Аграрна політика Української Центральної Ради

За підрахунками іншого дослідника, напередодні революції  в українських селянських господарствах було не використаних біля 7 778 тис. осіб; тільки близько 3 млн. з цього числа знаходило дуже низько оплачувану працю в поміщицьких господарствах. Українська промисловість могла використати в той час не більше 1 080 тис. робітників.

Після розпачливих  місцевих страйків і розрухів селянства  у 1902 році масово та в гострішій формі  вони виступали по всій імперії і на Україні в часи першої революції, зимою 1905 і влітку 1906 року. Найсильніше виявили себе аграрні рухи на Лівобережній і Південній Україні, на Правобережжі страйки сільськогосподарських робітників були найчастішою формою руху. Розрухи поширювалися стихійно, хоч і не без підсилювання їх агітацією з боку політичний партій - соціалістів-революціонерів і соціал-демократів. Обидві партії сформували були для підтримки аграрного руху спеціальні бойові дружини. Подекуди рухом керували організовано сільські громади; вони досить самостійно й ділово вели переговори з власниками великих маєтків у справах поліпшення умов оренди, заробітних платень, зменшення відробітків за пасовища, дрова і подібне. На Лівобережжі й у степовій Україні розрухи мали гостріший характер: не лише вирубування лісів, захоплення пасовищ, сінокосів, страйки дворових і се-зонових робітників, але й розгроми та розбір хліба з економій, худоби, підпали і нищення будинків, заорювання землі тощо. У розрухах звичайно брали участь солідарно всі шари села, за виключенням тільки найбагатших, які зате свідоміше ставили й політичні вимоги: «потребу інших порядків», «нових законів» [30, 167]. Масового антагонізму серед різних суспільних груп села ще в 1905-06 рр. не виявлялося. На-загал були дуже рідкі випадки, коли багаті селяни були не суб'єктами, а об'єктами руху. За проведеним анкетним дослідженням, аграрний рух 1905-06 рр. не скеровувався проти селян, що мали 30-50 десятин чи орендували 50-100 дес. Натомість були випадки ворожого ставлення селян до «чужих», які купили землю в їхнього пана, та проти захожих безземельних сільськогосподарських робітників, які конкурували в заробітках та мали претензії до участи в розподілі землі.

Аграрна революція 1905-06 рр. не розв'язала важливих справ  аграрної проблеми: не принесла ні зменшення цін на прикуп землі, ні на оренду, лише дещо підвищилися (в загальному на 40-50%) заробітки, поліпшилося ставлення до сільськогосподарських робітників, зменшився робочий день, обдурювання при розрахунках за працю тощо. В наслідок революції поміщики вийшли послаблені, селянство після репресій здобуло досвід й усвідомило свої сили, усвідомило потребу ширшої організованості.

«Політичні  події 1905 року кинули в ряди непідготованого  селянства таку масу ідей, фактів і вражень, що місцями воно з трудом могло в тому розібратися». Царським маніфестом з 3. XI. 1905 були анульовані до того часу не сплачені викупні сплати за надільну землю. Земельна реформа стала головною справою першої Державної Думи. Речником вимог полагодити земельне питання в Думі стала трудова група представників селянства. На 488 звернень до Думи 297 стосувалися справи законодавчого полагодження земельного питання. Не лише ліві та ліберальні, але й найправіші кола та й сам уряд бачили, що справи земельної реформи не можна відкладати. У першій Думі трудова група, що представляла домагання селянства (яке пішло до виборів попри бойкот серів) уже на першому зібранні 27. IV. 1906 на тронну промову царя заявила, що вона приступає до підготовки закону про передачу селянам державних, удільних, кабінетних, монастирських і церковних земель, а опріч того і примусового вивласнення приватних великих маєтків з тим, що «справедлива винагорода» і вивласненння не буде порушувати зразкових господарств і сільськогосподарських промислових підприємств. Цей виступ у аграрній справі був причиною розв'язання першої Думи, яка на знак протесту переїхала у Виборґ (Фінляндія) і звідти зверталася до народу з закликом до дальшої боротьби, але уряд тоді вже відчув силу й перейшов до реакції. 9. XI. 1906 уряд видав т. зв. «Столипінський закон» (доповнений 14. VII. 1910) про аграрну реформу [23, 29].

