Лекції "Історія держави і права зарубіжних країн"

При вивченні правової системи  прийнято розрізняти:

1) історію її формування, основні етапи;

2) джерела права (ті  нормативні акти, що створюють  правові норми: це звичаї, закони, постанови судів, часто - релігійні норми);

3) пам'ятки права (конкретні  збережені кодекси, офіційні збірники  законів, жрецькі требники, записані  на різних матеріалах). Це висічені  на камінні Закони Хаммурапі  або вирізані на дубових дошках  Закони XII таблиць.

Римське право у своєму розвитку пройшло такі етапи.

1. Квіритське право  (VI - середина НІ століття до  и. е.). Це архаїчне право, яке  представлено звичаями, поширюється  лише на повноправних римлян (квіритів), просякнуте сакральним началом, тривалий час лишається неписаним і зберігається та тлумачиться спеціальною жрецькою колегією понтифіків. Тільки у 450 році до н. е. на вимогу плебеїв воно було оприлюднене - вирізано на 12 дубових дошках та виставлено на площі.

2. Передкласичний період (середина Ш століття до и. е.-І століття н. е.) Цей період можна було б назвати преторським, оскільки важливу роль у формуванні права відіграє судова діяльність преторів.

3. Класичний період (І  - III століття и. е.). Характеризується  активною правотворчою діяльністю імператорів, теоретичними та практичними розробками видатних римських юристів - Гая, Ульпіана, Павла, Поллініана та ін., у результаті діяльності яких римське право набуло завершеності, тих класичних форм, у яких воно дійшло до наших днів.

4. Посткласичний період (IV-VI століття н.е.). У цей період загальної кризи Рима проводяться в основному систематизація та кодифікація вже накопиченого матеріалу, які завершуються вже у Візантії кодифікацією Юстиніана.

22. франкська держава.

Державно-правова історія Європи перших століть нашої ери визначалася деякими важливими чинниками:

1. Послабленням, а потім  і падінням (476 рік) Західної Римської  імперії та утворенням унаслідок  цього своєрідного "вакууму"  в центрі Європи;

2. Активізацією (частково  внаслідок Великого переселення народів) "варварських" народів (головним чином германських - остготів, вестготів, франків тощо), які оточували Рим, а також численних племен галлів (кельтів);

3. Активною політикою  Східної Римської імперії - Візантії, яка ще на той час зберігалася і була досить могутньою;

4. Християнізацією Європи;

5. Появою на світовій  арені молодої, сильної та агресивної  ісламської держави - Арабського  халіфату.

Візантія та Іран, послаблені взаємним протиборством, не могли протистояти  тискові Арабського халіфату. Іран був завойований арабами, а Візантія втратила значну частину володінь. Араби захопили частину Малої Азії, Середземномор'я, Північну Африку, Середню Азію, північно-західну Індію. Утворивши в Іспанії Кордовський халіфат, араби використали його як плацдарм для вторгнення в Західну Європу. Доля Європи залежала від того, чи зуміють і встигнуть народи Європи створити державу, яка могла б узяти на себе місію бар'єра на шляху арабської експансії. Такою державою стала Імперія франків.

Германські племена остготів, які перебували спочатку між Дніпром і Доном, під могутнім натиском гуннів перемістилися на захід і рушили на Італію. Розбивши Одоакра (який сам у 476 році переміг останнього римського імператора Ромула Августула), вони створили велике королівство в Італії, Сицилії, Предальпійській області, Далмації та Провансі. Основна маса остготів осіла в Північній і Середній Італії, змішавшися тут з галло-римлянами. Сюди ж пізніше прийдуть германські племена лангобардів ("Довгобородих"). Відзначений період характеризується своєрідним етногенезом. Численні племена, які ми зараз називаємо "германцями", самі тоді ще не знали, що вони "германці". Вони були франками, готами, баварами, алеманами, саксами, англами тощо. їхні мова та етнічна ідентичність перебували в стадії формування, ще не було німців, французів, італійців - їм належало з'явитися пізніше. Спільною їхньою основою було те, що всі вони поряд зі слов'янами були відгалуженням давньої індоєвропейської спільноти. Захоплення територій колишньої Римської імперії прискорювало процес їхнього соціального розвитку, вони засвоювали римську систему управління та римське право.

На півночі Європи відбувався процес консолідації північно-германських  племен, які прибули сюди зі Скандинавії. З кінця V століття сформувалося їхнє об'єднання, ядром якого стали салічні ("приморські") франки на чолі зі своїм предводителем Хлодвігом з роду Меровінгів (481-511 роки). Хлодвіг підкорив собі частину Галлії, алеманів, які жили у середній та верхній течіях Рейну, приєднав володіння вестготів в Аквітанії, східних франків у понизов'ї Рейну.

