Державний борг

3.1. Досвід зарубіжних  країн у сфері управління державним  боргом.

Світова фінансова глобалізація безпосередньо вплинула на зростання зовнішньої заборгованості країн. Це призвело до того, що остання функціонує як складовий елемент міжнародної економічної системи. Зростання світової боргової залежності відбувається внаслідок, з одного боку, розширення відкритості національних економік у тому числі і для участі іноземних інвесторів у фінансово-економічному житті як розвинених країн, такі тих, що розвиваються. З іншого боку, країни (ті, що мають змогу розраховуватися за всіма боргами) не бажають повністю погашати борг, оскільки додаткові кредитні ресурси дають їм можливість прискорити зростання економічних, фінансових, військових та інших можливостей країни.

Стурбованість міжнародного співтовариства наприкінці 60-х початку 70-х років пояснюється диспропорціями у розвитку окремих країн та значним накопиченням державної заборгованості у країнах, що розвиваються. Це обумовило розробку та ухвалення країнами-членами ООН стратегії розвитку на 70-ті роки. При цьому всі країни мали самостійно забезпечити зростання економіки, соціальний прогрес для забезпечення щорічного приросту ВВП в обсязі 5%.[41;57]

Комісія Світового банку розробила  рекомендації для ООН на наступні роки. Серед них такі: проведення реорганізації Світового банку, з підпорядкуванням його регіональних банків розвитку, здійснення контролю за проведенням політики допомоги, інвестиційної діяльності ООН, обстеження та аналіз економічного положення країн, що розвиваються. У процесі реорганізації Світовому банку надані повноваження щодо визначення економічної політики країн, які розвиваються, та виконання функцій координації політики капіталовкладень і допомоги Заходом цим країнам.

Приклад становлення економік країн  південно-східного азійського регіону свідчить про реальні можливості здійснення переходу відсталих аграрних країн з незначними природними ресурсами до індустріально розвиненої економічної системи з високим життєвим рівнем населення та експортно-орієнтованого високотехнологічного виробництва. Але одночасно продовжувалося значне накопичення зовнішньої заборгованості східно-азійських країн. У 1980 р. загальні обсяги їхньої заборгованості становили 38.1 млрд. дол.. а витрати на обслуговування боргу - 7,3 млрд. дол. При цьому співвідношення боргових платежів до експорту залишалося незмінним у межах 11-11,5% .

Країни латиноамериканського регіону  пішли шляхом формування експортно-орієнтованої моделі економічного розвитку, вважаючи, що імпортозамінна індустріалізація вичерпала свої можливості. Уряди їхніх країн перенесли акцент на прискорення зростання виробничої та технологічної трансформації національних економік. При цьому індустріалізація у країнах латиноамериканського регіону базувалася на зростанні обміну продукцією промислового виробництва між країнами регіону та збільшенні експорту продукції в інші країни світу. Така політика посилювала технологічну залежність між країнами, спричиняла до зростання питомої ваги імпорту товарів промислового виробництва та дефіцитного фінансування для створення капіталомістких, високотехнологічних виробництв в експортних галузях (країни «великої трійки» - Аргентина. Бразилія, Мексика).

Значне економічне зростання регіону  було забезпечене втому числі  і за рахунок зростання внутрішньої  та зовнішньої заборгованості. З 1970 по 1980 рр. зовнішня заборгованість країн  латиноамериканського регіону зросла на 218,6 млрд. дол. США, у тому числі Бразилії - на 58 млрд. дол., Аргентини - на 29,5, Мексики - на 51,2 млрд. дол. Одночасно зросли витрати на обслуговування державних боргів країн латиноамериканського регіону: з 1976 по 1980 рр. на 26,8 млрд. дол. США. При цьому структурно змінився склад зовнішньої державної заборгованості - скоротилася за 1970-1980 рр. питома вага заборгованості перед офіційними кредиторами на 34,6% та зросла заборгованість приватним кредиторам на 36,3% .[24;61]

Тенденція до зростання міжнародного ринку позикових капіталів у 70-ті роки була пов'язана з відносним надлишком фінансових ресурсів у міжнародному обороті. Переорієнтація міжнародних кредиторів на кредитування національних економік країн, що розвиваються, справила позитивний вплив на економічне зростання економік цих країн. Одночасно посилився вплив негативних факторів, що суттєво змінювали функціонування національних економічних систем, спричиняючи закритість внутрішнього ринку, недостатнє стимулювання експортної активності, значне залучення зовнішніх позикових ресурсів з низькою ефективністю їхнього використання, підтримка завищеного курсу національної валюти, дефіцитне зовнішнє фінансування державних витрат, низька фінансова дисципліна, неефективне державне регулювання тощо.

