Аграрна політика Української Центральної Ради

Якщо українські есери наполягали на соціалізації землі, то українські есдеки, фракція яких користувалась великим впливом в УЦР, дотримувалися властивої марксистським партіям ідеї націоналізації та муніципалізації землі. Українські соціалісти-федералісти не мали в 1917 р. чіткої позиції щодо способу реорганізації сільськогосподарської справи, але частина провідних діячів партії, таких, як Є. Чикаленко, В. Леонтович, дотримувались поглядів, близьких до програмних засад заснованої влітку 1917 р. української демократичної хліборобської партії (УДХП), яка до складу ЦР не входила і виступала опонентом до її соціалістичного курсу. У програмі УДХП йшлося про забезпечення безземельних та малоземельних хліборобів землею з українського земельного фонду на правах власності за викуп на пільгових умовах, які визначить через відповідний закон Український сойм. Національний земельний фонд мав бути створений з казенних удільних, монастирських та церковних земель, а також частини приватновласницької землі, яку сойм визнає за необхідне викупити у попередніх власників. Право викупу землі та передачі її в земельний фонд надавалось і земельному державному банку [43, 307].

Отже, практично  всі українські партії (ті, що входили до УЦР, і ті, що їй опонували) поділяли думку про необхідність реорганізації земельної справи. Питання полягало лише в тому, як це зробити: поміркованими заходами з урахуванням інтересів великих землевласників чи радикальними, революційними, - шляхом конфіскації великої земельної власності, до яких схилялася більшість безземельного та малоземельного селянства.

Аналіз документального  матеріалу показує, що ЦР, в якій домінували представники соціалістичних партій, схилялась до радикальних  способів вирішення аграрного питання. Прикладом її попередньої земельної  програми може бути резолюція «Про землю» Всеукраїнського селянського з'їзду, який відбувся 28 травня - 2 червня 1917 р. у Києві. З'їзд формально не був структурою ЦР, але його проведення патронувалося нею, на з'їзді були присутні і фактично керували його роботою провідники УЦР включно з М. Грушевським. Тож з'їздівські резолюції «Про землю», «Про Центральний Український земельний комітет» та «Про організацію селянства» були попередньо узгоджені з керівництвом УЦР.

У список для виступів в обговоренні земельного питання на з'їзді записалося 80 осіб від усіх регіонів України. Ці виступи показали велику регіональну специфіку у землеволодінні та землекористуванні в Україні, що говорило про надзвичайну складність розв'язання земельного питання. Однак резолюція «Про землю» була ухвалена одноголосно. Вона визнавала, що «тільки здійснення соціалістичного ідеалу, до якого прямує Україна, як і інші народи, може задовольнити бажання трудового селянства та пролетаріату»⁹. Яким же був в уяві делегатів з'їзду цей ідеал, і які заходи до його здійснення вони передбачали? Насамперед - скасування приватної власності на землю, перехід усієї землі без викупу до Українського земельного фонду, від якого через споживчу та трудову норми земля мала бути віддана у користування лише тим, хто буде обробляти її власними руками. Не виключала резолюція добровільного гуртового ведення господарства через створення хліборобських товариств. Ліси, води та земельні надра в межах України визнавалися власністю українського народу. Для створення механізму проведення аграрної реформи з'їзд запропонував створити Центральний Український земельний комітет, а також місцеві земельні комітети [31, 312].

Важливе значення мала також  резолюція «Про Центральний Український земельний комітет», де було сформульовано кілька важливих вимог в аграрній сфері до Тимчасового уряду. По-перше, створити Центральний Український земельний комітет, видати закон про передачу в Україні земельних справ у руки цього комітету та місцеві земельні комітети, а також заборонити продаж та довгострокову оренду землі, її роздрібнення. Визнати всі земельні угоди, укладені від початку революції, недійсними, вжити жорстких заходів проти вирубки лісу. Цікавим був пункт резолюції щодо Донецького басейну. З'їзд висловився проти його монополізації Тимчасовим урядом і зазначив, що використання урядом Донбасу «можливе тільки за угодою Центрального Українського земельного комітету»[42, 86].

Суголосність  дій Центральної Ради та Всеукраїнського  селянського з'їзду була продемонстрована входженням до УЦР 212 членів Всеукраїнської Ради селянських депутатів, обраної на селянському з'їзді. Ідеї з'їзду зафіксовані в резолюції «Про землю», були перенесені до І Універсалу ЦР, який з'явився 10 червня 1917 р. У титульній частині цієї декларації зазначалось, щоб «після відповідних рішень Всеросійських Установчих зборів право порядкування нашими українськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським зборам (Соймові)» [41, 75].

