Аграрна політика Української Центральної Ради

З метою вирішення  поставлених у дослідженні завдань  нами було використано такі загальнонаукові  методи пізнання, як: аналіз, узагальнення, що знайшло своє відображення під  час з’ясування сутності аграрного  питання та визначення основних напрямків аграрної політики, її характерних рис. Серед власне історичних методів чільне місце посідає історико-генетичний метод, застосований при вивчені передумов, становлення та подальшої еволюції аграрної політики Центральної Ради. Саме цей метод дає можливість простежити процес розробки як партійних, так і урядових програм, з’ясувати їх особливості та встановити взаємозв’язки   між ними. Використання історико-хронологічного методу (його проблемно-хронологічного різновиду) дозволяє виокремити в темі дослідження певні проблеми, визначити внутрішню періодизацію окремих етапів. Вивчення різних концепцій аграрних реформ зумовлює необхідність застосування історико-порівняльного методу, що відтворює синхронність і асинхронність динамічних фаз реформ. Історико-типологічний метод, який використано в процесі детального розгляду основних концепцій аграрних реформ дає можливість вперше в історіографії розробити типологію аграрних перетворень у період національно-демократичних революцій, з’ясувати  сутність та особливості окремих типів реформ.

Дипломна  робота базується на концепції української  революції, викладеної в працях В.Ф.Верстюка, С.В.Кульчицького та В.Ф.Солдатенка²⁴, згідно з якою розкривається аграрна політика уряду Української Народної Республіки доби Центральної Ради. 

Розділ 2. Аграрна політика Центральної  Ради

2.1. Передумови  формування аграрної політики  Центральної Ради

При проведенні реформи в Росії 1861 року з хліборобської  площі в дев'ятьох українських  губерніях 37 460 633 десятин селянам припало 16 762 066 дес. (44,6%) надільної землі, якою селяни перед тим користувалися, бо 31% відібрано їм, і ці «одрізки» довго селянство тямило. Освоєнням невжитків селянство підвищило надільну площу так, що в 1877 році вона становила 18 722 687 дес, у 1905 дійшла до 20 127 454 дес. Разом з прикупленого землею до 1917 року в руках селян було біля 28 млн. дес. землі, або 64% всієї хліборобської площі. На двір колишнім кріпакам припадало в 1861 р. пересічно 6,3 дес. землі. З 595 000 осіб (коло 19%) не отримало тоді наділу, 3% дворів отримали менше 1 десятини, 16% отримали 1-3 дес,, 67% від 3 до 10 дес. і 14% понад 10 дес. на двір. Пересічно в 1877 році селянські господарства Правобережжя мали 5,4 дес, на Лівобережжі - 6,8 дес, у Південній Україні 8,5 дес. Біля 32,3% селянських господарств уже на самому початку звільнення з кріпацтва мали менше 4 дес. землі, тобто не доходили до споживчої норми при тогочасній сільськогосподарській культурі.

Селянські господарства щораз дробилися при спадщинних поділах. Ось як виглядали ці зміни на прикладі Марігопільського повіту, а вони були подібні й у інших місцевостях:

Типовий приклад  для подільського села Курилівці  Муровані (Ушицького повіту): у 1861 році в селі було 271 двір з площею коло 1 000 десятин землі. Пересічно на один двір припадало 4 дес. У 1905-6 році дворів стало 554, і на кожен припадало пересічно лише коло 2 дес, або 2/5 дес. на душу. З 554 дворів 4% мали лише садиби без польової землі, 38% мали від 1/4 до 1 3/4 дес, 26% від 2 до 2 3/4 дес, 22% від 3 до 4 1/2 дес. і тільки 3% від 5 до 11 3/4 дес.[23, 12]

У 1917 році аграрна  структура селянських господарств  складалася з ось таких категорій  господарств:

Надільну  землю 1861 року передано селянству в  громадське (общинне) або подвірне (родинне) землеволодіння. На Україні переважало подвірне землеволодіння:

Але й в  останніх губерніях (Херсонській, Харківській, Катеринославській), де переважала формально-правна община, вона практично була безпередільна і переходила в звичайне подвірне землекористування. Отже на Україні існував зовсім відмінний лад в селянських земельних відносинах, ніж на корінних російських землях, де здавна було общинне, переважно передільне землеволодіння.

Напередодні Столипінської реформи (на 1905 рік  з 25,7 млн десятин селянських земель лише 8,5 млн. було в громадському (общинному) володінні, решта в подвірному (з якої 5,6 млн. дес. було вже до того часу прикупленої на власність).

З загального земельного сільськогосподарського фонду  та території 9 українських губерній 1861 року залишилося в приватній власності 17 952 886 дес. землі (або 47,9%), в тому числі було 15 174 000 дес. великої поміщицько-дворянської власності, решта 2 745 681 дес. (або 7,5%) належало державі й церкві [4, 27].

1877 року 3 000 великих  маєтків (або тільки 1,5% усіх господарств)  мали в своїх руках більше 50% придатної для сільського господарства землі. На самій Київщині було 17% приватних великих власників, які мали пересічно кожен понад 10 000 десятин, на Волині було таких 24%. Найбільші латифундії простягалися на Південній Україні. Полтавщина й Чернігівщина творили полосу маєтків дрібних дідичів і багатих козаків найнижчої пересічності (до 200 дес.) у загальноросійській класифікації. На Лівобережжі був найбільший відсоток українських дідичів, які признавалися до своєї національності. Це були нащадки давнього козацько-старшинського походження, між ними були заслужені для української культури, деякі до революції були активні в українському громадському житті. Їх обіднілі роди видали чимало української інтелігенції.

