Аграрна політика Української Центральної Ради

В останні  дні квітня 1918 р. було вочевидь, що уряд УНР та ЦР потрапили в політичну  ізоляцію і втратили вплив в Україні. Німцям вдалося досить легко організувати державний переворот, який вони здійснили 29 квітня руками генерала П. Скоропадського, в спішному порядку проголошеного гетьманом України.

Отже, з українських партій, які сформувалися впродовж 1917 року, але не були зовсім представлені в Центральній Раді, або лише індивідуально й настільки, що не могли мати впливу на її політику, виступили на початку 1918 року в обороні принципу приватної земельної власності головне дві, згадані в попередньому розділі — Українська демократично-хліборобська партія й «Союз земельних власників».

Розроблена Центральною Радою аграрна програма виявилася недосконалою перш за все в теоретичному плані, а про її реалізацію доводиться говорити лише умовно, адже при бездіяльності уряду селяни проводили свою земельну реформу.

Висновки

В зв'язку з  тим, що земельне питання займало чільне місце в Україні, Генеральний секретаріат УЦР своїм першочерговим завданням вважав розробку плану земельної реформи для її «внесення на Українські Установчі збори, які мали остаточно вирішити земельну справу». Першим генеральним секретарем земельних справ УЦР був обраний громадський і політичний діяч, вчений-економіст, (до 1917 р. — організатор кооперативних товариств) Б.М.Мартос, який був одним із авторів проекту земельного закону УЦР від 18 січня 1918 р.

Чергову резолюцію  про соціалізацію землі було прийнято на VIII сесії УЦР, те саме закріплювалось у III Універсалі, де проголошувалось скасування права власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств. Це викликало багато непорозумінь на селі. Ось чому Генеральний секретаріат і земельне секретарство через тиждень після оприлюднення Універсалу змушені були видати «Роз'яснення Генерального секретаріату з земельного питання, викладеного в Третьому універсалі». У документі вказувалось, що Третій універсал лише проголошує загальні підвалини для наступних відповідних законів про землю, які мають виробити уряд та Українські Установчі збори. Зверталась увага на те, що загальнонародне право власності означає від дня оголошення Універсалу заборону «дотеперішнім власникам продавати, купувати, заставляти, дарувати чи передавати кому-небудь у власність якими-будь способами, бо ці землі Українська Центральна рада вважає власністю не окремих осіб чи установ, а всього народу».

До Українських Установчих зборів порядкувати на землях мали виборні земельні комітети. Самовільне захоплення землі заборонялось так само, як і захоплення сільськогосподарських машин, лісів, будинків, коней, корів і іншого добра. Роз'яснювалось, що майбутні закони яро землю і Установчі збори подбають про забезпечення інтересів всіх сільськогосподарських робітників і службовців, визначать порядок сплати боргів, а також питання про допомогу тим, хто найбільше постраждає в результаті земельної реформи. Всі трудові селянські землі мали залишитись недоторканими. Це ж саме стосувалось земель міст, містечок, сіл, каменоломень, копалень, фабрик, заводів. Категорично заборонялось рубати ліси без дозволу повітових земельних комітетів. Не зачіпав Універсал і землевласників, котрі обробляли землю своїми руками, тобто, як прийнято було говорити тоді, «у розмірах трудового господарства». Іншими словами, власність на землю у межах до 50 десятин не скасовувалась.

Після жовтневої  революції 1917 р. продовольчі справи погіршувались з кожним днем. Генеральний секретаріат УЦР оцінив становище як смертельно небезпечне і хліб проголосив власністю УНР з забороною торгувати ним приватним особам. Погіршувало ситуацію зволікання з проведенням земельної реформи. 16 січня 1918 р. в періодиці з'явилося звернення секретарства земельних справ до українського селянства, селянських спілок, земельних комітетів, кооперативних і просвітніх товариств за підписом головного секретаря народних земельних справ Б.Зарудного, в якому напередодні прийняття Тимчасового земельного закону акцентувалась увага на його необхідності для вирішення кагальних проблем УНР.

