Аграрна політика Української Центральної Ради

Під кінець лютого 1918 року Центральна Рада повернулася до столиці, що її були зайняти більшовики. Уряд (кабінет В. Голубовича) був тоді в більшості в руках українських соціалістів-революціонерів Міністром земельних справ став М. Ковалевський. У середині березня міністр внутрішніх справ П. Христюк розіслав земельним комітетам обіжник, який закликав, щоб розібране з економій майно (яке за закликом мало залишатися власникам) було їм повернене, щоб живий і мертвий реманент був переданий назад туди, звідки його забрано. Обіжник закликав земельні комітети допильнувати припинення всяких лиходійств і селянських розрухів.[28, 248]

Але наладнати  зруйновану адміністрацію в країні було дуже важко через брак національно свідомих і вірних справам української державності фахових сил, та ще й при дальших протидіях численних ворожих сил, не прихильних державному відродженню України. З одного боку, зусилля Центральної Ради наводити лад підривали залишені численні більшовицькі агенти та їх спільники — російські соціалісти-революціонери, які добре розумілися на підступах в організації селянських розрухів і аграрного терору та провокаціях. Їм тихо й явно сприяли російські й русофільські залишки колоніального дореволюційного режиму, як ті, що були за ліберально-буржуазну революцію, так і реакційні елементи (опріч місцевих, також і ті, що стовпилися на Україні, тікаючи від терору більшовиків з голодних російських столиць і міст). Було не без участи й агентів Антанти, які вели далі війну й протидіяли загрозливим їй наслідкам Берестейського договору. З другого боку, з приходом австрійських і німецьких військ на Україну піднесла голову аграрна реакція, яка знаходила легкий доступ до штабів окупаційних залог, зокрема австрійських, серед яких великі власники, наприклад, на Правобережжі польські магнати, мали добрих знайомих і протекцію. В незавидній позиції проти тих протидій і встрявання чужих сил опинилася не лише Центральна Рада та її уряд, а й ті кола української інтелігенції, які не погоджувалися з земельною соціальною політикою Центральної Ради, та кола того українського селянства й більших землевласників, які були прихильні власному державному будівництву України, але противилися такому полагодженню земельних справ України, яке накреслив земельний закон Центральної Ради.

Берестейська  мирна угода, прихід німецьких та австро-угорських військ в Україну не тільки допомогли ЦР повернутися у Київ і зберегти себе в якості репрезентанта УНР, а й істотно змінили соціально-політичну ситуацію в країні. Українські політики, запрошуючи іноземне військо в Україну, наївно розраховували, що воно йде виключно як допомога у боротьбі з більшовиками, що ці військові контингенти будуть складатися з галицьких січових стрільців та дивізій, сформованих з українців-військовополонених насамперед, а вже потім - німецьких військ, що вони не будуть мати якогось помітного впливу принаймні на внутрішню політику уряду УНР.

Однак насправді  все склалося інакше. Присутність  військ Німеччини та Австро-Угорщини на українській землі досить сильно вплинула на суспільні настрої. Виступаючи 9 березня у Малій раді, її член М. Чечель зазначив що прихід німців вніс тривогу у настрій людності: «Селяни почали опасатися чи не будуть скасовані всі ті здобутки, які нам принесла революція. З другого боку, поміщики і багатії почали підводити голову, і навіть багато з них почали плекати надію, що земелька тепер для селян пропаде...» [31, 327]

ЦР відреагувала на ці настрої відозвою від 11 березня, в якій намагалась їх спростувати: «Українська  Центральна Рада як проголосила своїм  Четвертим Універсалом незалежність і самостійність Української Народної Республіки, так при тій самостійності й незалежності стоїть і буде їх боронити від усякого замаху. Як віддала вона всю землю робочому народові земельним законом, так на тім вона і стоїть. Закони, видані на користь робочих, і далі будуть в силі» [23, 48]. У незмінності курсу ЦР був особливо твердо переконаний М. Грушевський. Виступаючи на урочистому засіданні Малої ради 20 березня 1918 р. з нагоди першої річниці створення УЦР, свій виступ він завершив наголосом на тому, що «у своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний компас, це - інтереси трудящих мас...» [4, 49]. Послідовність даної позиції мала бути продемонстрована аграрною політикою ЦР, яка наголошувала в своїх заявах про неухильне проведення січневого закону в життя.

У березні  Рада народних міністрів принаймні  двічі заслуховувала інформацію міністра земельних справ про ситуацію на селі і стан засіву полів. У середині квітня при міністерстві розгорнув роботу Всеукраїнський земельний комітет, який координував роботу місцевих земельних комітетів. До роботи на селі активно підключилась Селянська спілка, що поновила свої структури. 24 березня у Києві відбулося засідання ЦК спілки, яке визначило першочерговість її завдань. Насамперед передбачалося об'єднати селянство простими зрозумілими гаслами, визнано необхідним скликання селянських з'їздів, роботу інструкторів на місцях та випуск селянських газет.