Важливість  для ЦР тісного зв'язку з селянством підкреслювалась і фактом створення Генерального секретаріату, у складі якого одразу ж з'явилося генеральне секретарство земельних справ, яке очолив відомий кооперативний діяч Б. Мартос. Він був членом Української соціал-демократичної робітничої партії, і безумовно, ця обставина не могла не позначитися на стратегії майбутньої діяльності земельного секретарства. В першій декларації Генерального секретаріату, опублікованій 27 червня 1917 р., земельна проблема була, проте, дещо відсунута на другий план. Першим завданням секретарства визначалося створення волосних, повітових та губернських земельних комітетів і рад селянських депутатів, діяльність яких мала спрямовуватися «на шлях громадського порядкування не тільки земельною власністю, а й сільськогосподарським інвентарем». Секретарство зобов'язувалося також створити Український крайовий земельний комітет і підготувати проект земельного закону, в тому числі, і «ту його частину, яка повинна розмежувати компетенцію Всеросійського парламенту і Українського Сойму в земельних справах» [38, 104]. Очевидно, відчутна зміна акцентів у стратегії земельних перетворень була викликана як партійністю генерального секретаря земельних справ, так і прагненням Генерального секретаріату не доводити конфронтацію з Тимчасовим урядом до крайньої межі, адже російський уряд не наважувався взяти на себе відповідальність за проведення земельної реформи і відніс її до прерогатив Всеросійських Установчих зборів.

Відмінність позицій українських есерів та есдеків  у земельному питанні вилилась в  ідеологічний конфлікт на Всеукраїнському  робітничому з'їзді, який відбувся 11 - 14 липня 1917 р. у Києві. На з'їзді домінували українські есдеки, доповідачем з земельного питання був Б. Мартос. Тези його доповіді, як і пункти ухваленої робітничим з'їздом резолюції, мали деякі відмінності від резолюції Всеукраїнського селянського з'їзду. Зокрема, вже не говорилося про скасування приватної власності на землю, про передачу землі у користування тільки тим, хто обробляє її власними руками. Натомість йшлося про те, щоб землю лише вилучити з товарного обороту, а також щоб користування землею було «влаштоване в інтересах усього трудового народу» [35, 82]. Подібні відступи не сподобались есерівській фракції робітничого з'їзду, вона пропонувала продублювати резолюцію селянського з'їзду, а коли есдеки цю пропозицію відхилили, есери відмовилися від голосування і залишили зал засідань.

Літо та початок  осені 1917 р. ЦР витратила на з'ясування стосунків з Тимчасовим урядом та легітимацію Генерального секретаріату, це прив'язувало українських діячів до урядової політики. Між тим, після провалу наступу на фронті політична ситуація в Росії загострилася. Народ вимагав негайного вирішення всіх суперечностей, які накопичилися в суспільстві, і не хотів зважати на реальну ситуацію та можливі майбутні наслідки. Уряд, в якому із серпня знову домінували кадети, навпаки побоюючись (і не безпідставно) катастрофи, діяв обережно і, як наслідок, втрачав залишки довіри.

Слабкість уряду  намагалися використати і праві, і ліві сили. Провал Корніловського заколоту відкрив шлях до влади більшовикам, вони активно використовували загальнонаціональну кризу, в якій опинилася країна. Солдати відмовлялися далі воювати, селяни громили поміщицькі маєтки.

В українських  політиків було розуміння необхідності негайних «пожежних» дій у завершенні війни та проведенні аграрної реформи. Так, С. Єфремов наприкінці серпня опублікував статтю «Півроку», в якій передбачав можливість соціального колапсу, якщо не будуть вжиті негайні заходи до припинення війни. «Держава опинилась у невимовно скрутному становищі і прудко наближається до ще гірших подій, - прогнозує політик і вказує на головну причину цього лиха. - Щоб вивести її з того становища, щоб одвести од берега безодні, яка зіяє перед нею, треба не тільки величезної внутрішньої роботи, одностайної й творчої роботи, а й ліквідації того основного лиха, що й довело державу до банкрутства. Воювати і разом перетворювати внутрішнє життя Росії, видимо, не під силу і треба чимось одним пожертвувати. Чим - на це не може бути двох відповідей» [34, 108].

