Формі державного управління

        Отже, підводячи підсумок по даному  пункту плану, я дійшов висновку, що форми державного управління – це будь-яке зовнішнє  вираження конкретних управлінських дій, які здійснюються органами державної влади (виконавчої влади)  для реалізації поставлених перед ними завдань та втілення в життя державної політики.

 

1.2. Зміст форми державного управління

        Отже, ми з’ясували, що форма управління – це зовнішнє вираження управлінської діяльності у конкретних практичних діях. Ці форми, власне кажучи, зовнішньо виражають зміст управлінської діяльності, тобто показують за допомогою яких дій суб’єкт управління впливає на об’єкт управління. Форми дають представлення проте, як практично виконується дана функція управління, вирішується дана задача.

        У загальнонауковому і філософському  тлумаченні „форма” органічно зв’язана з категорією такого ж плану, а саме – зі „змістом”. Це обумовлено тим, що всі явища навколишнього світу, які нас оточують, мають визначену форму і зміст, які взаємозв’язані, взаємодіють і визначають ті образи відповідних явищ (процесів), які ми зовнішньо сприймаємо. У зв’язку з цим, під формою розуміють той чи інший варіант зовнішнього вираження змісту. Якщо застосувати цей підхід до управлінської діяльності, то це дасть представлення проте, як здійснюється сама управлінська діяльність.

        Розглянемо зміст форми державного  управління на прикладі виконавчої  влади.

        Стосовно до виконавчої влади  форма є способом вираження  її державно-правового змісту, тобто  всіх тих якостей (насамперед  юридичних), що характеризують її  як специфічну галузь державної  влади. Ця посилка вірна в методологічному  плані, однак, досить загальна. Справа  в тому, що зміст виконавчої  влади розкривається і у її  функціях, і в компетенції її  суб’єктів, і в методах, використовуваних  ними в інтересах вирішення  поставлених перед ними задач  та інше.2 У сукупності все це дає представлення про те, для чого формується система виконавчої влади, що вона і її окремі ланки практично роблять заради виконання управлінських функцій, вирішення управлінських задач, тобто, здійснення державно-управлінської діяльності. При цьому маються на увазі такого роду дії суб’єктів виконавчої влади, що типові у своїх основних проявах, незалежно від особливості організаційно-правового статусу того чи іншого виконавчого органу. Зміст державно-управлінської діяльності піддається тому самому досить виразному сприйняттю.

        У той же час А.П. Альохін вказує, що: „обмежитися констатацією лише даного методологічного моменту недостатньо. Увагу, зокрема, не може не привернути до цікавості наступна дуже істотна обставина. Кожен орган виконавчої влади або його представник (посадова особа) у силу закріпленої за ними компетенції, мають можливість діяти тим чи іншим способом у ти чи інших конкретних ситуаціях”.3 Іншими словами, вибирати у конкретних ситуаціях той чи інший варіант конкретних дій, означає на мою думку, відбити зміст державно-управлінської діяльності в тій формі, яка на його думку, найбільш ефективна і найбільшою мірою відповідатиме державним інтересам. Конкретними прикладами дій суб’єктів управління, в яких виражається зміст управлінської діяльності, можуть слугувати такі їх дії, як: видання акту управління, ухвалення рішення, розгляд і вирішення скарги громадянина, здійснення контрольно-наглядових дій, проведення наради тощо.

        Але, що означає їхнє здійснення? Це додання їм того чи іншого  варіанта зовнішнього вираження. Тільки виражені подібним чином  вони стають реальними, тобто  працюючим засобом вирішення  управлінських задач і функцій.

        Однак дії, чинені суб’єктами виконавчої влади, за своїм характером і призначенню різні. Тоді повинні бути й різними і варіанти їхнього вираження. Особливе значення при цьому має той факт, що в такому виражені насамперед потребують ті з них, у яких закріплений безпосередній керуючий вплив того чи іншого суб’єкта виконавчої влади на відповідний об’єкт. Інакше, при відсутності цієї особливості, ціль управління взагалі не буде досягатися.

        З іншого боку, виконавчі органи  здійснюють багато дій, які безпосередньо  не пов’язані з керуючим впливом. Насамперед, це дії, що забезпечують  підготовку зазначеного вище  впливу, або його ефективність, збір  інформації про результати керуючого впливу (наприклад, розробка проектів управлінських рішень, контроль за виконання прийнятих рішень тощо). 

