Підприємство як організаційна форма господарювання

Значного розвитку за останні два  десятиріччя в передових країнах  світу набув венчурний (ризиковий) капітал — якісно новий засіб  фінансування (інвестування) ризикованого підприємства, яке працює над втіленням у виробництво певної ідеї або проекту. Ризиковані підприємства не повертають вкладені в них інвестором кошти і не виплачують проценти на них. Зате інвестор отримує право на запатентовані й незапатентовані ноу-хау інновації та засновницький прибуток від ризикованих підприємств у разі, якщо вони досягають успіху.

Більшість фірм венчурного капіталу має форму товариств з обмеженою  відповідальністю. їхньою метою є  отримання від різних фінансових інститутів коштів для створення ризикованих підприємств. Такі форми створюються безпосередньо підприємцями, менеджерами, бізнесменами. Вони можуть бути окремими відділеннями (філіями) великих компаній і фінансових груп. Венчурне фінансування стимулює розвиток науково-технічного прогресу, сприяє прискоренню впровадження новітніх досягнень науки у виробництво.

Новою сферою підприємницької діяльності в розвинутих країнах є лізинг — модифікована форма довгострокової оренди засобів виробництва, яка  ґрунтується на роз'єднанні права власності й передбачає відокремлення володіння майном від його користування.

Лізинг (англ. leasing — оренда) — передача майна в тимчасове користування з виплатою спожитої частини його вартості, послуг орендодавця і певного процента. Його мета — розширення збуту устаткування за умов дострокового фінансування. Суб'єктами лізингової угоди є підприємства-виробники, лізингові фірми (орендодавці) і підприємства-орендарі. Лізингова фірма купує необхідне устаткування і надає його в оренду за відповідну плату. Ці угоди укладаються на термін від 3 до 20 років на рухоме майно і до 50 років на нерухоме. Орендар має не право володіння, а право користування. Лізингові фірми створюються переважно банками або іншими фінансовими установами на пайовій чи акціонерній основі.

Усі фірми функціонують у певних організаційно-правових формах, передбачених законодавством ринкових країн.

Насамперед це одноосібні підприємства. Індивідуальними підприємцями визнаються громадяни, що здійснюють господарські операції та укладають комерційні угоди від свого імені. Для організації фірми не вимагається оформлення якихось установчих документів, досить одержати дозвіл (патент) на здійснення господарських операцій і занести фірму до державного реєстру. Індивідуальний підприємець несе повну відповідальність усім своїм майном за справами фірми, до якої можуть входити одне або кілька підприємств (виробничих, торговельних тощо). Така фірма одержує назву, в якій зазначаються ім'я та прізвище власника.

Основні об'єкти одноосібних фірм — магазини, ремонтні майстерні, підприємства побутового обслуговування та громадського харчування, тобто дрібні й найдрібніші підприємства. Тут задіяний невеликий капітал, можливості якого дуже обмежені. Тому приватний бізнес, шукаючи засоби для розширення діяльності, утворює різноманітні спілки, партнерства і товариства. У першому випадку підприємці, об'єднавши капітали, безпосередньо беруть участь у діяльності фірми і несуть необмежену відповідальність (усім своїм майном) за її зобов'язаннями. До об'єднань цього типу належить і так зване повне товариство (партнерство). У другому випадку підприємці об'єднують лише свої капітали, а не діяльність, і відповідають за зобов'язаннями фірми лише своєю часткою капіталу. Таке обмеження дає змогу заздалегідь визначити розміри підприємницького ризику і створює сприятливі можливості для залучення до об'єднання великої кількості осіб. До таких об'єднань належать товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства.

Товариство з обмеженою відповідальністю (англ. limited— обмежений) є юридичною особою і тому несе відповідальність за своїми зобов'язаннями всім майном, на відміну від його членів, які мають обмежену відповідальність (у межах свого паю). Товариство утворюється на основі статуту, в якому визначаються найменування, місцезнаходження і напрям діяльності підприємства, величина статутного капіталу і частка кожного члена. Капітал товариства створюється внесками учасників, що дають право голосу на загальних зборах товариства і право одержання частини прибутку відповідно до внесеного паю. Це товариство — об'єднання закритого типу і не має права випускати цінні папери й оголошувати підписку на них.

Акціонерне товариство (лат. actio розпорядження, дозвіл; фр. action — цінний папір) — господарське товариство, юридична особа, основна форма організації великих та частини середніх підприємств, капітал яких формується від продажу акцій та цінних паперів.