Інший, більш  лівий український політик, есер М. Шаповал опублікував у серпні-вересні брошуру «З біжучої хвилі (Революція, Установчі збори і наша політика)», в якій вказував на повну втрату мотивації в суспільстві, особливо в нижніх його верствах, до продовження війни. Революція не створила нових, додаткових мотивів, які б мобілізували народні маси. Вихід М. Шаповал бачив у реформуванні соціальних відносин: «Треба дати народові віру, що він не буде одурений» [20]. Насамперед М. Шаповал пропонує провести аграрну реформу, а саме: передати великі й середні земельні маєтки та ліси під оруду земельних комітетів. Тоді народ «знайде в собі силу терпеливо ждати справедливого рішення земельної справи і справді буде зацікавлений в скликанні Установчих Зборів» [20]. Брошура М. Шаповала цікава ще й тим, що автор вважає, що в Україні ця реформа повинна бути проведена з ініціативи та під орудою Центральної Ради, не чекаючи Установчих Зборів. До висновку про необхідність передачі землі і сільськогосподарського виробництва під контроль земельних комітетів ще до скликання Всеросійських Установчих зборів прийшла Катеринославська крайова конференція УСДРП, яка відбулася 8-10 вересня 1917 р.[31, 314]

Проте ні Центральна Рада, ні Генеральний секретаріат  не наважувалися на якісь рішучі конкретні  кроки. 29 вересня 1917 р. новий склад  Генерального секретаріату, затверджений Тимчасовим урядом, підготував свою нову декларацію, в якій на перший план висувалася ідея скликання поряд з Всеросійськими Українських Установчих зборів. Саме на них покладалось завдання «найсправедливішого виявлення волі демократії України» ¹⁹. Ідея таких зборів протиставляла ЦР і Генеральний секретаріат Тимчасовому уряду, проте відкладала проведення конкретних реформ, передусім земельної, на невизначений час. У декларації визнавалося, що війна й економічна криза ведуть «за собою темне, несвідоме невдоволення широких народних мас», на ґрунті якого росте анархія і контрреволюція. Генеральний секретаріат обіцяв усіма силами рішуче боротися «зо всіма проявами безладдя і контрреволюційними замахами за допомогою демократичних органів місцевого самоврядування» [27, 79]. А найкращим способом боротьби «з епідемією грабежів, самосудів, анархічних виступів безвідповідальних груп» декларація визнала «активну, організовану самодіяльність і самооборону людності» ²¹. В декларації також містилась обіцянка «розробити для внесення на Всеросійські та Українські Установчі збори план земельної реформи на Україні», а за ближчу мету досить розмито ставилося завдання «упорядкування земельних відносин через земельні комітети» [26, 69].

Можна припустити, що такими стриманими заявами Генеральний секретаріат намагався ще раз просигналізувати Тимчасовому урядові і про всю складність аграрної ситуації в країні, і одночасно про своє бажання вирішувати її в межах правового поля спільними зусиллями з урядом. Пошуки конструктивного рішення земельної проблеми відрізняли подальшу діяльність Генерального секретаріату. 5 жовтня 1917 р. на розгляд Малої ради секретарством земельних справ було представлено статут крайового Українського земельного комітету. Як повідомляла 7 жовтня «Робітнича газета», цей статут було розроблено з урахуванням особливостей автономії України відповідно до зразкового статуту земельних комітетів, підготовленого Тимчасовим урядом. На тому ж засіданні Малої ради ухвалено інструкцію, яка регламентувала стосунки секретарства земельних справ з цукровими заводами та маєтками «удільного відомства». Згідно з інструкцією, секретарство «відає сільським господарством та зв'язаною з ним народною працею, підготовляє земельну реформу, завідує державними маєтностями, дбає про поліпшення сільського господарства, промисловості й промислів, порядкує переселенням, лісами, водами, а також рибними та звіровими ловами» [25, 186].

Товариш генерального секретаря земельних справ К. Мацієвич зі статутом та інструкцією  їздив до Петрограда в надії затвердити їх у Тимчасовому уряді. Поїздка не дала позитивних результатів. 24 жовтня 1917 р. Мала рада заслухала звіт К.. Мацієвича про поїздку до Петрограда, після чого розгорнувся обмін Думками, внаслідок якого було ухвалено дві резолюції. Першу вніс український соціал-демократ М. Ткаченко: вона вимагала від Генерального секретаріату негайно розробити законопроект про передачу землі в розпорядження земельних комітетів і внести його на розгляд УЦР. Друга резолюція сіоніста М. Тьомкіна пропонувала генеральним секретарям В. Винниченку, І. Стешенку та О. Зарубіну, які перебували на той час у Петрограді, ще раз звернутися до Тимчасового уряду і донести до нього рішення Малої ради 24.