        Сполучення дій різного призначення  додає механізму виконавчої влади  стан постійного „руху”, дозволяє йому практично реалізувати своє конституційне призначення. Зовнішнє вираження цих дій здійснюється по-різному. Якщо суб’єкт виконавчої влади виконує функції безпосереднього керуючого впливу, його дії подібного роду, завжди одержують своє зовнішнє вираження „за межами” його апарату, тобто в його взаємодії з об’єктами управління (наприклад, з нижчестоящими виконавчими органами, суспільними об’єднаннями, громадянами тощо). Якщо ж його дії такого роду вплив не здійснюють, вони також повинні одержати відповідне зовнішнє вираження, тобто в тих чи інших відносинах переважно внутрішньо-організаційного або ж внутрішньо-апаратного характеру. Але і вони різні по-своєму призначенню. Так, до іншого числа можна віднести управлінські дії здійснювані повсякденно в інтересах організації і забезпечення порядку роботи даного виконавчого органу, тобто, нормальної взаємодії всіх структурних підрозділів апарату даного органу і його адміністративного персоналу (прикладом таких дій можуть слугувати посадові інструкції, в яких зазначаються посадові повноваження, які повинен виконувати працівник). 

        Фактично – це дії, здійснюванні  керівником виконавчого органу, які направлені підлеглим працівникам  його службового апарату.

        Однак, це не виключає того, що управлінські дії такого роду, втілюються у відносинах, що виходять за рамки службового апарату органа (наприклад, проведення інструктивної наради з працівниками нижчестоящих органів чи служб).

        Важливе значення мають і наслідки  здійснюваних зовнішньо-виражених  управлінських дій. В одних випадках  вони викликають прямі наслідки  юридичного характеру, а в інших  – не викликають таких наслідків.

        Отже, говорячи про форми управління, необхідно враховувати, що вони  можуть виступати в ролі:

• форм реалізації виконавчої влади;
• форм державно-управлінської діяльності.

        Чільне значення в механізмі  функціонування виконавчої влади  належить першим, тому що виражають  зовнішньо-юридичний вплив. У них  зовнішнє вираження фактично  одержує сама виконавча влада  з усіма своїми атрибутами. Це  – форми управління у власному  змісті.

Форми ж державно-управлінської діяльності варто розуміти в широкому змісті, тобто, як усю сукупність здійснюваних у процесі функціонування виконавчих органів (посадових осіб) дій, включаючи і ті, котрі не носять характер прямого юридичного впливу. Вони, як більш загальна категорія, включають у свій склад форми реалізації виконавчої влади, але можуть розумітися і більш вузько, тобто, як сукупність дій, здійснюваних виконавчими органами (їх апаратом) за рамками безпосереднього керуючого впливу.

        Отже, на прикладі виконавчої  влади найбільше простежується  зміст форми управління. В зв’язку  з цим можемо зробити висновок, що зміст державної виконавчої влади – це сукупність її елементів, процесів, зв’язків і відносин, які визначають її соціальну природу і призначення, а форма виступає способом зовнішнього вираження цих елементів, зв’язків, процесів і відносин.

        На мою думку, під змістом форм  управління треба розуміти те, як власне здійснюється управлінська  діяльність, тобто, за допомогою  яких конкретних дій, які виражаються  в певних формах, вона функціонує.

 

 

1.3. Співвідношення форми управління  з функцією управління

        У попередньому розділі ми  з’ясували, що форма державного  управління – це будь-яке зовнішнє  вираження конкретних однорідних  дій державного органу, котрі  здійснюються з метою реалізації  функцій управління. Тобто, державний  орган використовуючи відповідну  форму – реалізовує функцію  управління.

        Форми управління виступають  нібито як „знаряддям” для того, щоб функції і задачі були реалізовані. Так, функція підбору, розстановки, підготовки кадрів  реалізується через такі форми управлінської діяльності, як призначення (обрання) на посаду, заміщення такої за конкурсом, за контрактом, атестація службовців, проведення науково-практичних конференцій з обміну досвідом тощо. Більшість дій на шляху реалізації, наприклад „кадрової” функції, знаходить своє вираження у такій основній формі управлінської діяльності, як юридичні акти управління.

