Державний борг

Прийняття рішення про анулювання (відмову від виплати) боргів мас місце або на підставі політичних мотивів, або у випадках фінансової неспроможності держави. Прикладом анулювання боргів з політичних мотивів є відмова уряду СРСР від визнання боргів царської Росії. Коли держава є неспроможною виконати платежі з погашення та обслуговування позик в односторонньому порядку може бути прийняте рішення про відмову виконати передбачені платежі. Така відмова одержала назву дефолту. Він можливий за тих умов, що державні органи управління не здатні залучити необхідні кошти для обслуговування позик, в країні бракує валютних резервів, а кредитори не дають згоди на проведення рефінансування боргу.

Оголошення дефолту має багато негативних наслідків для економічного і політичного розвитку країни. В таких випадках, вона, як правило, виключається з процесу інтеграції в світову економіку. Зарубіжні кредитори відмовляються надавати додаткові кредити. Можливі фінансові санкції до держави-боржника, включаючи заморожування її активів в іноземних банках, проведення арештів державної власності за кордоном, відтік з внутрішнього фінансового ринку коштів нерезидентів, скорочення експортно-імпортних операцій та ін.

3. Теоретичні засади боргових стратегій

Роль державних цінних паперів  змінювалась одночасно із розвитком  світової ринкової економіки. На початковому етапі державні цінні папери використовувалися як інструмент державного кредиту для покриття надмірних витрат, пов'язаних із війнами та стихійними лихами. Сучасні державні цінні папери дедалі більше починають впливати на фінансовий ринок, відігравати незамінну роль у сфері регулювання грошового обігу та макроекономічних процесів.

У вітчизняній літературі початку 90-х років XX ст. проблема державного боргу й бюджетних дефіцитів ігнорувалася. Наявність бюджетного дефіциту і щораз більшого державного боргу розглядалася як украй негативне явище, притаманне лише економікам капіталістичних країн. Водночас в економічних дослідженнях іноземних авторів проблема державної заборгованості та її впливу на економіку посідала одне із центральних місць уже не один десяток років.

Проблема наявності державного боргу досліджувалася ще у XVIII—XIX ст., хоча деякі економісти були категорично проти його існування (Д. Юм, А. Сміт, Ж-Б. Сей та ін.), тоді як інші вважали можливим і навіть необхідним державне боргове фінансування (Дітцел, А. Вагнер).

До початку 30-х років XX ст. панувала точка зору про необхідність збалансованого бюджету і про державний борг, як про тягар для майбутніх поколінь.

Найвідомішим прикладом оцінки ролі державної заборгованості представниками класичної політекономії може слугувати робота А. Сміта "Дослідження про причини та природу багатства народів" (1776 р.). У ній А. Сміт негативно оцінював практику кредитного фінансування державних витрат, оскільки вона, на його думку, знижує багатство нації, одночасно посилюючи податковий тягар, і значно перешкоджає накопиченню капіталу. Він також пов'язував проблему державного боргу з фінансуванням державних затрат у військовий час, оскільки, на його думку, у мирний час борги, пов'язані з війнами, не зникають, а ще більше зростають через проблеми погашення заборгованості та обслуговування процентних виплат, що теж призводить до збільшення податків. „Політика державної заборгованості поступово послабляла кожну державу, яка, у свою чергу, користувалася нею. Там, де державний борг якось перевищив певну межу, майже ніколи не вдавалося, як мені відомо, справедливим чином його погасити”, — писав А. Сміт у своїй роботі. Ще категоричніше проти фінансування державних витрат за рахунок боргу висловлювався Д. Рікардо. За його теорією, платники податків у такому разі не розглядають фактичного розміру майбутніх платежів щодо сплати процентів за рахунок податків як тягар, шо призводить до зменшення капіталу, і вважають себе багатшими, ніж у разі податкового фінансування. Але податки і державний борг, за Д. Рікардо, відрізняються лише формою, а їхня економічна субстанція одна й та сама. Практика державного боргу, на його думку, провокує нераціональну поведінку, яка робить нас менш економними й уводить в оману з приводу нашого фактичного становища".[29;51]

Тобто податки і державний борг розглядалися представниками класичної  політичної економіки як зло, з якого  податки — зло найменше. На їхню думку, дедалі більша державна заборгованість несе разом із собою багаторазове збільшення споживчого попиту, що за умов повної зайнятості неминуче призведе до інфляційного підвищення цін,

З такими аргументами можна погодитися, зазначивши при цьому, що подібний підхід до оцінки ролі державного боргу загострює увагу лише на негативних його виявах, водночас ігноруючи позитивне значення цього фінансового інструменту.