Енергійний молодий  король Хлодвіг стратив усіх менших князів франків та був охрещений  у 496 році разом з трьома тисячами франків у Реймсі. За його правління  виникло величезне королівство  Меровінгів від Піренеїв до Баварії. Своєю новою столицею Хлодвіг зробив Париж. Прийняття Хлодвігом християнства у католицькій формі сприяло встановленню сприятливих відносин з галло-римським населенням Італії. Після смерті Хлодвіга королівська влада послаблюється. При королі Дагоберті (629-639 роки) вдається не допустити центробіжні тенденції, але потім влада знаті посилюється і переходить до рук спадкоємних майордомів. Один з них - Пипін Геристальський - примусив визнати себе майордомом Австразії і Бургундії, а його син - Карл Мартелл (715-741 роки) ще більше зміцнив владу. Цьому сприяло те, що у 732 році він очолив франків у битві при Пуатьє з арабами, зупинив їхню експансію у Західну Європу.

Посиленню влади Карла  Мартелла сприяли секуляризація  частини церковних земель та їхнє роздавання як службових бенефіцій служилому стану. Син Карла Мартелла - Пипін Короткий (754-768 роки), ставши королем франків, поклав початок династії Каролінгів. При онукові Карла Мартелла - Карл і Великому (KaroJus Magnus, 768-814 роки) королівство франків сягає найвищої могутності. Завойовуються Лангобардська Італія, Саксонія, землі північніше Піренеїв. У 800 році Карл коронується у Реймсі римським папою імператорською короною. Імператор одержав титул "Божий помазаник, правитель імперії римлян, король франків і лангобардів". Він мав право ухвалювати закони, чинити суд і підтримувати мир у державі. Уряд імператора складався з двірцевих чиновників: сенешала (замінив майордома), пфальцграфа (правосуддя), маршала та конетабля (керівництво військами), камемарія (королівське майно та казна), канцлера (дипломатія, законодавство), архікапелана. Значну роль у державі відігравали збори знаті (у травні та восени). Влада імператора не була абсолютною, король був тісно пов'язаний зі своїм лицарським оточенням.

Правління Карла Великого позначилося прогресом у галузі культури, науки, мистецтва (Каролінгівське відродження). Однак, як це притаманно всім ранньофеодальним імперіям, розвиток феодалізму призводить до сепаратизму. Онуки Карла Великого у 843 році уклали Верденську угоду, за якою Імперію франків було поділено на три частини: Карлу Лисому дісталася Франція, Людовику Німецькому - Німеччина, Лотарю, який номінально як старший одержав титул імператора, - Італія, Прованс та частина Південної Німеччини. З цього часу розпочинається, власне, історія Німеччини, Франції та Італії.

24. Салічна правда

Салічна правда являє  собою збірник ранньофеодального  права. її було укладено на рубежі V-VI століть  за правління Хлодвіга. Салічна правда регулювала внутрішньо-общинні відносини і в основному містила норми карного та процесуального права. Статті, які регулювали майнові відносини, нечисленні. Поняття єдиної власності у Салічній правді відсутнє. Вона відбила процес трансформації родової, общинної власності в індивідуально-родинну, феодальну приватну власність. Виділяються рухоме майно і земельне володіння. Салічна правда вказує на збереження у франків общинної власності на землю. Общинні землі розподілялися між родинами. Вони одержували у володіння орні ділянки - "обгороджене місце". Оселитися на території общини можна було лише за згодою всіх її членів. У той же час якщо протягом одного року та одного дня жоден общинник не протестував проти "чужинця", переселенець ставав повноправним членом общини. Заборонялося висловлювати протест проти переселенців на підставі королівського розпорядження. Про перетворення общинної власності на землю в індивідуальну (алод) свідчать відповідальність за порушення меж ділянок, самовільне орання, посів на чужому полі. Однак після збирання врожаю загорожа знімалася і ділянка переходила у загальне користування. Алод не міг відчужуватися, передавався у спадок тільки за чоловічою лінією. В разі відсутності синів алод переходив у розпорядження громади. Родинною власністю вважалися будинок та присадибна ділянка. Незаконне вторгнення на територію вілли, крадіжка у межах подвір'я каралися, як і вбивство вільної людини. Ліси, пустоті, луки, шляхи знаходилися в загальному володінні.