Запізнена реформа мала на увазі скріпити індивідуальну  земельну власність селянських господарств. Общинного землеволодіння вона, правда, не касувала, але полегшувала кожному господареві, що користувався землею за громадським (общинно-передільним) правом, кожночасно на його домагання вийти з общин і закріпити свою ділянку в особисту або родинно-подвірну власність. Так само кожний господар, який вносив заяву про вихід з общин, мав право домагатися, щоб громада «одрубала» - виділила йому його частку в окрему ділянку. Деякі таким способом виділені господарства виходили з громади й будували свої хутори серед виділеного поля, інші залишалися в селі, лише виділену землю мали в окремому відрубі. Рух виходу з общини на хутори й відруби був найбільш жвавий на Україні. Напередодні війни вийшло з общини 12,9% селянських господарств на Полтавщині, 22,5% на Харківщині, 22,5% на Одещині, 20,9% на Катеринославщині [31, 289].

Столипінська реформа  мала також за мету утворення більш  економічно сильних господарств шляхом викупу землі у поміщиків, які, налякані революцією й обтяжені боргами, виставили на продаж більше земель, ніж до 1905 року. Для полегшення реформених аграрних операцій утворено «Крестьянский банк», який давав довготермінові позики й посередничав у продажу й купівлі землі або й сам скуповував землю в поміщиків та перепродував селянам. При тому для поодиноких районів була визначена максимальна межа розміру господарства, яку можна було селянинові придбати з купівлі в цілості чи малоземельному доповнити до цієї норми свою кількість надільної і раніше вже прикупленої землі. (Для поодиноких районів України ця норма визначена була приблизно в межах 18-25-30 десятин, пізніше її зменшено). Рівночасно з утворенням «Крестьянского банка» по губерніях і повітах були утворені комісії землевлаштування, які мали доглядати, щоб земля переходила тільки в руки «тих селян і хліборобів інших станів», для яких сільське господарство було основним джерелом прожитку. Вони мали також завдання при нагоді виходів на хутори й відруби та нових прикупів землі при допомозі «Крестьянского банка» допильновувати ліквідацію черезполосиці селянських ґрунтів. З даних за 1906-12 роки виходить, що землю при допомозі «Крестьянского банка» купували такі категорії: 16,3% безземельних, 68,4% таких, чиї до тогочасні господарства не перевищували 9 десятин, 13,3% походили з тих, що вже мали повних 9 десятин. Впродовж десятиліття (1906-15) Столипінської реформи в 9 губерніях України перейшло в руки селян 1 511 898 десятин землі [4, 35].

Разом з діяльністю землевлаштувальних комісій діяла на Україні «Южнорусская переселенческая организация» з  своїми обласними відділами, яка скеровувала українське селянство в Азію, на Сибір і Далекий Схід. У 1908-14 роках переселилося селян з Полтавщини - 197 615 осіб, з Катеринославщини - 161 891, з Київщини - 118 337, з Харківщини - 127 005, з Чернігівщини - 118 916, з Херсонщини - 116 891, з Таврійщини - 91 053, з Поділля - 51 394, з Волині - 36 620.[23, 31]

Аграрна революція 1905-06 і в наслідку її Столипінська реформа викликали не лише різні  погляди на цілі і методи останньої, але й взагалі пожвавили віддавна ведену в Росії дискусію за і проти  общини - на захист громадського, індивідуального і подвірного чи тільки тимчасового й передільного землеволодіння. Давні ідеї («містична віра в общину» слов'янофілів, потім Герцена, Чернишевського та багатьох інших їх послідовників) розвинули російський народницький соціалізм у нову ідеологію російської соціал-революційної політичної партії, що вбачала в общині «зерно», з якого може вирости майбутній соціальний лад. Цей зародок колективної форми землеволодіння, вважалося скоріше наблизить Росію до соціалізму, ніж соціально-економічний лад країн Західної Європи. Один з головних оборонців общини проф. А. І. Чупров аргументував, що община гарантує принципи справедливого розподілу землі, що в ній «усі, хто мав щастя з'явитися на світ Божий, мають право на засоби існування». Переділи землі підтримують великородинні двори, община ніби каже: «Плодіться й множтеся», вона здійснює принцип права на труд і рятує Росію від пролетаріату. Критикуючи реформу Столипіна, захисники общини закидали їй між іншими хибами те, що вона має на меті розбивати класову селянську єдність і т. д.