Таким чином, значне накопичення зовнішньої державної заборгованості країн, що розвиваються, залежало від надходження міжнародних позикових капіталів та експортних доходів в умовах погіршення соціально-економічного становища, скорочення обсягів експортних доходів, акумуляції короткострокової заборгованості та інших негативних чинників. Все це призвело до того, що криза платоспроможності окремих країн переросла у світову боргову кризу.

Криза платоспроможності в одній  країні спричинила погіршення кредитної  ситуації в регіоні, відтік кредитних ресурсів, зростання процентних ставок і відповідно ускладнення боргової ситуації в ряді країн. Причиною такої реакції стало і те, що міжнародні банки, кредитуючи країни-позичальники, видавали кредитні ресурси в обсягах, що значно перевищували їхні власні капітали, а це загрожувало банкрутством банків-кредиторів.

Фінансова криза повністю охопила  економіку країн-боржників. дестабілізувала виробництво та породила інші негативні соціальні наслідки. Країни, які спромоглися здійснити внутрішні структурні та стабілізаційні перетворення, мобілізувати національні фінансові ресурси, реорганізувати внутрішній ринок з метою підвищення конкурентоспроможності та відкритості, перебороли фінансову кризу і відновили економічний потенціал. Решта країн виявилася неспроможною справитися з борговою кризою. Скорочення на початку 80-х років обсягів запозичень країн, що розвиваються, на світовому ринку позикових капіталів майже наполовину, обсягів прямих іноземних інвестицій на 31.6%, офіційної двосторонньої та багатосторонньої допомоги посилило негативні тенденції на світовому фінансовому ринку. Така ситуація сприяла переходу міжнародної боргової кризи в хронічну стадію.

У 1982 р. 18 країн, що розвиваються, серед  них Мексика. Аргентина, Пакистан, виступили з проханням до кредиторів про відстрочення погашення боргу у зв'язку із значними обсягами, що накопичилися. За період 1982— 1983 рр. була укладена 41 угода про зміну умов погашення заборгованості з 33 країнами в обсязі 63,4 млрд. дол. США.[13;25]

Загальна сума відкладених платежів у 1982 р. становила понад 30 млрд. дол. США. Кредитори погодилися на перенесення основного боргу у формі укладання середньострокового кредиту; не перериваючи при цьому сплати відсотків. Одночасно кредитори змінили умови кредитування, застосовуючи селективний підхід.

Значну роль у вирішенні кризової ситуації з обслуговуванням зовнішніх  державних боргів відіграли міжнародні фінансово-кредитні організації. Спроба МВФ врегулювати проблему шляхом зменшення співвідношення між припустимим розміром запозичень та розміром квоти з 150% власної квоти до 102% (окремим країнам до 125%) мети не досягла. Тому, починаючи з 1983 р. країни-члени МВФ ухвалили рішення про збільшення ресурсів фонду і відповідно кошти, які передбачалося використовувати як позикові ресурси, були збільшені більше ніж у 2 рази.

Для перегляду кредитних умов відстрочення сплати боргу обов'язковою умовою стало узгодження з МВФ стабілізаційних програм для країн-боржників. Стабілізаційні програми, спрямовані на: скорочення бюджетного та платіжного дефіцитів; формування ринкової економіки: розширення сфери приватної підприємницької діяльності та скорочення державного сектора; обмеження внутрішнього споживання і державних соціальних витрат; розширення експорту; створення сприятливих умов для участі іноземного капіталу тощо. При цьому країни-боржники мали виконувати кредитні умови, обмежуючи внутрішнє споживання, інвестиції і нарощуючи експорт.