Залежно від способу розповсюдження акцій розрізняють відкриті й  закриті акціонерні товариства. Відкриті — типові для сучасної економіки і характеризуються тим, що їх акції вільно продаються і купуються. У закритих товариствах акції розподіляються між учасниками та не надходять у вільний продаж.

За правовим становищем, принципами організації та функціонування акціонерні товариства порівняно з іншими формами підприємництва мають низку особливостей:

— це спільне підприємство, діяльність якого ґрунтується на принципі обмеженої  відповідальності;

— права акціонерів поділяються  на майнові (право на отримання дивідендів, а також частини майна при ліквідації товариства) та особисті (право голосу на зборах і участь в управлінні);

— це найстійкіша форма об'єднання  капіталів, адже вибуття одного з  учасників (через продаж акцій) не веде до його ліквідації*;

— товариство має значні фінансові  можливості — власний капітал (від реалізації акцій) і додатковий капітал (від продажу облігацій і додаткової емісії акцій);

— вищий орган управління —  загальні збори акціонерів, а поточними  справами керує обране зборами правління  або рада директорів, контролюють  діяльність товариства власники найбільшої кількості акцій (контрольного пакета акцій), адже голоси на зборах розподіляються за кількістю акцій;

— діяльність товариства підлягає публічній  звітності, квартальні та річні звіти  публікуються у пресі.

Акціонерна форма є основою для організації великого і надвеликого виробництва, її можливості практично безмежні. Акціонерна форма має універсальне застосування. Зокрема, акціонерами промислової фірми можуть бути громадяни, фірми будь-якої сфери економіки, організації, держави. Це дає змогу об'єднати різноманітні підприємства у величезні господарські комплекси. На основі перехресного чи ланцюгового володіння акціями утворюється гнучка система виробничо-господарських зв'язків між корпораціями, завдяки чому можливі практично будь-які варіанти комбінування і диверсифікації виробництва та обміну.

Окрім названих є й інші форми  підприємств — кооперативи, колективні та орендні підприємства. Проте чинне законодавство дозволяє розглядати їх як форми партнерств, тобто повних товариств.

Поряд із приватним сектором, до якого  належать індивідуальні та колективні фірми, в ринковій економіці є  й державні підприємства, які випускають товари і послуги, необхідні для  розвитку національної економіки. Такі підприємства функціонують на поєднанні комерційних і некомерційних засад. Державні підприємства розрізняють за цілями і характером діяльності, способами керівництва і контролю з боку держави, характером фінансових і майнових відносин із нею і грошовим ринком, ступенем господарської самостійності. Ці підприємства можна поділити на три групи:

1) бюджетні (відомчі) підприємства;

2) громадські (публічні) корпорації;

3) змішані акціонерні товариства.

Бюджетні (відомчі) підприємства не мають ні господарської, ні юридичної самостійності. Вони входять до системи державного адміністративного управління і безпосередньо підпорядковуються відповідним державним органам (міністерствам, відомствам, місцевій адміністрації). Усі їх доходи і витрати проходять через державний бюджет. їх частка невелика, як правило, не перевищує 1—2 % від загальної кількості підприємств різних країн (це служби зв'язку, верфі, арсенали тощо).

Найбільш поширеною формою державних  підприємств є громадська (публічна) корпорація — акціонерне товариство, всі акції якого належать державі. Такі фірми мають власний капітал (за рахунок державних фондів чи акціонерного капіталу і капіталізованого прибутку). їх діяльність здійснюється на комерційній основі, однак вони звітують перед державними органами.

Публічна корпорація перетворюється на змішане акціонерне товариство шляхом продажу частини акцій приватному капіталові. Змішані компанії є юридично самостійними фірмами, їх правовий статус нічим не відрізняється від статусу інших корпорацій.

Таким чином, сучасне ринкове господарство демонструє розмаїття видів і організованих форм підприємств. Вибір конкретної форми, виду господарської діяльності, її масштабів залежить від конкретних підприємців, які є ключовими фігурами ринкової економіки.

Проміжне становище між названими  об'єднаннями займають так звані командитні товариства (фр. commandite — "спілка за вірою"), які поєднують риси партнерства і товариства.