Противників общини, давніх «западників», підсилили нові ліберальні кола. їх головні аргументи зібрані між іншим у «Записне по крестьянскому делу» російського міністра С.У. Вітте, з якою він виступив 1904 року, доводячи, що тимчасове землекористування в общині становить велику перешкоду для поліпшення сільськогосподарської культури, вбиває стимул поступу, стримує ініціативу й енергію господаря та доводить до зубожіння села, затримує в ньому пасивну, зайву надвишку робітних сил.

Проти общини, мотивуючи  це закономірностями розвитку продукційних сил, виступили від 80-их років соціал-демократи - марксисти. Вони заперечували, наче б то община, яка затримує економічний поступ, криє в собі якусь цінність для майбутнього соціалізму, що має народитися з надрів розвиненого капіталізму.

В атмосфері тих ідей і полеміки, яка пов'язувала аграрне  земельне питання з цілим загальним комплексом політичних, соціальних і економічних ідей, систем і світоглядів, виростала й формувала свій світогляд молода українська інтелігенція, що перед її молодими політичними партіями революція 1917 року висунула таку величезну відповідальність та масу завдань, а насамперед таку важливу в нас на Україні проблему аграрної реформи, з своїми власними постулатами - національно-державним, соціальним і економічним.

2.2. Аграрна політика Центральної  Ради після проголошення І  Універсалу

Падіння самодержавства на початку березня 1917 р. поклало початок  стрімкому, вибухоподібному, а отже, практично неконтрольованому розвиткові багатьох суспільно-політичних процесів, які до того стримувалися за імперською державною машиною. Неспроможність російської влади від 1861 р. знайти прийнятний для всього суспільства спосіб модернізації сільського господарства, преференції дворянському, поміщицькому землеволодінню за рахунок селянства історики розглядають як одну з головних причин вибуху революцій і 1905, і 1917 рр. Селянин, утому числі з солдатською амуніцією в окопах Першої світової війни, став примітною дієвою постаттю революції. Аграрний характер революції 1917 р. загалом визнаний, з особливою силою він виявився в Україні, в складі населення якої селянство мало абсолютну більшість [22, 86].

Характерною рисою революційних подій в Україні було тісне  поєднання національного та соціального  моментів, які фокусувалися на постаті українського селянина. Кожна з політичних сил, що претендували на політичне лідерство в Україні, особливо на владу, мали в той чи інший спосіб вирішувати селянську проблему.

Передусім це мала зробити  Українська Центральна Рада (УЦР), яка постала на початку березня 1917 р. у вузькому колі київської української інтелігенції. Для умасовлення українського руху їй потрібно було широке народне опертя. Дістати його можна було насамперед у селянському середовищі - носії української національної культури, мови, на яких базувалася модерна українська національно-політична ідентичність. Першим кроком у цьому напрямі став кооперативний з'їзд Київщини 14-15 березня 1917 р. З'їзд, за спогадами М. Грушевського, заманіфестував себе не в ролі фахової організації, а насамперед «представництва землі, села і селянства»². З одного боку, кооперативний з'їзд не оминув можливості солідаризуватися з революційною Росією, а з іншого - і це було головним - продемонстрував українські домагання федеративної перебудови Росії із забезпеченням національно-територіальної автономії України.

Резонанс, який мав кооперативний  з'їзд не лише в київському політичному середовищі, змусив українських діячів звернути особливу увагу на селянство. Це треба було зробити й тому, що серед російських політичних сил з перших днів революції розпочалася справжня боротьба за селянські маси. Перед тут вели російські есери, які ініціювати створення в селах «крестьянских союзов» [21, 95].

