Банківські інвестиції та інвестиційні ризики

Особливістю банків, як суб'єктів  фондового ринку, є також значно ширші можливості, порівняно з  іншими учасниками ринку, щодо розширення клієнтської бази. Суб'єктам ринку, які стали клієнтами банку, при залученні депозитів та при видачі кредитів, можуть бути запропоновані послуги щодо операцій з цінними паперами. Крім того, лише банки можуть укладати угоди з валютними деривативами.

Отже, банківським установам України притаманні специфічні риси порівняно з іншими фінансово-кредитними установами, що дозволяють банкам утверджуватися на ринку цінних паперів в якості провідних учасників. Операції з цінними паперами дивер-сифікують діяльність банку, забезпечують оптимізацію прибутків та покращують конкурентне становище на фінансовому ринку, який розвивається швидкими темпами.

2.2. Формування інвестиційної політики  та вибір портфельної стратегії  банку

Комерційні банки відрізняються  своєю стратегією і тактикою дій на ринку цінних паперів. Ця різноманітність визначається як різними цілями, так і різними стратегіями, що їх використовують банки. Сам процес інвестування може бути реалізова ний різними способами з використанням великої кількості інвестиційних інструментів.

Основним етапом процесу  управління банківським інвестиційним портфелем є формування основних напрямів інвестиційної політики для досягнення поставлених цілей. Зазвичай цей етап починається з розроблення схеми розміщення активів.

Головними інвестиційними цілями є

• дохідність,
• безпека вкладень,
• зростання капіталу,
• ліквідність.

Під інвестиційним портфелем  банку ми розуміємо певну кількість  цінних паперів, придбаних, по-перше, з  метою одержання доходу за рахунок  пайової участі, процентного доходу, приросту ринкової вартості капіталу, комісійних за надання інвестиційних послуг і курсової різниці, коли банк виконує функцію дилера, а по-друге, з метою забезпечення ліквідності.

У цьому випадку банківські менеджери повинні усунути суперечності між спробами досягнення двох взаємовиключних цілей: збільшення платоспроможності та ліквідності, з одного боку, та підвищення дохідності, з іншого. Можна досягти високої ліквідності, сформувавши портфель із державних цінних паперів. Висока дохідність, у свою чергу, досягається за рахунок високодохідних, але ризикованих вкладень. Пересада

В Україні банки формують портфелі цінних паперів, до складу яких входять [13]:

• Торговий портфель банку – боргові цінні папери та акції, придбані банком з мстою отримання прибутку від короткотермінових коливань ринкової ціпи. Цінні папери в даному портфелі обліковуються виключно за справедливою вартістю.
• Портфель на продаж – боргові цінні напери з фіксованою датою погашення, які банк не має наміру тримати до дати їх погашення; пінні папери, які банк готовий продати у зв'язку зі зміною ринкових відсоткових ставок, потреб ліквідності, наявності альтернативних інвестицій; акції та боргові цінні напери, за якими неможливо достовірно визначити справедливу вартість; фінансові інвестиції в асоційовані та дочірні компанії, які придбані та утримуються виключно для продажу протягом 12 місяців здати придбання.
• Портфель до погашення включає боргові цінні напери, щодо яких банк має намір і здатність утримувати до строку їх погашення.
• Інвестиції в асоційовані та дочірні компанії - вкладення в пайові цінні папери, на основі яких банк має не менше 20% (вкладення в асоційовані компанії) або не менше 50% (вкладення в дочірні компанії) голосів об'єкта інвестування, та які будуть утримуватись в портфелі цінних паперів банку більше 1-го року.

Діяльність банків, пов'язана  з придбанням, утриманням та продажем цінних паперів, у комплексі складає інвестиційний процес. Щодо його складу існує багато позицій . На наш погляд, етапи інвестиційного процесу для вітчизняних банків можна сформулювати так:

1.   Розробка інвестиційної  політики банку.

2.   Аналіз цінних  паперів:

а)  фундаментальний  аналіз;

б)  технічний аналіз;

в)  сучасна портфельна теорія та методики, запропоновані  в її розвиток.