Повне товариство є найпростішою формою об'єднання капіталів. Це спілка двох або більше осіб з метою спільного  ведення господарської діяльності. Його членами можуть бути як громадяни, так і юридичні особи (фірми, організації, установи тощо). Саме партнерство не є юридичною особою. Майно спілки — спільна власність учасників. Воно формується внесенням вкладів або паїв, будь-яких за розмірами і видом (грошові чи матеріальні цінності). Учасники спілки поділяють прибуток пропорційно до частки кожного в майні.

Основою створення повного товариства є договір учасників, у якому  визначаються сфера і строк дії, розмір і вид паю, форма участі кожного тощо. Таке партнерство має найменування, в якому обов'язково зазначаються ім'я і прізвище одного з учасників. Члени спілки несуть повну і солідарну відповідальність за її зобов'язаннями, яка поширюється і на їх майно.

Якщо один з учасників виходить зі спілки, вона ліквідовується. Учасники, що залишилися, щоб утворити нову спілку, повинні укладати новий договір. Усе це значно обмежує розміри і можливості повного товариства. Такі спілки — це, як правило, дрібні фірми, що діють у торгово-посередницькій сфері.

У командитному товаристві є дійсні члени і вкладники. Перші ("повні" партнери) за своїми правами нічим не відрізняються від учасників повного товариства і теж несуть необмежену відповідальність усім своїм майном за зобов'язаннями спілки. Щодо вкладників (або "сплячих" партнерів), то їх відповідальність — лише в межах власного вкладу (паю). Різна відповідальність визначає і різні права партнерів. Лише дійсні члени приймають рішення та управляють товариством, одержують більшість прибутків. Вкладники не мають права голосу і лише одержують процент від прибутку, зважаючи на величину особистого внеску. Командитне товариство може складатися як мінімум з одного члена й одного вкладника. Дійсним членом може бути і юридична особа. Саме командитне товариство теж є юридичною особою.

У цілому партнерства в будь-якій формі (правовій) мають сенс лише тоді, коли для організації підприємницької  діяльності не потрібен значний первісний  капітал. Це відкриває сприятливі перспективи  для торгово-посередницьких та інших  комерційних структур, а у виробничій сфері партнерства поширені мало. Тут переважно діють об'єднання у формі товариства.

Акціонерне товариство є формою об'єднання капіталів для здійснення спільної господарської діяльності шляхом випуску цінних паперів —  акцій. Такі об'єднання називають корпораціями (лат. corporatio — об'єднання).

Корпорація — це високий динамізм, гнучкість, здатність збільшувати виробництво до величезних розмірів, впроваджувати ноу-хау, бути конкурентоспроможними. Корпорації займають панівне місце у світовій економіці. Так, у США у 80-х роках нараховувалося 15 млн підприємств, серед яких корпорацій було 3 млн (20 %). На них припадало 90 % валового доходу країни.

У перші десятиріччя XX ст. переважала централізація капіталів на основі горизонтальної інтеграції в межах однієї галузі.

Горизонтальна інтеграція — об'єднання підприємств, налагодження тісної взаємодії між ними "по горизонталі" з урахуванням спільної діяльності підприємств, які випускають однорідну продукцію і використовують подібні технології.

Це різновид централізації виробництва і капіталу, що є єдиним зі способів утворення монополій (грец. monos — один, роleo — продаю). Від інших різновидів централізації (вертикального і конгломеративного злиття) горизонтальне злиття відрізняється тим, що об'єднуються однотипні, тобто конкуруючі, підприємства. Внаслідок такого злиття виробництво і ринок товару певного виду монополізуються. Основними формами галузевої горизонтальної інтеграції капіталів, виробництва й обміну були картелі, синдикати і трести.

Картель — угода між самостійними фірмами однієї галузі про обсяг виробництва, ціни на товари, умови найму робочої сили, обмін партнерами, розмежування ринків збуту, квоту кожного учасника в загальному обсязі виробництва.

Синдикат — вищий ступінь галузевої інтеграції, переважно комерційної діяльності. Це форма об'єднання підприємств однієї галузі, мета якого — усунення конкуренції між учасниками у сфері збуту і закупівлі сировини шляхом установлення контролю над ринком однорідної масової продукції. Відмінність синдикату від картелю — концентрація збуту продукції.

Трест — найвища форма галузевої виробничо-комерційної інтеграції. Це форма об'єднання підприємств, у результаті якого вони втрачають юридичну, виробничу і комерційну самостійність.