Аграрна політика Української Центральної Ради

Інший міністр Центральної  Ради М. Шаповал винними у поразці  свого уряду вважає, окрім звичайно Росії, ще й місцевих "інородців", що живуть в Україні і брак "національної свідомості" в самого українського народу: "За Москвою всі переваги: населення удвоє більше, ніж на Україні. Але на Україні ще багато жидів та москалів, які своїй Москві допомагають. Опріч того - хіба всі українці за Україну стояли? Ні, ще були мільйони несвідомого люду по містах і селах, який ревів за Москву, за Росію, вважаючи себе за руських, а українство слідом за московською пропагандою вважав за "німецьку вигадку" [20].

Більш чесно й об'єктивно намагається пояснити причини поразки Центральної Ради колишній голова її уряду - Генерального Секретаріату - Володимир Винниченко.

Автор прямо визнає, що українські трудящі маси відвернулися від Центральної Ради саме через  її угодовську політику по відношенню до старих експлуататорських класів (поміщиків, чиновників, буржуазії) України, Росії та Антанти, через небажання лідерів Центральної Ради проводити послідовно революційні перетворення так, як це робили більшовики в Росії (розподіл поміщицьких земель між селянами, робітничий контроль на підприємствах, припинення імперіалістичної бійні). "Вся причина в тому, що українська влада, вся керуюча партійна українська демократія розійшлася зі своїми масами, що вона була соціально непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціалістична."[20]

При цьому В. Винниченко, як і решта його колег по УЦР, ясна річ вважає українською владою лише й виключно владу Центральної  Ради, а Центральний Виконавчий Комітет  Рад України й Народний Секретаріат (перший український радянський уряд) вважає владою російських більшовиків, які нічого спільного з Україною не мали, "натуральна річ, що це була тільки одна формальність, бо харківський уряд усі директиви одержував з Петрограду й вів військові операції силами руського уряду".[2]

Якщо В. Винниченко звинувачує Центральну раду в тому, що в ній  було замало соціалізму, то протилежну позицію займає визначний буржуазний історик і також діяч УЦР Дмитро Дорошенко. На його думку, основною причиною поразки Центральної Ради було якраз надмірне захоплення соціалістичною демагогією, що вносила розлад і анархію в Україну, потурала темним інстинктам простого люду і заважала будувати власну державу, особливо її головний атрибут - власну армію. Саме соціалістичне доктринерство керівників Центральної ради та їх відмова будувати власні збройні сили й призвели, як стверджує Д. Дорошенко, до того, що у вирішальний момент УЦР виявилась беззахисною перед навалою російських більшовиків.

Це дослідження перше  й мабуть єдине в історіографії  української діаспори, автор якого використав не тільки націоналістичні, а й деякі радянські джерела. Решта авторів з табору УЦР - УНР радянські джерела просто ігнорує. Проте й Дорошенко на догоду своїй концепції припускає й поширює одверто неправдиві твердження. Для прикладу можна назвати два з них. Некритично перейнята ним із спогадів П. Скоропадського версія про те, що він (Скоропадський) нібито "врятував" Київ від 2-го гвардійського корпусу російської армії, що під проводом більшовички Євгенії Бош хотів захопити Київ, вже викликала заперечення істориків [6, 21]. Не узгоджується з іншими джерелами і заява Д. Дорошенка про те, ніби в грудні 1917 р. за наказом Центральної Ради було розформовано дві сердюцькі дивізії у Київському військовому окрузі.[6, 32]

Закладені Д. Дорошенком принципи вивчення аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні стали основними для істориків так званої державницької школи, що зайняла панівне становище серед дослідників української діаспори. При цьому науковий рівень праць, присвячених цьому періоду, рівень опанування джерел у багатьох представників цієї школи виявився нижчим, ніж у самого Д. Дорошенка.

Основи радянської історіографії аграрних проблем  революції і громадянської війни  в Україні були закладені на початку 1920-х рр. Миколою Скрипником. Як і всі радянські автори, він виходив з того фундаментального положення, що в жовтні 1917 р. в Росії почалася соціалістична революція й епоха соціалізму взагалі. Хоча у 20-х роках було прийнято вживати більш коректний з наукового боку термін "пролетарська революція", що вказував на головну діючу силу цих подій, а не їх формаційну природу.

М. Скрипник вперше звернув увагу на відмінності  української та російської революції, обумовлені колоніальним становищем України в складі Російської імперії, національною невідповідністю між містом і селом. "В Росії успіх Жовтневої революції значною мірою обумовлювався тим, що після імперіалістичної війни і кріпосницького царизму робітничому класові, що повів боротьбу проти імперіалістичної війни і кріпосницького землеволодіння, проти лихварського капіталізму, вдалося з самого початку твердо взяти у свої руки керівництво селянськими масами і порівняно легко подолати опір куркульських верств, що одна за одною відшаровувалися".