Як відомо, 25 жовтня 1917 р. було останнім днем правління Тимчасового Уряду. Його падіння, перехід влади у Петрограді до рук більшовиків внесли істотні корективи у діяльність ЦР та Генерального секретаріату. 29 жовтня, відкриваючи роботу чергової - сьомої сесії ЦР, М. Грушевський чимало уваги звернув на перешкоди, які створювали на шляху української демократії «органи старої тактики» (зокрема, він вказав на небажання Тимчасового уряду затвердити законопроект про Крайовий земельний комітет). У зв'язку з новою ситуацією постати нові завдання, нова мета створення Української Демократичної Республіки. «Республіка та стоїть перед нами як велике завдання, яке ми сповнимо і дамо до санкції Українських Установчих зборів, скликання яких ми підготовляємо і мусимо здійснити в найкоротшому часі», - пообіцяв М. Грушевський. Лідер есерівської партії та її фракції в ЦР М. Ковалевський у промові на відкритті сьомої сесії УЦР теж засвідчив, що останнім часом (від серпня 1917 р.) Генеральний секретаріат перебував у прикрому становищі між «Тимчасовою інструкцією» та реальними вимогами революції, і саме через «інструкцію не полагоджено земельного закону і закону про Крайовий земельний комітет» [21, 96]. Наступного дня сесія терміново розглянула законопроект про передачу землі у розпорядження земельних комітетів. Як зазначив у своїй доповіді товариш генерального секретаря земельних справ К. Мацієвич, це був тимчасовий документ, який не порушував основ землеволодіння та не скасовував земельної власності. Очевидно ця обставина викликала досить складне голосування («за» - 96, «проти» - 65, за іншими джерелами, - 72). У резолюції сесії, яка супроводжувала рішення, визнавалася необхідність термінового запровадження комітетського контролю над землею, а також підкреслювалася потреба невпинного ходу до соціалізації землі [23, 37].

Боротьба  за повноваження між Генеральним  секретаріатом і Тимчасовим урядом упродовж літа-осені 1917 р. відбувалась  на фоні бурхливого розвитку аграрної революції, стихійного захоплення селянами поміщицької землі, реманенту, худоби. Якщо весною 1917 р. такі захвати були поодинокими, то з другої половини літа, а особливо восени вони стали масовими. Характерним є повідомлення Полтавського губернського комісара С. Іваненка в Міністерство внутрішніх справ у другій половині червня 1917 р. Через волосні земельні комітети, повідомляє комісар, селяни знімають найманих робітників і військовополонених з роботи в поміщицьких господарствах, самі самочинно стають до роботи в кількості, яка не відповідає дійсному обсягу роботи, при цьому самі встановлюють фантастичну заробітну плату і 8-годинний робочий день, забороняють господарям продавати худобу, самочинно розпоряджаються сіножатями, вимагають примусової оренди, не дотримуються правил сівозміни. Власникам маєтків забороняється застосовувати при жнивах машини, а за ручну працю селяни вимагають третій сніп або й половину зібраного урожаю. Губернський комісар пише, що подібні дії загрожують повним розладнанням господарського життя маєтків. Відсутність реальних важелів впливу на ситуацію змусили С. Іваненка піти у відставку. Не кращою була ситуація в інших губерніях. Восени селянські виступи набули погромних форм, особливо погроми поширилися на Правобережжі, де їх часто ініціювали солдати Південно-Західного фронту. Подільський губернський комісар М. Стаховський наприкінці вересня інформував офіційний Петроград, що «хвиля розгромів гвардійцями винокурних заводів викликала повну анархію у половині губерній, біда має стихійний характер, і не виключена контрреволюційна агітація». Комісар просив уряд вжити рішучих заходів. Особливо постраждали від погромів Літинський та Летичівський повіти. Ф. Дорожинський 17 жовтня послав до ставки Верховного головнокомандувача телеграму, в якій повідомляв, що маєтки його брата у Пилявці та Карлівці розграбовані й розгромлені вщент натовпом солдатів 413-го полку 104-ї дивізії 34-го армійського корпусу. Під грабунок і розгром потрапили господарство, худоба, кінний завод, тонкорунні вівці, зерно, цукровий буряк, машини та знаряддя [29, 192]. У Літинському повіті Подільської губернії з 26 жовтня по 2 жовтня 1917 р. прокотилася хвиля масових розгромів винокурних заводів, складів, маєтків, загалом постраждало 20 об'єктів. Грабунку зазнавали і місцеві селяни. Цим подіям передували розгроми та підпали в Могилів-Подільському та Летичівському повітах, які стихійно почалися з приходом військових частин. Групи п'яних і озвірілих солдатів за масової участі місцевих селян вдалися до розгромів. Розгроми здійснювали також команди, прислані з Вінниці для придушення безпорядків [31, 318]. Масштаб погромів змусив Тимчасовий уряд вдатися до надзвичайних кроків. 12 жовтня наказом уряду на території Летичівського, Новоушицького та Проскурівського повітів було поширено дію правил про місцевості, оголошені на військовому положенні [26, 70]. Але й такими заходами зупинити аграрні виступи не вдалося. В липні-першій половині жовтня в Україні було зареєстровано 525 аграрних виступів [24, 128].