На противагу  заходам російських есерів, їхні українські «одноклубники» висунули ідею створення в селах селянських спілок. 27 березня в Полтаві відбулися організаційні збори першої такої спілки, а вже 6-7 квітня у Києві відбувся з'їзд діячів українського села, на якому було представлено 18 місцевих селянських спілок. З'їзд ухвалив утворити Всеукраїнську селянську спілку для чого створив відповідний організаційний комітет, який перейнявся проблемами скликання Всеукраїнського селянського з'їзду. В основу діяльності селянських спілок з'їзд поклав дві головні ідеї: насамперед домагатись національно-територіальної автономії України, а по-друге, вирішення земельного питання в Україні покласти не на Всеросійські Установчі збори, а на Український сойм. Ці ідеї, як зазначав П. Христюк, визначили майбутній розвиток Української революції. Обидва вектори революційних змін в Україні узгоджувались «в одне велике питання визволення працюючої людини з-під всякого гніту, з-під всякої неволі» [31, 292]. Окрім цього, обидві ідеї були тісно узгоджені з рішеннями першого з'їзду УПСР, який відбувся 4-5 квітня 1917 р. у Києві. В них йшлося про скликання Української Установчої Ради, про перетворення Росії на федеративну демократичну республіку з автономією в ній України, а у сфері аграрних перетворень з'їзд УПСР визнавав ідеалом українських есерів повну соціалізацію землі, а в умовах війни висловлювався за «негайну передачу земель царських, кабінетних, церковних та монастирських, а також маєтків великих землевласників до Українського земельного фонду» [23 42]. Обидва з'їзди висунули до Тимчасового уряду вимогу заборони продажу землі до проведення аграрної реформи.

Обидва з'їзди були скликані напередодні проведення Всеукраїнського національного  конгресу, їхні делегати взяли активну участь у роботі конгресу, забезпечували йому широку репрезентативність та соціальну базу. Національний конгрес не розглядав спеціально аграрне питання (ідея його скликання належала М. Грушевському і була спрямована на підтримку гасла національно-територіальної автономії України та легітимації УЦР шляхом нових довиборів її складу). Проте в доповідях з приводу різноманітних аспектів автономії висувались питання перерозподілу повноважень між центральним та українським урядами, обговорювалась проблема місцевого самоврядування, права та повноваження територіальних громад, творення територіально-національного війська, яке б несло службу виключно в Україні. Такі питання не могли не зачіпати селян, і вони активно підтримали конгрес. Газета «Киевская мысль», яка стримано ставилася до українського руху, все ж не могла приховати захоплення масовою демонстрацією національного почуття, носіями якого були делегати. «Море голів і від краю до краю котяться хвилі мелодійної української мови, - повідомляла газета. - Партер наповнюють делегати кількість яких перебільшила тисячу осіб. Але це ще не все, очікують ще й тих хто не встиг прибути на сьогоднішнє засідання». В наступному номері газета повідомила, що кількість делегатів «щогодини виростає за рахунок нових, що прибувають по залізниці, на пароплавах, конях, навіть per pedes apostolorum пішки». «Це вже свого роду українське патріотичне поломництво», - констатувала «Киевская мысль» [29, 196].

Орган УПСР, часопис  «Боротьба», зазначав, що у квітні в Україні відбулося кілька селянських з'їздів різного масштабу, і на всіх них «селяни виявили повну свідомість своїх інтересів» та волю «захищати народні права й боротись за переведення законним шляхом земельної реформи відповідно до вимог трудового люду»6.

Особливо  симптоматичним з перших селянських з'їздів 1917 р. був з'їзд в Одесі, скликаний 6-8 квітня 1917 р. селянською секцією  ради робітничих депутатів. На з'їзд  з'їхалося близько 2000 делегатів від  селян Херсонської, Подільської  та, частково, Бессарабської губерній. Керівництво з'їзду від його початку опинилося в руках російських меншовиків та есерів, які процедурно прагнули позбавити можливості слова представників українських партій, але делегати наполягали на цих виступах і одноголосно проголосували за резолюцію, запропоновану українськими есерами. В резолюції йшлося про те, що справедливе вирішення земельного питання «можливе тільки при повній автономії України» [27, 241].

Загалом процес організації селянства впродовж весни-літа 1917 р. йшов досить високим темпом і широким фронтом. У волостях, повітах та губерніях з'явились ради селянських депутатів, у селах відкривалися «Просвіти», створювалися кооперативні осередки, але найчисленнішими стали селянські спілки. Вони тісно співпрацювали з УПСР. Спілки забезпечували цій партії масову політичну підтримку, а УПСР, у свою чергу, набула особливої ваги у Центральній Раді ЦР, де мала найбільшу фракцію. Показовим був і перехід голови УЦР М. Грушевського під прапори есерівської ідеології.