        Функція управління і форма  управління – опосередковуються  компетенцією державного органу (проявом якої є владне повноваження  її представника – посадової  особи). Так як функція управління – це державно-владне повноваження, то форма управління – це ті дії, за допомогою яких це державно-владне повноваження втілюється в життя. 

        Отже, говорячи про співвідношення  функції управління з формою  управління можемо сказати, що  функція управління не може  існувати без форми управління, так як останнє є тим зовнішнім  проявом, за допомогою якого функція  реалізовується державним органом (посадовою особою).

 

        Таким чином, узагальнюючи викладені  положення я можу зробити висновок, що під формою державного управління слід розуміти будь-яку зовнішньо виражену дію – волевиявлення державного органу (виконавчо-розпорядчого органу або його посадової особи), здійснюване у рамках режиму законності та його компетенції, з метою реалізації функцій управління, тобто, для досягнення управлінської мети. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Види форм державного управління.

 

        Перш ніж розпочати класифікацію  форм державного управління, доцільним  буде показати за якими критеріями  та від чого залежить вибір  тих чи інших форм управління.

        Я з’ясував, що різноманіття задач  і функцій державного управління  обумовлює існування різних форм  управлінської діяльності, що передбачаються  нашим законодавством. Тобто, різноманіття  таких форм, помітні відмінності  в характері, юридичній силі, в  управлінському процесі роблять  актуальною проблему їх класифікації. Треба сказати, що багато вчених  схиляються до думки, що загально  прийнятої класифікації форм  управлінської діяльності немає  поки ще.

        Отже, спробуймо зробити деяку  класифікацію форм управління, виходячи  з того, що єдине по своїй  суті поняття таких форм, має  потребу у такій класифікації.

        Вибір тих чи інших форм залежить від багатьох обставин. На нього впливають слідуючі фактори: характер компетенції даного органу (посадової особи); особливості об’єкта керуючого впливу; конкретні цілі здійснюваних управлінських дій; характер розв’язуваних у процесі управлінської діяльності питань; характер викликуваних даними діями наслідків та інше.

        Найбільш поширеними критеріями  класифікації форм управління, на  які схиляються ряд вчених  є:

• за значенням наслідків, які виникають у результаті використання тієї чи іншої форми (наявності правового ефекту).
• За ступенем правової регламентації процесу їх практичного  застосування.

        За значенням наслідків, які виникають у результаті використання форм виділяють: правові форми державного управління; неправові форми державного управління.

        Говорячи про ступінь правової регламентації, треба сказати, що ступінь такої регламентації різний і залежить від цільового „навантаження” відповідних форм. Так, ті з них, у яких знаходить своє зовнішнє вираження безпосередній керуючий вплив на той чи інший об’єкт, опосередковують взаємини між суб’єктом і об’єктом керування, які, нарешті, власне кажучи, є формами реалізації виконавчої влади і регламентуються в максимальному обсязі. Найбільш показові в цьому плані, насамперед дії виконавчих органів (їх посадових осіб) по підготовці і виданню актів управління, що волочуть чітко виражені юридичні наслідки.

        У значно меншому обсязі регламентовані  форми, що не волочуть прямих  юридичних наслідків Наприклад, виконавчим органам (їх посадовим  особам) надається можливість самостійного  вибору їх, але за умови, що  такого роду форми, по-перше, не  виходять за рамки загальних  вимог законності, по-друге, відповідають  компетенції даного суб’єкта управління (наприклад, проведення консультацій, нарад тощо).  

        Регламентація форм управлінської  діяльності здійснюється адміністративно-правовими нормами. Як правило, такого роду норми містяться в юридичних актах, якими закріплюється організаційно-правовий статус виконавчого органу (посадової особи). Наприклад, це можуть бути положення про міністерства, посадові інструкції тощо. Таким прикладом є „Положення Про Міністерство транспорту України”, згідно з яким, Міністерство транспорту України (Мінтранс України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.4 Тобто, в цьому положенні вказуються основні права, обов’язки, завдання Мінтрансу України, іншими словами, його правовий статус, як головного (провідного) органа у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики в галузі транспорту, у сфері використання повітряного простору України та навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства.

        Найбільш значимі форми зв’язані  з реалізацією правотворчих, праворозпорядчих і правоохоронних функцій виконавчої влади, бо викликають найбільш істотні юридичні наслідки. Їхня регламентація має найважливіше значення з позиції забезпечення режиму законності в сфері державного управління.