Колись лише цариця Катерина II за 12 років (по 1775) роздала своїм фаворитам, звичайно чужинцям, біля 4,5 млн. десятин землі в Південній Україні. На Правобережжі до найновіших часів зберегли свої маєтки потомки власників латифундій з історичних дарувань польських королів своїм магнатам і з самовільних їх захватів великих земельних просторів. З надань з царської ласки, особливо після бою під Полтавою 1709 року, заслуженим у підкоренні України постали великі посілості на Лівобережжі - Меншикових, Долгоруких, Шафірових, Шереметєвих, Мусін-Пушкіних та ін. Маєтки графів Бобринських на Київщині досягали понад 40 тис. десятин, Санґушків до 65 тисяч, графів Потоцьких, Браніцьких на Київщині, на Поділлі й на Волині простягалися на просторах по сто кількадесят десятин. Величезні маєтки мали «а Україні герцоги Мекленбурґ-Стреліцькі (Карлівка на Полтавщині понад 60 тис. десятин), Саксен-Альтеноурзькі, далі Енґельгардти, Шейдемани, Фальц-Фейни, родичі царської династії (наприклад, великий Грушівський маєток кн. Михайла в Південній Україні) та ін. Було декілька великих маєтків і давніх аристократичних українських родів - Скоропадських, Кочубеїз, Ґалаґанів, Милорадовичів, Тарновських (переважно на Чернігівщині). Але небагато з них залишили сліди в українському національному русі.[23, 21]

Доробилися  на воєнному інтендантстві та накупили великі земельні маєтки деякі представники нової буржуазії й нащадки колишніх селян-кріпаків - Терещенки, Харитоненки, Яхненки. Нащадки цих новорозбагатілих панів часто звичайно відчужувалися від народності предків, за винятком таких «білих круків», як брати Платон і Василь Симиренки, Г. Ґалаґан, Є. Чикаленко, брати Шемети та ще кілька дрібних, які заслужилися як меценати української культури чи часто і в українському громадському житті. За статистикою 1905 року, на Україні було яких 97 великих маєтків, які разом мали коло 2 млн. десятин землі, так що на кожний припадало б пересічно по 20 тисяч десятин і були вони переважно власністю поляків, росіян, чи німців [31, 286].

Велика земельна власність перед революцією була сильно обтяжена боргами. Гіпотечні борги поміщицьких маєтків сягали 70-90% вар-тости землі. Прибутки їх ішли на відсотки й розтрати на виставне життя та розкішні видатки власників, здебільш поза Україною, в російських столицях - Москві й Петербурзі та за кордоном, у дорогих вигодах великих західноєвропейських міст. Від 1861 до 1905 року розміри дворянсько-поміщицького землеволодіння зменшилися з 15 174 тисяч десятин до 9 985 тис, ще більше їх земля почала випродуватися після революції 1905 року.

У 1917 році вся  велика власність у 9 губерніях України становила коло 13 млн. десятин, або не цілих 37% усієї сільськогосподарської площі. З усього земельного фонду припадало тоді дещо понад 63% на селянські надільні і прикуплені землі, 30% на дворянські, поміщицькі й на землі, приналежні буржуазії, 0,6 млн. (1%) належало церкві й монастирям, 2 млн. (6%) було державних, кабінетних і династичних земель [29, 127].

Попри постійний  спад цін від 80-их рр. на сільськогосподарські вироби на західних європейських ринках, ціни на землю, яку прикуповували селяни в дідичів, посилено зростали. Коли в 1888-96 роках пересічна ціна за 1 десятину на Україні становила біля 72 крб., то 1897-1905 уже 127 крб., 1906-14 - 196 крб. У деяких околицях ціни були ще вищі, наприклад, на Полтавщині 1897 року ціна за 1 десятину землі становила 103 крб., 1902 - вже 207, 1905 - 236, 1908 - 281, 1909-12 - 236, у 1913 - 451 крб.12 Так само зростала орендна плата на землю. На початку XX ст. великі власники обробляли в своїх господарствах тільки 56% землі, решту здавали в оренду. За обрахунками П. Маслова, селяни орендували 4,5 млн. гектарів дідичівської землі й щорічно платили власникам 63 млн. крб. Потреба прохарчування примушувала селянство погоджуватися на підвищуванні ціни. Оренда сягала, бувало, майже 60% загального прибутку. Низькі заробітки в маєтках великих власників, на цукроварнях і бурякових плантаціях, неможливість відпливу з перенаселеного села на заробітки, до нових промислових центрів, які пізно почали розвиватися у Південній і Південно-Східній Україні, побільшували безземелля й малоземелля українського селянства. При такому скорому зрості цін бідніші не мали змоги ні купувати, ні орендувати землю. Від 1860 року до початку XX ст. сільське населення України збільшилося на 86%, а площа селянських земель лише на 31%. Понад 75% усього населення України і понад 82% людності української народності займалися хліборобством. Від 1891 до 1900 року емігрувало з України під російською займанщиною ледве 336 тис. осіб, щойно в наступному десятилітті пожвавилося переселення за Урал, на Сибір і Далекий Схід. За підрахунками проф. К. Воблого, між 1896 і 1916 роком емігрувало туди з України біля 1 600 тис. осіб. За підрахунками того ж дослідника, в 1901 році надвишка робітничої сили, невикористаної в сільському господарстві, становила: