Пенсійний фонд України

 

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Фонди фінансових ресурсів цільового  призначення є самостійною ланкою фінансової системи. Необхідність їх створення  та функціонування зумовлена потребою в наданні певних соціальних гарантій населенню у разі досягнення непрацездатного  віку, втрати працездатності, годувальника, роботи, настання стихійного лиха та інших  непередбачуваних подій. В економічному аспекті – це створення та використання фондів фінансових ресурсів для задоволення  економічних і соціальних потреб держави, підприємницьких структур та окремих громадян.

Світова наука й практика мають значний досвід щодо мобілізації  коштів на вказані цілі, які включають  такі джерела: внески громадян; асигнування  з бюджету; ресурси підприємницьких  структур; кошти спонсорів; благодійні внески; страхування; кредит. Фонди  фінансових ресурсів цільового призначення  існують майже в усіх країнах, проте в кожній є свій їхній  перелік.

В Україні до числа вказаних фондів належать: Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд зайнятості, Фонд конверсії, Інноваційний фонд, а  також велика кількість галузевих  фондів. Проте вказані фонди, крім Пенсійного, включаються до складу державного бюджету і тим самим  дещо зменшується їхня роль як самостійної  ланки фінансової системи. Треба  зазначити, що діяльність централізованих  фондів не здійснюється на принципах  комерційного розрахунку, що теж звужує їхнє функціональне призначення.

Загалом, принципи організації  централізованих фондів фінансових ресурсів можна сформулювати так:

–  відрахування до фондів централізовано визначаються державою відповідними законами і є власністю держави;

–  відрахування до фондів є обов'язковими платежами й можуть стягуватися примусово;

–  витрати з фондів здійснюються лише на визначені потреби, які передбачені законами України.

Створення фондів фінансових ресурсів цільового призначення, по суті, є об'єктивним процесом фінансового  забезпечення соціальних потреб населення  у зв'язку з настанням або виникненням  відповідних обставин. Проте цю функцію  можуть виконувати як державні фонди  фінансових ресурсів, так і фонди  недержавної форми власності. Усе  це, врешті-решт, залежить від рівня  розвитку системи соціального забезпечення в державі.

Для забезпечення виконання  Закону України "Про пенсійне забезпечення" було створено Пенсійний фонд України  як самостійну фінансову структуру. Кошти фонду не включаються до державного бюджету і не можуть бути використані на інші цілі, крім виплати  пенсій і допомоги.

Теоретико-методологічною основою  роботи є праці таких дослідників, як Н. Болотіна, М. Бойко, С. Синчук, М. Боднарук, В. Бурак, І. Гуменюк, С. Прилипко, Г. Чанишева, І. Ярошенко, Л. Князькова, А. Скоробагатько, Т. Кравчук, І. Оклей, Г. Нечай, Н. Горюк, Д. Полозенко, Е. Лібанова, В. Колбун, Л. Шангіна, В. Ульянов, В.Д. Базилевич, О.Д. Василик, А.О. Єпіфанов, О.П. Кириленко та ін.

Об'єктом дослідження  є теоретичні основи Пенсійного фонду, а предметом дослідження – його формування та використання.

Метою курсової роботи є  дослідження і наукова обробка  кола проблем, які вирізняють діяльність Пенсійного фонду України та узагальнення висновків і відомостей, що стосуються цієї проблеми.

Реалізація поставленої  мети здійснюється вирішення кількох  основних завдань:

1.  Визначити теоретичні засади і необхідність створення та функціонування Пенсійного фонду.

2.  Здійснити аналіз формування та використання коштів Пенсійного фонду в Україні.

3.  Висвітлити особливості управління Пенсійним фондом та шляхи його удосконалення.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ  УКРАЇНИ

Становлення та розвиток пенсійної системи України

Сучасна пенсійна система  України, основою якої є запроваджене з січня 2004 року загальнообов’язкове  державне пенсійне страхування, постала  не на порожньому місці, а є результатом  еволюційної трансформації інституту  пенсійного забезпечення, який сформувався  після здобуття незалежності на початку 90 років ХХ століття і, в свою чергу, фактично, був своєрідною "пенсійною  спадщиною" колишнього СРСР.

Фінансовою основою радянської пенсійної системи до 1990 року був союзний держбюджет, за рахунок якого виплачувались пенсії[9].