3.   Формування банківського портфеля цінних паперів.

4.  Моніторинг портфеля цінних паперів та формування резервів на відшкодування можливих збитків за операціями з цінними паперами.

5.   Оцінка ефективності портфеля цінних паперів [22].

Узагалі аналіз активів  комерційного банку дозволяє зробити два висновки:

1) інвестиції в цінні  папери мають більшу ліквідність  порівняно з банківськими позичками;

2) короткострокові інвестиції  більш ліквідні, ніж довгострокові, оскільки несуть менший курсовий ризик.

Після задоволення попиту на банківські позички кошти, що залишилися, можуть спрямовуватися на відкритий ринок інвестицій (довгострокові цінні папери, можливості реалізації яких менші, ніж у вторинних резервів, тому вони приносять більший дохід). Часто інструментами відкритого ринку є державні та муніципальні цінні папери.

Пропоную розглянути схеми розміщення активів більш детально, оскільки їхня роль в управлінні портфелями українських інвесторів, в тому числі й банків, є й досі недооціненою. За основу можна взяти дослідження

Л.Дж.Гітмана та М.Д. Джонка, а також Ф. Дж. Фабоцці, оскільки вони здаються мені найбільш детальними та повними порівняно з іншими дослідженнями в цій сфері.                                                                 

1. Розміщення з фіксованою структурою портфеля означає, що в кожній

із категорії активів (зазвичай їх кількість – від 3 до 5) розміщується фіксована частина портфеля. Наприклад, якщо є чотири категорії активів, такі як акції, облігації, короткострокові цінні папери та нерухомість, то розміщення за фіксованою схемою може бути таким (табл. 2.1):  

Таблиця 2.1

Розміщення активів  з фіксованою структурою портфеля

Категорія	Розміщення (%)
Прості акції	30
Облігації	50
Короткострокові цінні  папери	5
Нерухомість	15
Разом портфель	100

 

 

Зазвичай за такого підходу питомі співвідношення залишаються незмінними в часі, тобто фіксованими. Але ринкова вартість портфеля врешті-решт може змінюватися, тому і його склад може коригуватися щорічно або після серйозних ринкових зрушень для збереження бажаних фіксованих пропорцій.

2. Розміщення з гнучкою структурою (стратегічне розміщення) означає

періодичне коригування  співвідношення кожної категорії активів, що базується або на ринковому, або  на технічному аналізі (своєчасності проведення операцій). Для прикладу, початкове розміщення та скориговане розміщення активів можуть базуватися на такій системі гнучкого зважування (табл. 2.2):

Таблиця 2.2

Стратегічне розмішення активів

Категорія	Початкове розміщення (%)	Скориговане розміщення (%)
Прості акції	30	40
Облігації	50	50
Короткострокові цінні  папери	5	10
Нерухомість	15	0
Разом портфель	100	100

 

Зміна питомої ваги окремих  інструментів інвестування може бути викликана очікуванням зниження інфляції, що, у свою чергу, приведе до зростання курсу акцій та облігацій паралельно зі зниженням дохідності операцій із нерухомістю. Таким чином, така система дозволяє отримати більшу віддачу в нових ринкових умовах.

На нашу думку, стратегічне  розміщення активів безпосередньо пов'язано з інвестиційним горизонтом. Комерційний банк, який має короткий інвестиційний горизонт і необхідність збереження капіталу, буде мати оптимальний рівень ризику, відмінний від інвестора з довгим горизонтом (наприклад, страхова компанія або пенсійний фонд). У цьому випадку виникає така невідповідність: менш ризикована стратегія банку може бути більш ризикованою для страхорої компанії або пенсійного фонду.

1. Тактичний метод розміщення активів являє собою спеціальний підхід, який використовує ф'ючерси на фондові індекси та процентні ф'ючерси для зміни схеми розміщення активів у порт фелі. Коли облігації стають менш привабливими, ніж акції, ця стратегія вимагає купувати ф'ючерси на фондовий індекс і продавати ф'ючерси на облігації, і навпаки, коли акції здаються менш привабливими, ніж облігації, потрібно продавати ф'ючерсні контракти на фондовий індекс і купувати ф'ючерсні контракти на облігації.