Збільшення числа країн, які  на початку 90-х років своєчасно не могли обслуговувати зовнішню державну заборгованість, змусила МВФ у класифікації країн за борговим фактором виділити їх як такі, що мали труднощі з обслуговуванням боргу. До цієї групи були віднесені країни, що мали прострочену або реструктуризовану заборгованість за 1992—1996 рр. За даними МВФ, на кінець 1996 р. до цієї групи входило 65 країн, на частку яких припадало 27,4% сукупного валового продукту країн, то розвиваються, 26,8% експорту товарів та послуг та 49.8% сукупної зовнішньої заборгованості .

Практичне застосування планів («Накасоне», «Міядзаві», «Брейді». «Міттерана») та запропонованих міжнародними фінансовими організаціями і клубами кредиторів умов («Торонтські», «Лондонські». «Ліонські», «Х'юс-тонські» та ін.) сприяло зниженню рівня міжнародної боргової кризи, врегулюванню відносин між боржниками та кредиторами, створенню умов для стабілізації розвитку національних економік країн-боржників та надходженню до цих країн міжнародних фінансових ресурсів.

Зростання обсягів сукупної зовнішньої заборгованості   країн,   що   розвиваються,   з 795,6 млрд. дол. у 1982 р., 1142,2 млрд. дол. у 1988 р. та до 2465,1 млрд. дол. США у 1998 р. не послабило боргового тягаря країн. Відношення зовнішнього державного боргу до ВВП у 1988 р. становило - 45,5%, у 1990 р. - 41,7, у 1998 р. - 37,3%. Відношення зовнішнього державного боргу до надходжень від експорту товарів і послуг відповідно до зазначених дат 220,2%, 193,0 та 146,2%. Відношення платежів з обслуговування богу до надходжень від експорту товарів та послуг (норма обслуговування боргу) відповідно 27,1%; 21,1 та 17,6%.[28;16]

Важливим внеском у врегулювання боргової кризи окремих країн були рішення, прийняті на економічному самміті країн Великої сімки у Кельні в червні 1999 р. Було визнано, що попередні спроби скоротити борги країн, що розвиваються, зазнали поразки, і тому було вирішено розширити діяльність та надавати офіційну допомогу, спрямовану на полегшення боргового тягаря країн з найвищим рівнем заборгованості (Highly Indebted Poor Countries - HIPC). Ініціатива НІРС охоплює 36 країн. Відповідно до розширеної програми НІРС, у вересні 2000 р. було внесено зміни до червневих ініціатив, які підтримали МВФ та Світовий банк: передбачено скорочення заборгованості здійснювати шляхом надання тимчасової допомоги у період між датами «ухвалення рішення» та датою реалізації програми. Вирішено також сприяти зменшенню боргового тягаря до прийнятного для країн рівня. Для цього показники боргового навантаження були знижені: відношення зовнішнього державного боргу та обсягу експорту з 200-250% до 150%, а відношення обсягу зовнішнього боргу до обсягу бюджетних надходжень - з 280 до 250% . Очікується, що застосування механізмів, спрямованих на полегшення боргового тягаря країн НІРС сприятиме скороченню заборгованості цих країн на 60% - до розмірів 1997 р.

На наш погляд, чинником, що ускладнив врегулювання міжнародної боргової кризи, стало накопичення зовнішніх боргів значною кількістю нових держав, які після розвалу СРСР стали на шлях ринкових перетворень. Для здійснення цих перетворень еони здійснюють зовнішні запозичення значними темпами.

Розбудова незалежних національних економічних систем здійснювалася одночасно з проведенням фінансових, структурних та інших реформ. Значні фінансові витрати, що перевищували прибуткову базу державного бюджету, від'ємне сальдо платіжного балансу, потреби в інвестиційних та валютних ресурсах змусили країни, що раніше входили до складу СРСР, вдатися до використання системи державного кредиту для мобілізації у розпорядження уряду додаткових фінансових ресурсів. Поступово у країнах почали накопичуватися державні борги, динаміка та

обсяги накопичення яких були неоднаковими для різних колишніх республік (табл. І).

Таблиця 1.  Динаміка боргового навантаження країн, що входили до складу СРСР з 1993 – 1997рр.