Як відомо, в середині 80-х років у Радянському Союзі  почалися потужні радикальні перетворення у політичній та соціально-економічній  організації суспільного життя. Вони були викликані погіршенням  загального економічного стану Радянського  Союзу, низькою ефективністю економіки  з погляду задоволення споживчого попиту, високою затратністю військово-промислового комплексу.

Це призвело до того, що соціальні витрати, особливо пенсійні, стали надмірним тягарем для  держбюджету.

Таким чином, наприкінці 1980-х років у СРСР виникла проблема пошуку не бюджетних джерел для фінансування пенсій.

З цією метою було вивчено досвід функціонування пенсійних  систем інших країн, багато з яких у 70–80-х роках ХХ століття зазнали  кризових явищ у пенсійній сфері, викликаних, перш за все, несприятливою  демографічною ситуацією, і тому змушені були реформувати свої пенсійні системи.

Як засвідчив  зарубіжний досвід, найбільш ефективним фінансовим механізмом у солідарній пенсійній системі виявився механізм пенсійного страхування – персоніфікований розподіл через суспільні страхові фонди надходжень від працездатної частини населення на користь  пенсіонерів.

Такий підхід фінансування пенсійних виплат і було закладено  у Законі СРСР "Про пенсійне забезпечення громадян СРСР", який був ухвалений  у травні 1990 року і набрав чинності з 1 січня 1991 року[9].

Джерелом коштів для фінансування пенсій став не державний  бюджет, як це було раніше, а Пенсійний  фонд як самостійна фінансова система, що формується за рахунок страхових  внесків підприємств та громадян.

Уперше було передбачено, що однією з умов одержання права  на трудову пенсію є умова сплати страхових внесків до Пенсійного фонду.

Проте Пенсійний  фонд на той час був абсолютно  новою інституцією, яку ще треба  було створити.

Союзний Пенсійний  фонд розпочав свою повноцінну діяльність з 1 січня 1991 року, коли до нього почали надходити страхові внески і, в свою чергу, за рахунок коштів Фонду було розпочато фінансування пенсійних  виплат.

Фактично Пенсійний  фонд СРСР функціонував лише один рік  і припинив свою діяльність після  розпаду СРСР. Незалежні держави, які утворилися на його теренах, в  тому числі Україна, утворили і власні незалежні пенсійні фонди, робота яких має національні правові, економічні та організаційні особливості.

Одним з перших і  визначальних кроків на шляху реформування пенсійної системи України стало  створення у грудні 1990 року Українського республіканського відділення Пенсійного фонду СРСР (постанова Ради Міністрів  Української РСР і Ради Федерації  незалежних профспілок України від 21 грудня 1990 року № 380), яке з січня 1992 року перетворено на Пенсійний  фонд України. Цей факт не лише засвідчив  появу нової фінансової інституції в державі, а й означав революційну  зміну ідеології функціонування пенсійної системи, яка відтепер в основному фінансово не спиралася  на державний бюджет, а одержала цільові джерела поповнення коштів, власні механізми їх акумуляції та розподілу і, головне, залучила інших  соціальних партнерів – роботодавців та працівників до фінансової участі у вирішенні питань пенсійного забезпечення[9].

Проте вже з перших днів 1991 року нова пенсійна установа почала акумулювати страхові обов’язкові  платежі підприємств і громадян та здійснювати фінансування видатків органів соціального забезпечення на виплату пенсій. У 1991 році бюджет Пенсійного фонду становив 34 млрд. карбованців. При цьому 5 млрд. становили дотації  з Пенсійного фонду СРСР, які забезпечувалися  за рахунок перерозподілу коштів між союзними республіками-донорами (там, де була краща демографічна ситуація) та дотаційними республіками, де питома вага пенсіонерів у структурі  населення була доволі вагомою. Постановою Пенсійного фонду СРСР, Державного комітету з праці та соціальних питань, Міністерства фінансів СРСР, Спільної Конфедерації професійних спілок СРСР від 19.12.90 № 52-ПФ у 1991 році тарифи страхових  внесків до Пенсійного фонду було встановлено на рівні 80,5 % від загальної  суми внесків на державне соціальне  страхування, тариф яких становив 26 % від фонду оплати праці, згідно з Указом Президента Союзу РСР  від 04.10.90 "Про першочергові заходи по переходу до ринкових відносин".

