Банківське обслуговування клієнтів у сфері імпорту

• довіритель - клієнт (продавець, експортер), що доручає своєму банку проведення операції по інкасо та представляє в банк документи з відповідним інкасовим дорученням;

 

 

 

• банк-ремітент - банк, якому довіритель доручив операцію по інкасо (банк експортера); він спрямовує документи у відповідності з інкасовим дорученням інкасуючому банку в країні покупця (імпортера);

 

• інкасуючий банк - банк імпортера (банк, що представляє документи) - здійснює інкасування сум платежу чи отримання акцепту у відповідності з вимогами інкасового доручення, отриманого від банку, що прийняв документи;

 

• зобов'язаний - платник-покупець (імпортер), що оплачує інкасові документи.

  Переваги документарного інкасо для імпортера:

 

• він реалізує платіж (акцептує тратту) і майже одночасно з цим отримує відвантажений товар у своє повне розпорядження;

 

• не відбувається відволікання грошових коштів з його активного обігу;

 

• можливість інспектування товару при отриманні попередньої згоди експортера;

 

Недоліки документарного інкасо для імпортера:

 

• документи передаються через банк, тому він не зможе отримати їх у своє повне розпорядження до платежу чи акцепту тратти;

Розрахунки на основі документарного інкасо передбачають також узгодження між експортером та імпортером чітких умов, на яких буде відбуватись обмін  документів на гроші.

  Специфічні особливості документарного інкасо:

1. Виконуючи інкасове  доручення продавця, банки в той  же час не приймають на себе  ніяких зобов'язань в цьому  відношенні. В обов'язки банків  не входить забезпечення того, що експортер безумовно отримає  платіж за товар, відвантажений  на адресу іноземного покупця.

 

2. За документарним інкасо  банки несуть відповідальність  лише за те, що документи переслані  та вручені, а сплачені кошти  спрямовані покупцю.

3. Банки відповідальні  за те, щоб відповідне представлення  документів покупцю відбувалося  незалежно від комерційної угоди,  що є основою при здійсненні  розрахунків.

4. Банк-ремітент не зобов'язаний  перевіряти правильність оформлення  документів; він перевіряє тільки  їх наявність та відповідність  переліку, що додається (інкасове  доручення).

5. Інкасуючий банк перевіряє  отримані документи на відповідність  за зовнішнім виглядом інкасовому  дорученню і не має зобов'язань  виконувати їх подальшу перевірку.  Він повинен слідкувати, щоб акцепт  тратти за текстом, формою та  реквізитами був повним та  правильним, він не несе відповідальності  за справжність будь-яких підписів  чи за повноваження особи, що  підписала акцепт, на подібний  підпис.

6. Банки не несуть відповідальність:

• за дії третіх сторін (компанії-перевізники, страхові компанії, митні служби, інші банки), які беруть участь у виконанні інкасової процедури;
• за затримки, що виникли не з їх вини в передачі повідомлень;
• наслідки стихійних лих.

 

7. Всі розбіжності відносно  кількості та якості товарів,  що постачаються, повинні вирішуватися  безпосередньо між продавцем  та покупцем.

8. По можливості банки  контролюють правильність виконання  інкасових доручень до тих  пір, поки документи не будуть  оплачені. Однак вони не можуть  бути відповідальними у випадку,  якщо довіритель не отримає  повідомлення про затримку з  тієї чи іншої причини і  буде в результаті мати збитки.

9. Без ясних та детальних  інструкцій інкасуючий банк не  здійснює ніяких дій по зберіганню  та страхуванню товару.

10. Якщо інкасове доручення  залишається несплаченим чи вексель  неакцептованим, а інкасуючий банк  не отримує нових інструкцій  протягом дев'яноста днів, він  уповноважений повернути документи  в той банк, з якого прийшли  документи на інкасо.

  У випадку неплатежу чи неакцепту інкасуючий банк зобов'язаний негайно повідомити банк-ремітент, а той - експортера про факт неоплати/неакцепту. Якщо інкасове доручення не оплачено чи вексель не акцептований та неотримані нові інструкції від банку-ремітента протягом дев'яноста днів, то банк-ремітент повертає документи інкасуючому банку.

Документарний акредитив (Documentary Credit, Letter of Credit (L/C)) - це форма розрахунків, при якій банк-емітент за дорученням свого клієнта (апліканта, заявника, наказодавця, емітента акредитива) або від свого імені зобов'язаний:

• виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги;
• надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж проти передбачених документів при дотриманні строків та умов акредитива.

 

  Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами передбачаються в зовнішньоекономічному договорі (контракті) між бенефіціаром і заявником. Розрахунки за акредитивами регулюються Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів в редакції 1993 року (публікація Міжнародної торгової палати № 500).

 

Уніфіковані правила визначають:

 

• види і типи акредитивів;

 

• спосіб і порядок виконання та передачі акредитивів;

 

• зобов'язання і відповідальність банків;

 

• умови, яким повинні відповідати документи, що подаються за акредитивом;

 

• тлумачення різних термінів;

 

• інші питання, які виникають при акредитивній формі розрахунків.

 

  Уніфіковані правила є складовою частиною кожного документарного акредитива, про що свідчить відповідна примітка, яка включається до тексту акредитива.