На позиціях іншого ставлення до державного боргу стояв один із представників німецької школи — А. Вагнер Базуючись на обгрунтованому ним "законі зростаючої державної активності", він сформулював наприкінці XIX ст. основні принципи кредитного фінансування державних витрат. А. Вагнер розглядав діяльність держави як економічно продуктивну, а всі державні витрати поділялися на постійні й надзвичайні. Постійні — це витрати, які регулярно (щороку або з певною періодичністю) виникають у процесі нормального функціонування держави, і тому піддаються плануванню. Цей вид видатків фінансується лише за рахунок податкових зборів Надзвичайні видатки завжди пов'язані із фінансуванням тих державних функцій, які не можуть бути передбачені заздалегідь (витрати на ліквідацію наслідків стихійних лих, аварій, війн). Надзвичайні видатки при цьому являють собою інвестиції у ті активи, що головним чином служать збільшенню продукції народного господарства. Йдеться про інвестиції у матеріальне виробництво і нематеріальний капітал, що служить основою "виробничої здатності" державної діяльності. Таким чином, на думку А. Ватера, ці витрати треба фінансувати, як правило, за рахунок державних запозичень.

Отже, в цілому економісти німецької школи кінця XIX—початку XX ст. визнавали державну діяльність як здебільшого продуктивну, а фінансування державних витрат за рахунок запозичень не лише вважалося позитивним, а й рекомендувалося.

Подальший розвиток теорії державного боргу, після кризи 1929—33 рр. XX ст., пов'язаний з ім'ям Дж. М. Кейнса. Піддавши критиці концепції "класичного розвитку", Дж. М. Кейнс обґрунтував новий підхід до питання про роль і місце держави у суспільному відтворюванні, відводячи державним фінансам одне із найважливіших місць у практиці регулювання економіки. Теоретична доцільність існування дефіциту й державного боргу обґрунтована ним у роботі "Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей" (1936 рік). Згідно з теорію Дж. М. Кейнса, на підставі дії відкритого ним "загального психологічного закону", макроекономічна рівновага встановлюється на рівні обмеженого обсягу виробництва, що не забезпечує повної зайнятості, і, як наслідок, скорочує споживання. Для розв'язання цієї проблеми Дж. М. Кейнс пропонував стимулювати споживання, шляхом додаткових державних витрат, за рахунок запозичень державою надлишкових збережень приватного сектору. Він вважав, що першочергове значення має сам факт додаткових витрат, його мультиплікаційний ефект.

У подальшому проблеми державного боргу і бюджетного дефіциту досліджувалися його послідовниками: А. Хансеном, Е.Домаром, А. Лернером.

Державний борг і бюджетний дефіцит, на їхню думку, діє як "вбудований стабілізатор" відтворювального циклу. Бюджетний дефіцит стимулює споживання, зростання виробництва і скорочення безробіття через механізм мультиплікатора державних витрат. Під час кризи, в умовах неповного використання виробничих можливостей, приріст попиту, що стимулюється збільшенням державного боргу, пом'якшує кризові явища. У фазі економічного піднесення податкові надходження збільшуються за рахунок активного сальдо бюджету, внаслідок чого державний борг знижується. Але при цьому передбачається, що темпи зростання національного доходу перевищуватимуть темпи зростання державного боргу й, відповідно, співвідношення державного боргу до національюго доходу, і його тягар для нації скорочуватиметься. Завдяки цьому напряму держава дістала право не лише монетарно, а й з допомогою інших антициклічних заходів реально втручатися в економіку і вирішувати завдання щодо стимулюванні структурної перебудови.

Але в такій ситуації виникає  проблема, пов’язана з неоднаковою тривалістю й глибиною спадів і піднесень економічного циклу. Наприклад, коли довгий і глибокий спад може змінити короткий і незначний період піднесення, виникнення великого дефіциту під час спаду у такому разі не покривається позитивним сальдо періоду піднесення (його взагалі може не бути), відповідно буде дефіцит бюджету.

Усередині 70-х років економіка  західних країн зіткнулася не лише з глибокими циклічними кризами і зниженням темпів економічного зростання, а й з низкою структурних криз: енергетичною, економічною, валютно-фінансовою, переважанням попиту на сировину над її пропозицією. Ці явища призвели до критичного ставлення до кейнсіанської моделі державного регулювання.

Під їхнім впливом склалася нова неоконсервативна модель регулювання, теоретичною основою якої стали концепції неокласичного напряму в економічній теорії, такі, як монетаризм, теорії економіки пропозиції та раціональних очікувань. Найвідомішими представниками цих напрямів були американські економісти М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Дж. Мут і Л. Реппінг.

З точки зору монетаристів, механізм вільного ринку сам собою забезпечує макроекономічну стабільність, втручання держави, на їхню думку, у ринкові процеси послаблює здатність до саморегулювання і дестабілізує економіку. Монетаристи бачать у пропозиції грошей єдиний важливий чинник, що, безперечно, визначає рівень виробництва і зайнятість. Інакше кажучи, саме зміни у грошово-кредитній сфері роблять головний вплив на загальногосподарську кон'юнктуру.

