Банківські інвестиції та інвестиційні ризики

Основою операцій, пов'язаних із вкладенням коштів у цінні папери, має бути інвестиційна політика банку. В основі такої політики кожного банку лежить той чи інший вид стратегії, що застосовується при вкладенні коштів у цінні папери. Як правило, банки, вкладаючи капітали, мають орієнтуватися на проведення пасивних або активних інвестицій. Пасивна стратегія орієнтована на тривалі строки зберігання цінних паперів з метою отримання доходів при мінімальному ризику. Активні інвестиційні операції, навпаки, спрямовані на швидке отримання максимального прибутку в порівняно короткі строки, але це пов'язано із значно більшим ризиком. У результаті перевага тієї чи іншої стратегії в інвестиційній діяльності визначається цільовими пріоритетами, яких дотримується банк.                

Однак на практиці комерційні банки рідко с дотримуються активної чи пасивної стратегії у чистому  вигляді. Здебільшого вони намагаються  створити можливості для поєднання  в єдиному портфелі різних цілей інвестиційної діяльності. Основним способом такого поєднання є диверсифікація інвестиційного портфеля. Диверсифікація означає наявність у портфелі комерційного банку багатьох видів цінних паперів. Можливості вкладення коштів комерційними банками у різні типи фінансових інструментів визначаються загалом особливостями законодавства країни, яке регулює відповідні банківські операції, а також системою контролю за банківською діяльністю. Сам характер операцій комерційних банків передбачає необхідність утримування портфеля інвестицій у стані, що забезпечував би нормальний рівень ліквідності банківських установ.

У країнах із розвинутою ринковою економікою інвестиційний портфель комерційних банків складається здебільшого з різних типів державних боргових зобов'язань, хоча в деяких із них банки також утримують у своїх портфелях акції корпорацій приватного сектору. В Україні на сьогодні немає законодавчих обмежень щодо типів цінних паперів, у які може бути вкладено капітали комерційних банків, що надає їм широкі можливості диверсифікації інвестиційного портфеля [10, с.33-42]

Можна виділити такі інвестиційні портфелі:

• прибуткові (ризикові) фондові портфелі, які ставлять за мету досягнення найвищого прибутку за короткий строк, незважаючи на високий рівень ризику;
• стабільні (надійні) фондові портфелі, що мають за мету отримання хай не дуже високого, але стабільного доходу протягом тривалого строку;
• фондові портфелі «зростання», які розраховані на високі доходи у майбутньому.

Ці фондові портфелі відрізняються тим, що складаються практично з однакових цінних паперів, але в коленому портфелі складові частини кожного виду цінних паперів різні. Так, ризикові інвестиційні портфелі включають до 60—70 % цінних паперів, які забезпечують на даному етапі найвищі доходи або мають виразно визначену тенденцію до зростання курсової вартості. Ще 20—30 % цих портфелів складають цінні папери, які забезпечують стабільний прибуток, і останнє — це цінні папери, які, на думку інвестора, мають принести великий прибуток, але про це ніхто не здогадується.

Взагалі, інвестиційним  операціям комерційних банків властиві такі ризики як кредитний, ринковий і процентний. Кредитний ризик пов'язаний із вірогідністю того, що фінансові можливості емітента знизяться настільки, що він буде не спроможний виконати свої боргові зобов'язання. Ринковий ризик випливає з того, що за непередбачуваних обставин на ринку цінних паперів або в економіці привабливість цінних паперів як об'єкта грошових вкладень може бути частково втрачено, внаслідок чого продаж їх стане можливим лише за умови великої знижки. Кредитний і ринковий ризики на сьогодні мають відчутний вплив на поведінку вітчизняних комерційних банків, внаслідок чого операції банків з акціями підприємств майже не проводяться.

Процентний ризик, пов'язаний із фіксацією процента за цінними паперами в договірному порядку в момент їхньої емісії і відносним коливанням ринкових ставок. Чим довший строк погашення таких зобов'язань, тим вищий процентний ризик.

При визначенні переваги тих чи інших типів цінних паперів, у які інвестуються кошти банків, враховують рівень дохідності та рівень ризику. Як правило, дохідність цінних паперів є прямо пропорційною до рівня ризику, якого зазнає інвестор, вкладаючи капітал: чим більший обсяг доходів приносить певний цінний папір, тим більший ризик пов'язаний із такими інвестиціями.