 

  Акредитивна форма розрахунків рекомендується Постановою Кабінету Міністрів України від 21.06.1995 № 444 "Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті" як найбільш вигідна форма для української сторони.

  Акредитив за своєю суттю є договором, що відокремлений від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися, навіть якщо в акредитиві є посилання на них.

  За операціями з акредитивами усі зацікавлені сторони мають справу тільки з документами, а не з товарами, послугами або іншими видами виконання зобов'язань, з якими можуть бути пов'язані ці документи.

  Банк з належною ретельністю приймає передбачені за акредитивом документи, контролює, чи відповідають ці документи за зовнішніми ознаками зазначеним у акредитиві умовам, але не несе відповідальності за форму, чинність та юридичне значення документів.

   Застосування документарного акредитива у зовнішньоторговельних угодах обумовлено наступними обставинами:

 

• взаємний ризик контрагентів: продавець ризикує тим, що його товар не буде оплачений, тоді як для покупця існує ризик непостачання товару, і він не хоче здійснювати попередню оплату, не впевнений в тому, що товар відвантажений;

 

• прагнення отримати додаткові гарантії за рахунок участі в угоді третьої сторони - банку;

 

• для експортера:

 

• використання акредитива є гарантією оплати за відвантажену продукцію у випадку, якщо надані їм документи повністю відповідають умовам акредитива;

 

• використовуючи акредитивну форму розрахунків, експортер має змогу звести до незначних ризики, спричинені його поганою обізнаністю з вимогами, стандартами нового освоюваного ринку збуту, політичною та економічною стабільністю в країні імпортера; незнанням місцевих законів щодо розрахунків в іноземній валюті, специфіки перевезення, страхування товару, оформлення документації на його ввезення та відправки; для імпортера:

 

• використання акредитива дає гарантію здійснення оплати тільки у випадку підтвердження факту відвантаження товару;

 

• скориставшись акредитивною формою розрахунків, імпортер може звести до мінімуму ризики, пов'язані із закупівлею товару у незнайомих країнах; незнанням особливостей валютного законодавства країни-експортера (зокрема, стосовно можливості ввезення товару); невпевненістю у добропорядності експортера.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2

2.1. Нормативно – правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

  Правовим регулюванням зовнішньоекономічної діяльності є владний вплив на суспільні відносини в сфері здійснення зовнішньоекономічної діяльності з метою їх упорядкування і приведення у відповідність з нормами права. Суспільні відносини виникають між міжнародними та національними органами регулювання зовнішньоекономічної діяльності; між національними органами регулювання зовнішньоекономічної діяльності; між національними органами регулювання зовнішньоекономічної діяльності та суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності; між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.

  Завданнями правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності є:

• регламентація суспільних відносин з метою захисту прав та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

• створення єдиного правового  простору для здійснення суб'єктами своїх прав та обов'язків;

• укріплення співпраці  суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності - іноземних контрагентів, які належать до різних економічних, правових, соціальних та культурних систем.

  Сферою правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності є всі види взаємопов'язаних відносин, які відрізняються своєю цілеспрямованістю, змістом та формою. При визначенні сфери правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності слід враховувати такі моменти:

• з юридичного боку, ці відносини  не є однорідними за своїм характером: серед них є приватні і суспільні, внутрішні і зовнішні;

• з точки зору юридичної  рівності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, правові відносини можуть складатися із цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних правових відносин.

  Таким чином, правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності є комплексним міжгалузевим правовим утворенням, яке потребує застосування відповідних методів правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Розрізняють наступні методи правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності:

• імперативний метод;

• диспозитивний метод.

  Імперативний метод заснований на владних приписах суб'єктів регулювання зовнішньоекономічної діяльності, які встановлюють порядок виникнення прав і обов'язків суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та санкції за порушення цих обов'язків. Аспект імперативності грунтується на відносинах суб'єктів, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, та суб'єктів, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність. У таких відносинах сторони не є рівними: суб'єкти, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, визначають свою владну волю та вимагають від суб'єктів, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, відповідного реагування, відповідної правової поведінки. В цьому випадку поведінка суб'єктів, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, є жорстко регламентованою. Складовими імперативного методу є тарифні та нетарифні заходи регулювання зовнішньоекономічної діяльності, при застосуванні яких використовуються відповідні правові засоби, способи та типи правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

   До правових засобів відносять дії, спрямовані на формування, видання, застосування, зміну або відміну різноманітних нормативно-правових джерел.

  До правових способів відносять основні та додаткові способи регулювання зовнішньоекономічної діяльності. При цьому основними способами правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності визнані дозволи, заборони, зобов'язання. Дозволи - норми правового регулювання, які забезпечують свободу волевиявлення суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності. Заборони - норми правового регулювання, які встановлюють міру поведінки, покладаючи на суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності обов'язок утримуватись від вчинення дій, що суперечать нормам права. Заборони мають обов'язковий характер, знаходять закріплення в охоронних нормах, забезпечуються засобами юридичної відповідальності. Зобов'язання - норма правового регулювання, яка передбачає юридичний обов'язок вчиняти певні дії в інтересах суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Зобов'язання є гарантією використання суб'єктних прав і реалізується у формі виконання правових норм.