Протягом 1991 року було сформовано структуру центрального апарату Українського республіканського  відділення Пенсійного фонду СРСР у  складі трьох управлінь, чотирьох самостійних  відділів та ревізійної комісії. Крім того, в Автономній Республіці Крим, областях та у місті Києві було утворено філії Відділення, в складі яких працювали уповноважені філій  по районах, містах та районах у містах.

Після проголошення незалежності України в серпні 1991 року та прийняття в листопаді  цього ж року Закону України "Про  пенсійне забезпечення" сформувалася законодавча база функціонування Пенсійного фонду нової незалежної держави. Статтею 8 зазначеного Закону було передбачено, що Пенсійний фонд України є самостійною  фінансово-банківською системою і  що Положення про Пенсійний фонд України затверджується Кабінетом  Міністрів України.

Відповідно до цього  Кабінет Міністрів України 28 січня 1992 року ухвалив постанову № 39, згідно з якою на базі Українського республіканського відділення Пенсійного фонду СРСР було утворено Пенсійний фонд України, а на базі філій відділення – управління в Автономній Республіці Крим, областях та місті Києві (управління Пенсійного фонду у місті Севастополі утворено згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.92 № 534 у липні 1992 року на базі міського відділу Кримського республіканського управління Пенсійного фонду).

З грудня 1990 року по квітень 1993 року Українське республіканське  відділення Пенсійного фонду СРСР, а згодом Пенсійний фонд України  очолював Юрій Никандрович Сивоволов (1934–2003 рр.). Майже 20 років свого життя Юрій Никандрович віддав роботі в системі соціального забезпечення населення України, зробив вагомий внесок у становлення системи Пенсійного фонду України.

Статус Пенсійного фонду як центрального органу виконавчої влади було визначено Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України  від 01.06.94 № 345. Відповідно службових  та посадових осіб Пенсійного фонду  України та його органів визначено  державними службовцями[9].

Згідно з цим  Положенням утворено відділи Пенсійного фонду у районах, містах та районах  у містах.

Таким чином, було створено вертикальну структуру управління Пенсійним фондом, яка повністю відповідала  адміністративно-територіальному устрою держави.

У 1993–1995 роках було розпочато комп’ютеризацію органів  Пенсійного фонду, зокрема автоматизовано облік надходження страхових  внесків, приймання відповідної звітності.

З вересня 1993 року до жовтня 1995 року Пенсійний фонд України  очолював Віктор Петрович Тентюк – відомий фахівець у галузі фінансів, який не тільки зробив вагомий внесок у становлення та розвиток системи Фонду, а й обіймав керівні посади в Міністерстві фінансів, очолював Державну податкову службу та Державне казначейство України.

З 1996 року Головою  правління Пенсійного фонду України  був призначений Борис Олександрович  Зайчук. Головними його завданнями на цій посаді стали фінансова  стабілізація пенсійної системи, ліквідація заборгованості з виплати пенсій, створення необхідних передумов  для проведення пенсійної реформи.

У серпні 1998 року Указом Президента України від 31.08.98 № 957 "Про  невідкладні заходи щодо погашення  заборгованості з виплати пенсій", а згодом Законом України від 22.10.98 № 208-ХІV "Про внесення змін до Закону України "Про збір на обов’язкове  державне пенсійне страхування", було запроваджено додаткові ставки збору  на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.

У Кабінеті Міністрів  України та в усіх обласних адміністраціях були утворені постійно діючі комісії  з погашення заборгованості, які  розглядали кожен факт наявності  заборгованості та шляхи її погашення, які працюють і зараз.

Крім роботи, проведеної з керівниками підприємств-боржників, було задіяно нетрадиційні джерела наповнення Пенсійного фонду.

Так, було запроваджено погашення заборгованості з виплати  пенсій в натуральній формі продукцією підприємств-боржників. Завдяки цьому  така заборгованість була погашена на суму понад 800 млн. грн. [9].

Здійснення всіх вище перелічених заходів дозволило  після погашення у вересні 2000 року заборгованості з виплати пенсій не тільки забезпечити повне і  своєчасне фінансування цих виплат, а й їх підвищення протягом 2001–2003 років у середньому на 72% (з 81 до 139,45 грн.).