Тимчасовий  земельний закон УЦР затвердила. 18 січня 1918 р. Основні його положення відповідали вимогам Всеукраїнського селянського з'їзду і Третього універсалу щодо власності на землю, води, ліси і надра, які до скликання Українських Установчих зборів взяла під свою опіку Центральна Рада. Міськими землями розпоряджались органи місцевого самоврядування, іншими — сільські громади, волосні, повітові і губернські земельні комітети. Головним їхнім завданням було забезпечення прав громадянам на користування землею, охорона природних багатств від виснаження, вживання заходів щодо збільшення цих багатств.

Земля надавалась для загальногромадського користування, під оселі і будівлі окремим особам, товариствам, громадським установам, розміщення торговельних і промислових підприємств та для т.зв. приватнотрудового господарювання, яке мало вестись власною працею окремими особами, сім'ями або товариствами. Наймана праця могла використовуватись лише у виключних випадках, тимчасово і відповідно з правилами, які встановлювали земельні комітети.

Користування  землею проголошувалось безкоштовним, оподаткуванню підлягали лише землі, надані понад встановлену норму, а також надприбутки, які залежали від родючості земельної ділянки, її розташування стосовно торговельних центрів та шляхів, інших соціально-економічних умов, що не залежали від праці землекористувачів.

Право користування землею могло переходити у спадщину, а строки встановлювалися сільськими громадами і товариствами на підставі правил, затверджених земельними комітетами згідно з законами. Передача права на користування дозволялася лише громадами і земельними комітетами. Вилучення у великих власників земель, вод, надр, лісів проводилось без викупу, але колишнім землевласникам за їх бажанням і згідно з рішенням волосних земельних комітетів залишалися ділянки з садами, виноградниками т.ін, в кількості, яку вони могли обробити власною працею і працею своєї родини. Разом з вилученими землями у підпорядкування загальних комітетів переходив рухомий і нерухомий інвентар колишніх власників, а також будівлі, за винятком тих, які вкрай потрібні їм для життя чи торговельно-промислової діяльності. Всі вилучені ділянки мали за рішенням земельних комітетів поділятися на землі для громадського господарства і землі для приватнотрудового користування.

І вже Третім універсалом проголошувалось: «Праця робітництва в Українській Народній Республіці має бути негайно упорядкована. А зараз оповіщаємо: На території Народної Республіки України від сього дня встановлюється по всіх підприємствах вісім годин праці». Тяжкий і грізний час вимагав доброго упорядкування виробництва, кращої організації праці, рівномірного розподілу продуктів споживання... В зв'язку з цим перед генеральним секретарством праці ставилось завдання «разом з представництвом від робітництва встановити державний контроль над продукцією на Україні, пильнуючи інтересів як України, так і цілої Росії». Поряд із загальнодемократичними правами проголошувалося право на створення спілок і страйки, чим було закладено основу для правової бази суспільного регулювання соціальних конфліктів. Проголошені гасла були дуже загальні і не виходили за рамки тих положень, що проголосив Раднарком Росії. Характеру економічних відносин з Росією визначено не було. Третій універсал, що намітив широку соціально-економічну програму української революції, М. Грушевський називав найважливішим актом, «який коли-небудь з'являвся на нашій землі».

Але слід відмітити  і непослідовність та нерішучість  УЦР. Так, 25 листопада 1917 р. Центральна Рада залишила чинними всі закони Російської імперії, які діяли на території України до кінця жовтня 1917 р., аж до створення особливих українських законів. Наприклад, поряд з іншими, на Україні залишився чинним закон Тимчасового уряду від 22 червня 1917 р. «Про розпорядок розвитку та прикладення діючих законів про охорону праці» та інші закони, які свідчили, що Центральна Рада та її уряд у розв'язанні соціально-економічних питань взагалі у перші місяці революції виходили з оцінок українських соціалістичних партій, які, до речі, в оцінці характеру революції дотримувалися тих самих оцінок, що й російські, кваліфікуючи Росію як країну, що вступила в стадію буржуазно-демократичного ладу в системі капіталістичних відносин.