В Україні  ж відносини між пролетаріатом  і селянством ускладнювалися національною невідповідністю між містом і  селом. "Село на Україні майже виключно українське. Місто складається з елементів за національним складом російських і напівзрусифікованих - єврейських та частково, на Правобережжі, польських. Індустрія мало централізована, підприємства - переважно дрібні, або середні. Міський пролетаріат порівняно мало відійшов від дрібнобуржуазного оточення і живе ще багатьма й багатьма дрібнобуржуазними пересудами. Один з таких пересудів, які століттями плекав царизм і засмічував голови багатьом і багатьом робітникам, - це пересуд національний, тобто погляд на українську мову і українську культуру як на мову і культуру третьорядну, яку можна допустити лише для "простого", домашнього вжитку."[23, 6]

М. Скрипник датував  Жовтневу революцію в Україні  груднем 1917 - січнем 1918 рр., підкреслив значення І Всеукраїнського з'їзду Рад в Харкові, який "протиставив всеукраїнському об'єднанню дрібнобуржуазної контрреволюції всеукраїнське об'єднання пролетарських сил". Однак, М. Скрипник, як він сам зізнається, не мав у своєму розпорядженні майже жодних джерел, окрім власних спогадів: "Тому то зараз пишу не історію революційного руху на Україні, а лише його начерк" [4].

Збиранням джерел до історії революції в Україні  зайнялися спеціально створені Комісії  з історії Жовтневої революції  та Комуністичної партії (Істпарти). Центральна з них була заснована у вересні 1920 р. у Москві при Наркомосі РСФРР, а згодом підпорядкована ЦК РКП(б). 13 лютого 1921 р. було створено Всеукраїнський істпарт, що з січня 1922 р. було підпорядковано ЦК КП(б)У. В тому ж 1922 році Всеукрістпарт почав видавати свій журнал "Летопись революции" (перший номер вийшов до 5-ї річниці Жовтня). Такі ж комісії були створені при всіх губернських і окружних комітетах правлячої партії. Протягом 20-х - початку 30-х рр. вони зібрали й опублікували величезну кількість спогадів безпосередніх учасників революційних подій 1917 - 1920 рр. В Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі тощо до 5-річного та 10-річного ювілею революції 1917 р. були підготовлені збірники спогадів та статей.

Працівники  Істпарту у 20-х рр. робили й перші спроби узагальнити віднайдені й опубліковані джерела. Серафіма Шрайбер на основі вечора спогадів членів першого ЦВК Рад України і Народного Секретаріату підготувала нарис "З історії Радвлади на Україні". Михайло Рубач вперше ввів до наукового обігу протоколи та інші документи Генерального Секретаріату Центральної ради, дослідивши причини й перебіг конфлікту УЦР із Радою Народних Комісарів [23, 6]. Микола Попов досліджував історію більшовицьких організацій України. Працівники Київського істпарту В. Манілов, Ф. Ястребов і А. Іргізов підготували документальну хроніку "1917 рік на Київщині" і нарис історії жовтневого 1917 р. та січневого 1918 р. повстань у Києві [4].

Однак, після  утвердження наприкінці 20-х - початку 30-х рр. сталінського режиму умови для дослідження революції 1917 р. різко погіршуються. Більшість керівників більшовицьких організацій України 1917- 1918 рр. було в 30-х рр. оголошено "ворогами народу" й розстріляно. М. Скрипник в умовах публічних наклепів і цькування у 1933 р. застрелився. Цей постріл став своєрідним завершенням цілого періоду української радянської історіографії.

Оскільки  доступ до архівних джерел і навіть більшості публікацій 20-х для  широкого загалу було перекрито, то годі було говорити про якісь наукові здобутки. В кращому випадку автори 30-х - першої половини 50-х рр. просто переписували із незаборонених книжок 20-х те, що було дозволено й укладалося в офіційну схему "Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні". В гіршому - поширювали власні домисли.

Осмислення  цього масиву джерел тривало до кінця 60-х - початку 70-х рр. (період так званого "шелестівського автономізму"). Вершиною "шелестівського періоду" радянської історіографії стала двотомна монографія Михайла Рубача, Степана Королівського й Миколи Супруненка "Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні", видана до 50-річчя Жовтня. Відповідно до партійних директив автори прагнули довести, що на 1917 р. в Україні визріли всі необхідні умови для соціалістичної революції, що Українська Радянська держава виникла внаслідок революційної боротьби робітничого класу та трудящого селянства України під керівництвом більшовицької партії та В.І. Леніна.