Упродовж  березня-квітня організаторам селянської спілки вдалося провести не менше 14 повітових селянських з'їздів, інформація про які друкувалася в «Народній волі». Всі вони, як правило, підтримували в своїх постановах політику ЦР, ідею соціалізації землі та земельний закон 18 січня 1918 р.

Між тим час  розкидати каміння минув, а зібрати  його за допомогою такого закону було непросто. Закон був досить радикальним, тож не міг сприяти стабілізації політичного становища в нових умовах, не викликав він симпатій і у командування німецьких та австро-угорських військ, що розглядали Україну передусім як джерело додаткової сировини та хліба, які вкрай були необхідні членам Четверного союзу для продовження війни.

Спочатку  командування німецьких і австро-угорських  військ декларувало своє невтручання в українські справи. Воно активно вивчало український уряд, намагалось схилити його до поміркованих дій. М. Ковалевський, який у березні-квітні 1918 р. очолював об'єднане міністерство земельних справ та харчування, пізніше згадував про дві розмови з приводу земельної реформи, які він мав з німецьким послом в Україні бароном А. Муммом фон Шварценштайном та його радником Мельхіором. Німці висловлювали тривогу з приводу дрібної парцеляції великих маєтків, що, на їх думку, повинно було сильно позначитися на продуктивності сільського господарства. Ще більше вони не могли зрозуміти, чому земля переходить до селян без викупу. На думку німчів, селяни мусили викупити землю, від чого українська держава отримала і фінансовий, і політичний зиск. Шляхом продажу землі держава могла б стабілізувати свою фінансову систему, а поряд з цим не створила б собі політичну опозицію з боку земельних власників. Із цих розмов М. Ковалевський виніс лише здивування «цинізмом німецьких фінансових дорадників» [29, 216]. Він вважав, що німці зовсім не розуміли української дійсності, того, що Україна пережила глибокий революційний процес. І незаможне селянство, розгромивши поміщицькі маєтки, не поспішало з демонстрацією акцій у підтримку ЦР, з іменем якої пов'язувало прихід німців в Україну. Полковник В, Петрів, який на чолі українського військового підрозділу провів січень- лютий на Київщині та Волині, виніс враження, що село «було примушене само творити нове життя, само розв'язувало і аграрне питання, і питання самоврядування, і охорону влади, і т.д.

Рішуче кажу "само", бо безліч наказів і їх пояснень, чи то від центральних російських урядів, чи то від Центральної Ради, перемішані з льокальними розпорядками цивільних, а головно військових влад, створили хаос, в якому годі було розібратися юристові, не то неписьменному селянинові» [31, 325]. В. Петрів наводить приклади різної поведінки селян, які традиційно перебували в жорстких руках централізованої влади, а взимку 1918 р. несподівано відчули її повну відсутність.

Село неначе потонуло в анархії перерозподілу, замкнулося й жило своїм життям, відгородившись від решти світу створеною власноруч самообороною. 19 березня голова Головної комісії у справах виборів до Українських Установчих зборів М. Мороз доповів Малій раді про стан виборів, яким зашкодила саме анархія, навів кілька пояснювальних прикладів (в с. Хабному селяни не з'явились на вибори, бо грабували горілчаний завод, в іншому селі еони були заклопотані продажем панського сіна) і зробив висновок про неможливість скликання в найближчий час Установчих зборів 5⁴. М. Ковалевський, вертаючись на початку березня 1918 р. з Генічеська до Києва, запам'ятав, що селяни вели себе «хитро, не виявляючи своїх переконань, а більше тримаючись приповідки "моя хата скраю"» [23, 47]. Відверто ворожу позицію до земельного закону і, зрештою, до ЦР зайняли земельні власники, які почали апелювати до німецького й австро-угорського командування з проханнями захистити їх від селянських погромів. Часто такі «захисти» виливались у криваві події. Про деякі з них повідомляла «Народня воля».

Опозиційно  налаштовані до есерівського урядового курсу українські політики говорили про гостру соціально-економічну кризу, в якій звинувачували уряд. 19 березня в Малій раді при розгляді питання про зміну складу уряду О. Степаненко від імені фракції соціалістів-самостійників зробив гостру критичну заяву, в якій, по суті, було висловлено недовіру урядові: «Політика Українського уряду довела до повного зруйнування державного господарства: маємо повний хаос і анархію в народному господарстві; в селах анархія і братовбивча війна, в містах те ж саме, залізниці майже стати, старий державний апарат майже зруйновано, новий не утворено, податки майже не поступають. Необхідно утворити новий кабінет міністрів на принципі діловому» [35, 112].

Наступного  дня, коли в стінах Педагогічного музею відзначалась перша річниця заснування УЦР, на адресу лівої політики уряду було висловлено чимало нарікань. Критично виступали представник Єврейської соціалістичної робітничої партії Ю. Новаковський, російський есер Й. Скловський, бундівець М. Рафес, есеф М. Кушнір та еедек М. Порш. Останній не втримався віл того, щоб не закинути есерам хибність кроку з соціалізацією землі та не нагадати про минулорічні перестороги УСДРП у цьому питанні [34, 118].