Важливо зазначити, що процес державного будівництва був перерваний наступом і зайняттям Києва більшовиками. Після повернення Центральної Ради до Києва, за словами М.С. Грушевського, довелося «відновляти до Фунту розбиту й поруйновану ними (більшовиками) адміністративну машину». Таким чином, усі ті напрацювання, що їх вдалося зробити за кілька місяців Українській Центральній Раді були майже повністю знищені.

Проголошення  Четвертим універсалом повної незалежності України М.Грушевський розглядав як тверду підставу «забезпечення нашої державності й нашого соціального будівництва, котрого йде від нас робочий народ». Пояснюючи історичну необхідність української самостійності, він одним з мотивів такого кроку Центральної Ради називав «необхідність повної свободи в упорядкуванні соціальних, економічних і фінансових справ України».

9 лютого 1918 р.  представники Центральної ради  підписали мирний договір із центральними державами. За ним Німеччині та Австро-Угорщині надавалася можливість використовувати сировинні та продовольчі ресурси України. У Бресті була досягнута усна домовленість про оплачування збройної допомоги Центральній раді з боку Четверного союзу українським хлібом. Окупанти розробили і здійснювали в Україні загарбницьку воєнно-економічну політику, яка повинна була не лише забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сировині, а й переслідувала далекосяжнішу мету — назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток і навічно закріпити її за собою.

Після повернення разом з німецькими військами  в Україну Центральна Рада не відмовилася  від попереднього свого курсу  на проведення соціалістичних перетворень, хоч цей напрям був уже дуже дискредитований більшовиками за короткий час свого правління. Проголошуючи незмінність старого курсу, Центральна Рада, за словами М.Грушевського, не врахувала, «яке велике витверезіння воно принесло і як багато людей позбулося соціалістичних ідей».

Позиція М. Грушевського була дуже жорсткою і непоступливою особливо в питаннях аграрної реформи. Після приходу німецького війська почався рух серед заможного селянства в оборону власності на землю. 25 березня 1918 року в Лубнах відбувся з'їзд, організований партією хліборобів-демократів. На цьому з'їзді зібралося біля 2000 селян, які ухвалили резолюцію такого змісту: 1) засудити політику Центральної Ради в аграрному питанні; 2) вимагати повернення їм права на землю та збирати інвентар; 3) передати землю (понад певною нормою) в оренду селянам; 4) забезпечити рівні права соціалістам і несоціалістам і 5) вимагати ввести до Центральної Ради представників всіх хліборобів. Вислані з'їздом до Центральної Ради делегати нічого не добилися. Голова УЦР навіть не прийняв їх і не збирався приймати, як і змінювати курс Уряду. «В кожній справі, в кожній реформі чиїсь інтереси терплять», — писав пізніше М. Грушевський.

Під час підготовленого з допомогою німецької окупаційної адміністрації перевороту генерала П.Скоропадського було ліквідовано Українську Народну Республіку, розігнано Українську Центральну Раду і скасовано мандати обраних демократичним шляхом на більшій частині території УНР депутатів Українських Установчих зборів.

Список використаних джерел і літератури

Джерела:

1. Бап’єр М. Причини аграрної революції па Україні і шляхи до розв'язання аграрної справи. - К. - Відень, 1920. - 23 с.
2. Винниченко В. Щоденник. 1911-1926. - В 2-х т. - Т. 1. - Едмонтон; Нью-Йорк, 1980 – 380 с.
3. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х т. - Т. 3. - Київ; Відень, 1920. – 186 с.
4. Витанович І. Аграрна політика українських урядів 1917-1920. - Мюнхен-Чикаго, 1968. - 69 с.
5. Грушевський М. Спомини.// Київ. - 1989. - № 8. - С. 137.
6. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Т. 1. - Доба Центральної Ради. - Нью-Йорк, 1954. – 394 с.
7. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Т. 2. - Українська Гетьманська Держава 1918 року. - Нью-Йорк, 1954. – 286 с.
8. Лебедь Д. Роль крестьянства в украинской революции.// Звезда-Зоря. - Екатеринослав, 1921. - № 29.
9. Качинский В. Социализация сельского хозяйства на Украине. - К., 1919. - 29 с;
10. Клушній Г. В боротьбі за селянство. Земельне законодавство контрреволюційних урядів за час революції на Україні. - Харків, 1926.
11. Мицюк О. Як боролося українське селянство за землю. - Львів, 1921.
12. Павло Скоропадський: Спогади (кінець 1917 – грудень 1918) – К.: Київ – Філадельфія, 1995. – 493 с.
13. Україна у XX столітті. Збірник док. і матеріалів. - К., 2000. – 286 с.
14. Український національно-визвольний рух. Березень - листопад 1917 року: Документи і матеріали. - К., 2003. – 286 с.
15. Українська Центральна Рада: документи і матеріали. У 2 т. - Т. 1 (4 березня - 9 грудня 1917 р). – К., 1996. – 386 с.
16. Українська Центральна Рада: документи і матеріали у двох томах. - Т. 2. (10 грудня 1917 р. - 28 квітня 1918 р.). - К., 1997. – 248 с.
17. Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917-1920 рр. - К. - Відень, 1921. - Т. І. .
18. ЦДАВО. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 14. - Арк. 21-23.
19. ЦДАВО. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 14. - Арк. 38-42зв.
20. Шаповал М. Революційний соціалізм на Україні. - Кн.1. - Відень, 1921.

Монографії  та статті:

21. Верстюк В.Ф. Центральна Рада в модерній історії України (до 80-річчя проголошення IV Універсалу УЦР) // Сучасність. - 1998. - №1. - С.91-98;
22. Верстюк В.Ф. Велика російська революція //Сучасність. - 1998. - №1. - С.84-90.
23. Витанович І. Аграрна політика українських урядів років революції й визвольних змагань (1917-20).// Український історик. - 1967. - №3-4. - С.5-60.
24. Геращенко Т. Українська народна громада.// Укр. консерватизм і гетьман рух. – К. 2000. – 318 с.
25. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К.: Либідь, 1996. – 296 с.
26. Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. - К., 1997. – 368 с.
27. Звєряков М.І. Шокова модель трансформації економіки України та її наслідки.// Трансформація моделей економіки України. - К., 1999. – 286 с.
28. Злупко С.М. Економічна історія України. – К.: Знання, 2006. – 368 с.
29. Історія України / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альма-Матер, 1997. – 628 с.
30. Історія Української РСР. - У 8-ми т. -10 кн. - Т. 5. - К., 1977. - С. 147.
31. Історія українського селянства: Нариси в 2-х т. Т.1/ Відповід. ред. В.А. Смолій. - К.: Наукова думка, 2006.- 632 с.
32. Кульчицький С.В. Українська Держава часів гетьманщини.// Український історичний журнал. - 1992. - № 7-8. - С.60-79.
33. Кульчицький С.В., Шаповал Ю.І. Новітня історія України. Підручник для 10 кл. - К., 2003. – 424 с.
34. Марочко В.І. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861-1929). - К.: Знання, 1995. – 224 с.
35. Сусоров С.В. Аграрне питання в Україні: причини, прояви, шляхи розв’язання (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). - Херсон, 1997. – 186 с.
36. Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Підручник. - К., 2003. – 488 с.
37. Осипов В.И. Украйна XXI. - Одеса, 2001. – 284 с.
38. Ситник В.П. Трасформація АПК України в ринкових умовах. - К., 2002. – 248 с.
39. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. - К.: Либідь, 1997. – 264 с.
40. Хмель И.В. Аграрные преобразования на Украине. 1917-1920 гг. - К.: Рад. школа, 1990. – 128 с.
41. Хміль І. В. Аграрна революція в Україні: березень 1917 - квітень 1918 рр. - К., 2000. - 90 с.
42. Хміль І.С Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. - К., 1977. – 108 с.
43. Царенко О.М., Захарчук А.С. Економічна історія України і світу: Навчальний посібник. - Суми, 2001. – 386 с.