Аграрною  проблемою революції і громадянської  війни в Україні в 60-х плідно займався І. Витанович. Він зазначає, що перші місяці праці й змагань Центральної Ради (обраної 20 березня 1917) виповнені мобілізацією українських національних сил та спробами насамперед добровільного домовлений з Тимчасовим урядом про передання їй справ організації автономної влади на Україні. Потім щораз більше загострювалися відносини й домагання. Взагалі до середини літа Центральна Рада віддавала всі свої сили передусім справі національного самовизначення і визнання та закріплення своєї позиції найвищого політичного органу на Україні — виразника волі народу творити своє власне життя. Виявом змісту тих прагнень були універсали Центральної Ради: перший від 10 (23 н. ст.) червня і другий від 3 (16) липня 1917 року. Численні з'їзди в столичному Києві й по країні з великим ентузіазмом давали змаганням Центральної Ради підтримку в своїх заявах і резолюціях. Найважливіший з тих з'їздів був Національний конгрес (19-21 квітня), який підтвердив внутрішню організацію й склад репрезентації Центральної Ради та обґрунтував підстави автономії України як «ступінь організації сил до боротьби за власну державу». Важливе значення для підтримки й розвитку прагнень Ц. Р. мали перший і другий Військові з'їзди численних делегатів фронтових і запільних частин (18-25 травня і 18-23 червня 1917), Всеукраїнський селянський з'їзд (10-16 червня), попереджений селянськими обласними з'їздами: Київщини, Полтавщини, Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини, Поділля; Всеукраїнський робітничий з'їзд (24 липня), з'їзди, установчі збори політичних партій та ін.

З 1972 р. із призначенням першим секретарем ЦК КПУ В.В. Щербицького  в історичній науці України розпочався період застою. Ідеологічний диктат значно посилюється. На певні імена, теми, явища  знову було накладено табу. Сумлінне дослідження джерел і чесне поводження із фактами стають досить рідкісним явищем. Від окремих замовчувань та перекручень лише головних висновків, радянська історіографія поступово переходить до фальсифікації усіх подробиць і деталей.

Прикладом "об'єктивності" дослідженнь тих часів може бути праця І.С. Хміля "Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад" [42], де автор склав таблицю губернських та повітових селянських з'їздів в Україні наприкінці 1917 - початку 1918 рр. За підрахунками І.С. Хміля, з 6 губернських та 51 повітових селянських з'їздів цього часу всі губернські та 41 повітовий з'їзд Рад підтримали ЦВК Рад України і засудили Центральну раду. При цьому автор довільно об'єднав 4 з'їзди кінця 1917 р. та понад 50 з'їздів січня-березня 1918 р., які відбулися вже після збройного розгрому Центральної ради, що не могло не вплинути на перебіг з'їздів. Сам І.С. Хміль відзначає, що в декількох губерніях і повітах "у листопаді 1917 - березні 1918 рр. відбулося по два-три губернських і повітових з'їзди, які нами свідомо не включені у названу кількість з'їздів, оскільки рішення їх були майже ідентичними"[42, 7]. Наскільки це відповідає дійсності показують приклади Глухівського повітового селянського з'їзду 14-16 листопада 1917 р. та Харківського губернського селянського з'їзду 6 грудня 1917 р., які висловили підтримку Центральній раді, але про ці рішення автор не згадує взагалі, а з восьми селянських з'їздів, що відбулися в Україні в грудні 1917 р., до своєї таблиці включив лише три [41, 28]. Характерно, що посилання на джерела І.С.Хміль дає не на кожен з'їзд окремо, як це робили наприкінці 1960-х - початку 1970-х рр. Ж.П. Тимченко та П.М. Тригуб, а загальним списком на всі 57 згадуваних ним з'їздів. Природньо, що перевірити достовірність його тверджень в цьому випадку значно важче. Такої потреби й не виникало в радянських істориків, які користувалися цими висновками у 80-ті роки [4].

Наукові дослідження  дещо активізувалися лише в другій половині 80-х рр. - в період горбачовської "перебудови". До 70-річчя Жовтня Інститут історії партії при ЦК КПУ підготував і видав енциклопедичний довідник "Великий Жовтень і громадянська війна на Україні". Зібраний там величезний фактичний матеріал було ретельно підібрано і підігнано під суворо виважену партійну тезу: "Встановлення Радянської влади на Україні було невід'ємною складовою частиною перемоги загальноросійської соціалістичної революції. Воно було результатом самовідданої боротьби робітників, солдатів і селян України під керівництвом партії більшовиків і братерської допомоги трудящих Росії"[6].

Загальною рисою  радянської історіографії було майже  повне ігнорування джерел, що виходили з ворожого табору - документів Центральної  ради, спогадів її діячів та захисників. Документи УЦР ще використовувались у працях 20-х початку 30-х рр., частково у 60-х, хоча доступ до них у Центральному державному архіві Жовтневої революції та вищих органів влади УРСР (ЦДАЖР УРСР - нині ЦДАВО України) був обмежений. Спогади противників більшовиків, видані за межами СРСР у поле зору істориків УРСР практично не потрапляли за дуже незначними вийнятками (як-от книга В. Винниченка "Відродження нації", яку сам автор у 1920 р. відправив у 20 примірниках до УРСР, плануючи повернутися в Радянську Україну), що в поодиноких екземплярах перебували в спеціальних (секретних) фондах.