Взагалі, стратегічний інвестор в особі комерційного банку перш ніж вкладати кошти в цінні папери проводить інвестиційний аналіз у три етапи. На першому етапі здійснюється аналіз загальноекономічної ситуації в країні та на ринку цінних паперів у цілому; на другому – вибір галузей і підгалузей економіки, які найбільш підходять для інвестування; третій полягає у вивченні стану окремих фірм і компаній з погляду перспективності вкладення коштів у їхні цінні папери. Результати інвестиційного аналізу дають змогу банку обрати оптимальні напрямки вкладення коштів серед багатьох видів цінних паперів різних емітентів відповідно до пріоритетних цілей інвестицій [20,с.128-134]. Маючи за результатами такого аналізу певну інформацію про ситуацію на ринку цінних паперів та стан окремих емітентів, банк може ефективно диверсифікувати власний інвестиційний портфель, розподіливши його між багатьма видами цінних паперів, емітованих різними суб'єктами ринку.

Так, вітчизняні комерційні банки мають переваги перед небанківськими фінансовими установами щодо здійснення операцій із цінними паперами. Більше того, як вважають деякі спеціалісти, є ймовірність того, що банки можуть охоплювати всю діяльність на українському ринку цінних паперів, і це призведе до монополізму у фінансовій сфері та накладення кредитних ризиків банків на інвестиційні ризики, що може зашкодити становленню ефективного ринку цінних паперів в Україні [7, с.11-14)].

Активність комерційних банків на ринку зумовлюється також необхідністю створення установ, які за статутом належать до інфраструктури ринку. Це депозитарії та реєстратори іменних цінних паперів, юридично незалежні від емітентів. На результати конкурентної боротьби між комерційними банками та небанківськими фінансовими інститутами, безумовно, вплинуть здійснювані державою заходи з формування українського фондового ринку.

Підсумовуючи, можна сказати, що на сьогодні взагалі дуже важко  спрогнозувати, як буде складатися структура джерел інвестування економіки України, що прямо впливатиме на український ринок цінних паперів та визначення місця і ролі комерційних банків на цьому ринку – чи акціонерний капітал і корпоративні облігації з низькою часткою прямого банківського кредиту та за участю банків у статутних фондах корпорацій, як у США, чи банки, як у Європі та Японії. А поки що роль комерційних банків на ринку цінних паперів є визначальною, оскільки вони посідають важливе місце в організації і роботі ринку цінних паперів в умовах його формування, а також у становленні ринкової економіки в Україні. І якщо Україна прагне вийти на світові біржові ринки або на світові ринки цінних паперів, то слід цю сферу діяльності уніфікувати згідно із загальноприйнятими у всьому світі вимогами. 

1.4 Досвід роботи зарубіжних банків на ринку цінних паперів

Зауважимо, що кредитування як основний вид активних операцій комерційних банків – це не єдиний спосіб розміщення банківського капіталу. Іншою важливою формою активних вкладень банків є інвестиційна діяльність на фондовому ринку. Однак аналіз діяльності різноманітних учасників ринку в економічно розвинутих країнах дає змогу вважати роль комерційних банків на ринку цінних паперів не скрізь однаковою. Так, наприклад, банки Німеччини на ринку відіграють провідну роль. Тільки комерційним банкам там надається право здійснювати всі види операцій з цінними паперами. Вони є головними учасниками торгів. На сьогодні німецькі банки не просто стежать за фінансовою стабільністю фірм, а й глибоко вникають у суто виробничу, особливо інноваційну, діяльність корпорацій, їхньою прикметною рисою є готовність узяти на себе ризик довгострокового кредитування промисловості. І, навпаки, комерційним банкам США забороняється бути членами фондових бірж, проводити будь-які операції з цінними паперами і взагалі тримати в своїх портфелях акції промислових підприємств, за винятком тих випадків, коли такі акції купуються з метою уникнення втрат, пов'язаних із неплатоспроможністю позичальника. Подібні обмеження є також у Великобританії, Франції, Канаді, де комерційні банки можуть здійснювати операції на фондовому ринку, як правило, не безпосередньо, а тільки беручи участь у капіталах фінансових компаній або через брокерські фірми.

У світі розрізняють  декілька організаційних моделей ринку цінних паперів, які, насамперед, відрізняються співвідношенням банків та інших фінансово-кредитних установ, можливістю втручання державних органів. Найбільш відомі моделі американська та німецька (Додаток В).

Американська модель ринку більш динамічна і здатна адаптуватися до будь-яких змін глобальної економічної кон’юнктури. Для успішного впровадження в економічну систему американської моделі необхідна наявність, як мінімум, 2-х чинників:

• системи колективного інвестування, альтернативної банківській (інвестиційні, взаємні фонди та ін.); 
• внутрішнього інвестора, що належить до категорії «середній клас», тобто такого, що має достатні прибутки для добровільного вкладення надлишкових засобів у цінні папери з прийнятним рівнем ризику.

