Теоретичні основи місцевого самоврядування

На думку прихильників даної точки зору, синтез державного і громадського у самоврядуванні дуже важливий для суспільства. З  допомогою єдності цих двох засад  вирішуються найважливіші громадсько-державні завдання: виключається роздвоєння влади, яке веде до політичної нестабільності й послаблення держави та інститутів, які її складають; утворюються можливості для більшої частини людей  брати участь в управлінні справами суспільства й держави, що підвищує культурно-правовий рівень громадян і  виховує в них повагу до законів; ліквідується розрив між суспільством і державою; досягається єдина  мета — збереження та зміцнення  суспільства і держави за наявності  демократичних інститутів; держава  більшою мірою входить в курс місцевих справ і приймає відповідні рішення, сутність яких узгоджується з  інтересами людей; породжується спільний інтерес для громадян і державних  органів, сутність якого полягає  в будівництві життя, гідного  кожної людини та суспільства в цілому; управління суспільством на основі узгоджених дій перетворюється на єдиний процес творення. Однак реалізація цих програмних положень можлива лише в соціально  орієнтованій державі, яка створює  мотивацію та стимули для розвитку ініціативи людей.

Розглянуті теорії місцевого  самоврядування суттєво вплинули на муніципальне будівництво нашої  країни, на зміст відповідних положень Конституції України 1996 р. Так, за ст. 7, в Україні "визнається" місцеве  самоврядування, що зводить даний  інститут у ранг природного права  територіальної громади, а якщо взяти  за основу ст. 140 Основного Закону України, в якій йдеться про територіальну громаду як первинний суб'єкт місцевого самоврядування, то можна дійти висновку, що вибір у нашій країні зроблено на користь громадської теорії. Про це саме свідчить і той факт, що місцеве самоврядування здебільшого самостійно вирішує питання місцевого значення та зосереджується лише в селах, селищах і містах як "природних" населених пунктах, а населення районів і областей не визнається самостійним суб'єктом місцевого самоврядування. У цьому аспекті варто зазначити, що Конституція України і профільний закон про місцеве самоврядування 1997 p., декларуючи статус територіальної громади як провідного, центрального суб'єкта, є "над-революційними" та, безумовно, "йдуть далі" навіть Європейської хартії про місцеве самоврядування 1985 p., будуючи систему місцевого самоврядування через призму "людського вимірювання", тобто від конкретної особи, людської спільноти, тоді як Хартія опікується системою бюрократичних інституцій — органів місцевого самоврядування. Однак ці норми залишаються декларацією, а динаміки, механізму функціонування територіальних громад, умов для формування дієздатного місцевого самоврядування, на жаль, створити не вдалося.

Водночас чимало важливих положень Конституції написано в  дусі державної теорії. У них послідовно проведено ідею, що корені місцевого  самоврядування — в тій владі, джерелом якої є весь народ, а не його частина (громада), а обсяг повноважень — у законі, тобто за принципом "дозволено лише те, що передбачено  законом". На користь державної  теорії "працює" і збереження місцевого  самоврядування на регіональному рівні, хоч і в якості районних та обласних рад, які представляють спільні  інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Також державницький підхід відчувається у профільному законі про місцеве самоврядування. Якщо в Конституції територіальна  громада фіксується як первинний  суб'єкт місцевого самоврядування, то в Законі закріплюється фактична конкуренція суб'єктів локальної  демократії — якщо територіальна  громада буде нездатною здійснювати  своє право на місцеве самоврядування (а хто це буде визначати, залишається  не відомим), то воно здійснюватиметься  під відповідальність органів і  посадових осіб місцевого самоврядування. Така законодавча можливість фактично нівелює конституційне право  територіальної громади на самостійне здійснення місцевого самоврядування, фактично усуває її на другий план у  вирішенні питань місцевого значення. Такі тенденції свідчать про те, що держава потенційно не довіряє  територіальній громаді та в будь-який час може повернутися до централізованого управління, тим більше, що цим Законом  виконавчі органи рад наділені не тільки самоврядними повноваженнями, а й делегованими повноваженнями державної виконавчої влади, в межах  реалізації яких вони фактично трансформуються  в одержавлені структури. Крім того, за ст. 143 Конституції України, з питань здійснення територіальними громадами  повноважень органів виконавчої влади вони підконтрольні відповідним  органам виконавчої влади. До того ж  колосальний обсяг делегованих  повноважень фактично унеможливлює здійснення справ громадських. Тому, на думку деяких вчених, прогноз  реалізації такого сценарію не є безпідставним.

Отже, впродовж тривалого  історичного періоду реальна  дійсність і наука змінювали  акценти й ціннісні орієнтації в  підходах до проблем місцевого самоврядування територіальних громад, прямої та представницької  демократії. Однак, незважаючи на всі  політичні, соціальні та економічні перетворення, домінуючою цінністю є  розуміння того, що люди, які живуть в одному місці та потребують певних послуг, повинні мати демократичні інституції, через які вони мали б можливість виражати свої інтереси. І це зрозуміло, оскільки територіальна  громада — самоврядна спільнота  людей, арена, де відбувається зіткнення  інтересів з будь-яких "земних" проблем: політичних, економічних, соціальних, культурних, екологічних тощо.

Резюмуючи, можна дійти  висновків, що навіть простий перелік  теорій і концепцій місцевого  самоврядування вказує на те, що наука  розвивається та накопичує свої знання про цей важливий інститут публічного права й тільки на її базі можна  побудувати оптимальну модель місцевого  самоврядування України.

Література

1. Лндресюк Б. П. Місцеве  самоврядування в сучасній Україні:  проблеми і перспективи. - К., 1997.

2. Анимица Е. Г., Тертышный  А. Г. Основы местного самоуправления. - М.: ИНФРА-М, 2000.

3. Баймуратов М. Горизонты  сотрудничества: международные неправительственные  организации и органы местного  самоуправления Украины // Місцеве  та регіональне самоврядування  України. - К., 1994. — Вил. 3(8). - С. 80-89.

4. Баймуратов М. Законодавство  України про місцеве самоврядування: актуальні питання реалізації // 36. наук, праць Української Академії  державного управління при Президентові  України. - К.: Вид-во УАДУ, 1999. - Вип. 1.- С. 300-302.

5. Баймуратов М. Конституционно—правовая  регламентация местного самоуправления  и территориальных коллективов  // Юридический вестник. - 1996. — №  1. -С. 95-100.

6. Баймуратов М. Міжнародні  зв'язки органів місцевого самоврядування  у системі глобальних кроскультурних  комунікацій // Право та культура: теорія і практика: Матер, міжнародної  наук.-практ. конф., м. Київ 15-16 квітня 1997 p. - К., 1997. - С. 128-130.

7. Баймуратов М, Сергеев  Ю. Роль органов местного самоуправления  Украины, их международных связей  в формировании и функционировании  свободных экономических зон  // Юридический вестник. - 1994. - № 1. - С. 73-76.

8. Баймуратов М. А. Европейские  стандарты локальной демократии  и местное самоуправление в  Украине. -X.: Одиссей, 2000.

9. Баймуратов М. А. Международные  связи местных Советов народных  депутатов и народная дипломатия // Демократия и законность: проблемы  развития и взаимоотношения. - Самара: СГУ, 1991. - С. 80-87.