Про опозиційні настроїло політики уряду в колах  ліберально-демократичної української інтелігенції згадував Є. Чикаленко. Повернувшись із святкування першої річниці «Нової ради», він занотував до свого щоденника: «Всі висловлювалися, що краще було б, якби німці взяли все в свої руки і самі посадили міністрів, бо наші ладу не дадуть і не заведуть спокою в нашій молодій державі. Наш уряд на чолі з Грушевським думав опиратись на сільську голоту, на наших большевиків, думаючи, що вони є сила, на якій можна збудувати державу. Недавно я, бувши в Грушевського, доводив йому, що Україну треба будувати на середньому землевласнику, що має від 15 до 150 десятин землі, бо це єсть найпевніший, найздоровіший елемент на селі» [31, 329]. Думці Є. Чикаленка можна було довіряти, він був чи не найкращим тодішнім знавцем реального життя села. Згадані ним селяни-власники на початку квітня вирішили публічно висловити своє невдоволення урядовою політикою. З ініціативи УДХП у Лубнах зібрався численний (понад 2 тис. делегатів) хліборобський з'їзд шести північних повітів Полтавщини. В центрі його уваги опинилась земельна політика уряду, яка була визнана руйнівною. З'їзд вимагав відновити принцип приватної власності на землю, худобу та реманент, залишити великим господарствам якийсь мінімум землі, а решту передати без- і малоземельним в оренду. З'їзд обрав делегацію у складі 205 осіб, яка увечері 7 квітня виїхала у Київ для зустрічі з членами Малої ради. М. Грушевський не допустив такої зустрічі, а прем'єр-міністр відповів делегатам, що земельний закон ухвалений Центральною Радою і що про його зміну не може бути й мови [23, 48]. С. Шемет писав, що ні прем'єр В. Голубович, ні міністр земельних справ М. Ковалевський не розуміли позиції хліборобів та серйозності загального становища.

Приїзд численної  делегації хліборобів справив у Києві сильне враження на громадськість. Як згадував П. Скоропадський: «З одного боку, всі противники Центральної Ради осміліли і зараз же почали зав'язувати з прибувшою селянською опозицією контакт; з другого - в колах Ради це викликано велике сум'яття. Вже не можна було казати, ніби увесь народ санкціонує цей Третій Універсал; виявилося, що частина дійсного народу - працівники біля землі - зовсім не поділяє цих поглядів» [12, 356].

Лінія урядової політики, позначена насамперед лівим  аграрним законодавством, дедалі більше наштовхувалась на опозицію в стінах Педагогічного музею. Помірковані члени Малої ради на чолі з М. Поршем розробили проект змін до земельного закону, який мав бути внесений на розгляд УЦР.

Загострення стосунків УЦР з німецьким  командуванням, невдоволеність громадської думки, що весь час зростала, і особливо приїзд делегації з Лубен посіяли сумніви й серед частини есерівської партії. Є. Чикаленко, 12 квітня занотовуючи до щоденника враження від відвідин Києва селянською депутацією, між іншим записав і таку фразу; «Есери вже підбивають есдеків, щоб вони підняли у Центральній Раді мову про незайманість участків менше 40 десятин, бо їм незручно йти самим проти себе, а вони голосуватимуть за есдецький законопроект» [4, 49].

Як згадував М. Ковалевський, підготовлений М. Поршем проект змін до земельного закону був винесений на обговорення спільного засідання Центральних Комітетів УПСР та Всеукраїнської Селянської спілки. Доповідь робив член ЦК УПСР М. Салтан, який вважав за можливе прийняття проекту М. Порша. Після доповіді розгорілася жвава дискусія, підсумки якої підбив М. Грушевський. За визначенням М. Ковалевського, він був рішуче проти будь-яких змін в аграрному законодавстві. Аргументував свою безкомпромісність голова УЦР двома причинами. Передусім він вважав, що Українська революція «була справою головним чином селянських мас, і гаслом цієї революції була націоналізація землі і поділ цієї землі між селянськими громадянами». По-друге, М. Грушевський вважав аморальним відступитися від ідей, які були закладені в ІІІ і IV Універсали ЦР, «відмовитись від того, що ми обіцяли народові» [5, 137].

Непоступливість М. Грушевського зняла питання розгляду поправок до земельного закону у Малій  раді. Проте в уряді однозначності  не було, він перебував під постійним тиском німецького командування. В цьому сенсі були характерними два накази головнокомандувача німецьких військ генерал-фельдмаршала Г. фон Ейхгорна про повний засів земельних площ (6 квітня) та про запровадження дії німецьких військово-польових судів (25 квітня), що були фактичним і неприхованим втручанням у внутрішні справи України. По Києву активно снували поголоси, що німці ліквідують ЦР та змінять уряд. Шукаючи вихід зі становища, В. Голубович вдався до тактики маневрування, запропонував місця в уряді соціалістам-федералістам В. Леонтовичу, Д. Дорошенкові, Є. Чикаленкові та близькому до німців О. Скоропису-Йолтуховському. Є. Чикаленкові пропонували посаду міністра земельних справ на умовах недоторканності господарств з 40 десятинами землі. Проте всі згадані особи від посад відмовилися [31, 331].