Щодо моделі українського ринку цінних паперів, слід відзначити, що вона поєднує в собі риси двох моделей.

1) Майже в повній відповідності до рекомендацій американських експертів:

• організована робота Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР);
• застосовуються механізми регулятивного впливу на ринок;
• продовжується робота над новим акціонерним законодавством;
• впроваджується система державного моніторингу учасників ринку.

2) Інфраструктурні інститути ринку формуються в Україні на основі принципів, близьких до директив Європейського Співтовариства. Це стосується:

• біржових і депозитарних систем;
• способів регулювання ринків похідних цінних паперів;
• фінансових продуктів;
• регулювання вексельного обігу;
• упровадження сучасних стандартів бухгалтерського обліку та облікової системи ринку в цілому [2, с.8-11].

Роль і місце комерційних  банків на фондовому ринку неоднакові в різних країнах і залежать від  законодавства і традицій ведення  банківської справи. Так, у США, як і певною мірою в Японії, операції банків з цінними паперами законодавчо обмежуються. Тому банки цих країн вимушені шукати опосередковані шляхи доступу на фондовий ринок, а саме: через участь у капіталі спеціалізованих фінансово-кредитних установ або шляхом співробітництва з ними. У США розвиток банківської системи проходив у жорстких регламентованих обмеженнях. Були прийняті спеціальні закони: 1927 р., який обмежив географічний розвиток банківської мережі, та в 1933 р., що встановив суворе державне регулювання банківської діяльності. Законом було заборонено вкладати кошти в цінні папери та організовувати їх випуск. Таким чином, закон змусив банки розділити інвестиційну та банківську діяльність.

Якщо ж розглянути універсальну модель, то відповідно до неї банки  можуть поєднувати банківські, інвестиційні та страхові операції. На практиці цим займаються у Німеччині, Франції, Нідерландах, Швейцарії. Така модель притаманна і комерційним банкам України, в яких спостерігається тенденція до універсалізації.

Глобалізаційні та інтеграційні процеси, фінансові кризи в світовій економіці поставили питання щодо місця і ролі організованих ринків цінних паперів у контексті інституційних змін. Поява нових інформаційних технологій зміни на міжнародному фондовому ринку, інтеграційні процеси спричинили укрупнення торговельних та депозитарно-клірингових систем, що в свою чергу дозволило визначити організовані ринки цінних паперів взагалі та біржові структури зокрема одним із стабілізаторів системи світової економіки в умовах її можливих коливань [7, с.11-14]. Розширення спектра фінансових послуг та підвищення ролі небанківських фінансових установ в інвестиційному процесі є важливою складовою економічного зростання країни. Інституційні та функціональні характеристики фінансового сектору економіки України дають змогу стверджувати, що сьогодні він не в повній мірі відповідає основним тенденціям світових фінансових ринків.

Підсумовуючи вищевикладене  слід сказати, що основі результатів аналізу теоретичних поглядів на сутність інвестицій зробимо висновок, що інвестиції – це складне та змістовне поняття, що інтегрує в собі різні економічні процеси, які впливають на виробництво, розподіл, обмін та споживання національного продукту, тобто вони є фундаментальною основою суспільного відтворення.

Дійшли висновку, що  зацікавленість комерційних банків у здійсненні інвестиційних операцій пов'язана насамперед із тим, що попит на позики не завжди може бути адекватним наявному в банку капіталу. Не маючи можливості розмістити відповідні кошти в позики, комерційні банки вкладають їх в інші види активів, що можуть забезпечити належний рівень прибутковості. Тому активні операції банків не обмежуються лише кредитуванням.

Отже за підсумками першого  розділу модно сказати, що інвестиційними вважаються лише операції банку з акціями і облігаціями, тобто такими видами цінних паперів, які здебільшого визначаються масовим характером емісії та мають властивість обертатись на вторинному ринку. При цьому до інвестиційних слід відносити лише операції, для яких характерним є як вкладення банківського капіталу, так і отримання прибутку. Усі інші операції банків із цінними паперами до безпосередньо інвестиційних операцій банку не належать, а є складовою частиною посередницьких, трастових або позичкових операцій. Якщо ж розглянути універсальну модель, то відповідно до неї банки можуть поєднувати банківські, інвестиційні та страхові операції. На практиці цим займаються у Німеччині, Франції, Нідерландах, Швейцарії. Така модель притаманна і комерційним банкам України, в яких спостерігається тенденція до універсалізації.