Таким чином, тактичне розміщення часто означає купівлю активів після зниження цін на них і продаж після підвищення. Тут виникає певна невідповідність: визначаючи за об'єктивними оцінками, який клас активів має найбільшу перспективу одержання доходу, ця стратегія розміщення активів вказує на той клас активів, який знаходиться в найгіршому становищі. При цьому інвестиції переводяться в непопулярні види активів, а оцінка останніх базується на врахуванні їхньої «непривабливості» та премії за ризик. Саме в цьому і полягає ефективність методу тактичного розміщення активів.

Формування  інвестиційної  політики передбачає врахування обмежень, які накладаються орг нами регулювання та клієнтами. Прикладом обмежень з боку перших слугує перелік допустимих класів активів, у які фінансовий інститут може інвестувати свій капітал. Наприклад, українське законодавство визначає переліки та нормативи вкладень коштів для банків з урахуванням специфіки їх діяльності.

Так, питання стосовно віднесення цінного папера до портфеля банку регламентується трьома нормативними документами НБУ:

Інструкцією з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ комерційних банків України [15], Положенням про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій із цінними паперами та Інструкцією про  порядок регулювання діяльності банків в Україні [14], відповідно до яких вкладення банку в цінні папери можна віднести до одного з чотирьох портфелів.

Розрізняють декілька типів  портфелів цінних паперів:

•  портфелі росту  орієнтовані на цінні папери, курсова  вартість яких зростає на фондовому  ринку. Ціль таких портфелів полягає  у збільшенні капіталу (добробуту) інвесторів;

• портфелі доходу орієнтовані  на цінні папери, що забезпечують високу та стабільну доходність;

•  портфелі ризикованого капіталу складаються переважно  з цінних паперів молодих компаній або підприємств «агресивного»  типу, що обрали стратегію розширення виробництва шляхом освоєння нових видів продукції;

•  збалансовані портфелі є комбінацією паперів різного  типу. Такий портфель може складатися як за рахунок ризикованих цінних паперів, так і тих, що забезпечують стабільний поточний доход. Таким чином, цілі приросту капіталу і отримання високого доходу за умови мінімізації фінансового ризику бувають збалансованими;

•  спеціалізовані портфелі орієнтовані на окрему групу цінних паперів (галузеву, регіональну тощо).

Головна мета в формуванні портфеля та визначенні його структури полягає в досягненні оптимальної комбінації між ризиком та доходом інвестора. Зменшення ризику досягається за рахунок диверсифікації портфеля, тобто комбінації в ньому цінних паперів різних компаній. Диверсифікація зменшує ризик за рахунок того, що можливі вірогідні невисокі доходи за одними цінними паперами будуть компенсуватися за рахунок прибутку за іншими. Мінімізація ризику досягається за рахунок включення в портфель цінних паперів різних галузей, не пов'язаних тісно між собою, щоб уникнути синхронності коливань ділової активності. Проте диверсифікація портфеля усуває тільки ризик, пов'язаний з придбанням паперів конкретних  компаній. Ринковий ризик, обумовлений загальною економічною кон’юнктурою, диверсифікацією не усувається.

При формуванні портфеля інвестор повинен визначити для  себе параметри, якими він буде керуватися:                                                          

• визначити тип портфеля, тобто чи буде він орієнтуватися  на папери, що приносять найбільший поточний доход, або ті, що забезпечують  приріст їх курсової вартості;                                                           

• оцінити для себе оптимальну комбінацію ризику та доходності цінних  паперів.  

Банк встановлює також  власні застереження щодо інвестицій, а саме, визначає певний граничний відсоток вкладення коштів в інструменти одного емітента, відсоток вкладень в певну галузь, у певний тип цінних паперів (табл. 2.3).