А щодо бюджетних дефіцитів, то, згідно з поглядами монетаристів, вони дестабілізують економічну систему і не є стимуляторами економічного зростання. Отже, з огляду на їхні позиції, використання державного боргу як інструменту стабілізаційної політики не є доцільним.

Представники теорії раціональних очікувань, аналізуючи роль і місце  державних запозичень у макроекономічному регулюванні, сформулювали концепцію "прямого чи ультрараціонального" витіснення. На їхню думку, таке витіснення відбувається тоді, коли держава здійснює інвестиції за рахунок запозичень. Таким чином, додаткові держанні інвестиції призводять до зниження віддачі у приватних капіталовкладеннях, що конкурують. Відповідно приватні інвестиції будуть скорочені. Як і класики, державні запозичення вони ототожнюють із податками.

Отже, відповідно до нього можна  звертати увагу на те, що індивід  у своїх діях враховує не лише стан свого життя, а й благополуччя майбутніх нащадків. Випускаючи у поточному періоді запозичення замість збільшення податків, держава у майбутньому буде змушена підвищити податки. Відповідно індивіду необхідно скорочувати споживання і збільшувати заощадження у поточному періоді, аби майбутні покоління змогли зберегти рівень споживання при збільшенні рівня оподаткування.

Таким чином, випуск державних облігацій  на певну суму призводить до скорочення споживання і збільшення заощаджень приватного сектору на таку саму суму. Однак, якщо у нинішній період будь-яке підвищення податкових доходів пов'язане зі значними витратами і втратами, які через кілька років можуть знизитися, то є сенс у збільшенні державного боргу, що буде погашений за рахунок майбутніх податкових надходжень до бюджету При цьому податкове навантаження немов перекладається на майбутні періоди. Основний сенс управління динамікою боргу полягає в оптимізації макроекономічних змінних і акценті на зменшенні коливань реального податкового навантаження.

Існування протилежних поглядів на дефіцитне фінансування державних витрат (шляхом випуску державних боргових зобов'язань) визначається подвійним характером державного боргу. З одного боку, державний борг є інструментом державного регулювання економіки, з другого — свідченням економічної і соціальної кризи. Ця двоякість зумовлює суперечність його впливу на економіку, що виявляється:

— у стабілізаційному і дестабілізаційному впливі на стан державного бюджету, грошового обігу, ставку позичкового процента, рівня споживання, заощадження, інвестицій;

—  у стимулюючому і стримувальному впливі на динаміку й темпи економічного зростання;

— у рівномірнішому розподілі у  часі реального податкового навантаження, з одного боку, і утворення реального  економічного тягаря для майбутніх поколінь — із другого.

Таким чином, можна дійти висновку, що державні цінні папери значно впливають на економічний стан у зв'язку з використанням їх як фінансового інструменту державного регулювання. Він може бути як засобом подолання негативних моментів ринкового розвитку, так і джерелом провалів через невдалі спроби державного втручання в економіку.

Отже, функціонування державних цінних паперів може мати як позитивні, так  і небажані наслідки для економічного розвитку. Постійно існують суперечності між суспільними потребами та обмеженими можливостями держави щодо їх задоволення, а це призводить до використання кредитного фінансування. Особливо ця потреба зростає під час криз, коли бюджетний дефіцит стає характерним фінансовим явищем.

Існують такі можливі джерела фінансування бюджетного дефіциту:

— збільшення податків;

— емісія грошей;

—  прямий кредит цінних паперів;

— запозичення за кордоном;

— запозичення на вітчизняному ринку.

Обираючи ту чи ту боргову стратегію, слід пам'ятати, що, по-перше, під час криз надходження податків до бюджету скорочується через спад виробництва, їхнє збільшення може остаточно підірвати стимули, що сприяють розвитку виробництва, внаслідок чого ще більше загостриться процес стагнації. Спроба вирішити питання за рахунок непрямих податків посилить соціальне напруження у суспільстві. По-друге, вихід із становища за допомогою емісії грошей — це прямий шлях до дестабілізації грошового обігу і всієї фінансової системи через інфляцію. По-третє, прямий кредит центрального банку уряду, за змістом, також призводить до посилення інфляційних процесів, бо за типом це кредитна емісія, а по суті — казначейська емісія, оскільки йде на покриття дефіциту бюджету. З огляду на це у країнах із ринковою економікою пряме кредитування уряду центральним банком обмежено або заборонене. По-четверте, запозичення за кордоном не завжди вдається отримати у потрібному обсязі. А якщо і вдається, то якою ціною? Нерідко наслідком таких запозичень може бути обмеження власної незалежності щодо прийняття економічних рішень.