Рухоме майно могло  перебувати як у родинній, так й  індивідуальній власності. Салічна правда містить значну кількість статей, присвячених захисту прав власності щодо рухомих речей (викрадення худоби, рабів, човнів, дичини, самовільне користування чужим конем). Рухоме майно вільно відчужувалося і передавалося у спадок. Передбачалося успадкування тільки за законом. Переважним правом наслідування рухомого майна володіли сини, потім - найближчі родичі. Салічна правда не згадує про заповіти, але вводить інститут анатомії - майно віддавалося на зберігання третій особі (яка не була родичем тому, хто заповідав) із зобов'язанням останнього передати його спадкоємцям. Оформлення передавання майна супроводжувалося формальними процедурами: про спадкоємців слід було заявити публічно в суді перед тунгом або королем. Підтвердити передавання майна повинні були дев'ять свідків. Салічна правда передбачала процедуру відмови від споріднення. У цьому випадку людина позбавлялася права на родинне успадкування, а її майно після смерті (у разі відсутності дітей) переходило до королівської казни.

Найбільшу кількість статей Салічної правди було присвячено злочинам і покаранням. Під злочином розумілися образа, збитки, заподіяні особі або майну. Можна виділити такі групи злочинів:

1) злочин проти особи  (вбивство, членоушкодження, образа  словом чи дією, викрадення вільної людини, порча):

2) майнові злочини  (крадіжка, грабіж, підпалення, конокрадство, незаконне вторгнення на чужу  ділянку);

3) злочини проти моральності  (зґвалтування, перелюбство, співжиття  з рабинею);

4) злочини проти правосуддя (обмова, неправдиве свідчення, неявка до суду);

5) посадові злочини  (перевищення повноважень графом, відмова від правосуддя, дезертирство).

Поняття державного злочину  ще не існувало, хоча Салічна правда згадує про злочини проти членів королівської родини та її посадових  осіб, про покарання за спротив наказам короля. Салічний закон виділяє форми вини: умисне і необережне посягання, співучасть, підбурювання, обставини, які пом'якшують та посилюють вину. Необережність розглядалася як пом'якшуюча обставина і передбачала просте відшкодування збитків. Наявність злого умислу, навпаки, посилювала вину. Колективне вбивство також виступало обставиною, що посилює вину. V цьому разі призначалося максимальний розмір відшкодування родині вбитого. Закон намагався диференціювати відповідальність співучасників злочину. Для "юрмища" до семи чоловік діяв принцип колективного покарання (колективна відповідальність), при "з'юрмленні" понад семи чоловік вимагалося довести вину кожного учасника. Якщо на тілі вбитого налічувалося понад три рани, то це розглядалося як потрійне вбивство: три учасники "юрмища" каралися як виконавці злочину, інші як співучасники каралися менш суворо. Підбурювання до крадіжки каралося суворіше, ніж учинення злочину. Діяв принцип об'єктивної уваги, тобто відповідальності без вини (відповідальність усіх присутніх на місці вчинення насильства над жінкою).

Під покаранням розумілося відшкодування образи або завданої шкоди. Серед покарань виділялися штрафи, смертна кара, тілесні покарання. У Салічній правді штрафи майже повністю витісняють усі інші покарання. Головна мета штрафів - недопущення кревної помсти, самосуду. В давній громаді життя людини оцінювалося з точки зору її ролі у добуванні матеріальних засобів, тому вже при родовому укладі кревна помста часто замінювалася композицією - матеріальним відшкодуванням. Відповідно до Салічної правди вільний франк за вбивство сплачував особливий штраф родичам загиблого - вергельд. У його сплаті брала участь уся родина злочинця і найближчі родичі з боку батька і матері. Збіднілий сородич, який не мав змоги допомогти родичу, повинен був "кинути жменю землі" на більш заможного, і той сплачував вергельд. Тому заможні родичі прагнули звільнитися від спорідненості. У цьому разі в судовому засіданні людина заявляла про свою відмову від участі у сплаті й одержанні вергельду.

26. франція Право

Основним джерелом феодального  права Франції були місцеві правові  звичаї (кутюми) окремих общин, сеньйорій, територій. Найбільшого поширення  це джерело права одержало на півночі  Франції. Звичаї мали характер неписаного права. їхній авторитет ґрунтувався на традиції та соціальному компромісі, обов'язкова сила підтримувалася судовими рішеннями. Відповідно кутюми відзначалися строкатістю, заплутаністю. З XII століття вони стали записуватися королівськими суддями та лепетами для практичного застосування в судах (Кутюми Тулузи, Давній кутюм Бретані, Великий кутюм Франції). У XV столітті паризький парламент уклав єдиний збірник кутюм і в. їх було санкціоновано королівською владою. Найбільш відомі Кутюми Бовезі (1283 рік), створені королівським бальї Філіппом де Бомануаром. Кутюми відбивають маноріальне право (регулювало співвідношення між залежними селянами та феодалами), міські звичаї, правила судочинства. У Кутюмах Бовезі містився опис видів селянських утримувань та особистої кріпосної залежності. Віланське (селянське) утримування зумовлювалося натуральним оброком (шампар) або грошовими виплатами (чинш). Особиста кріпосна залежність мала спадковий характер. Розділ стосовно прав міської комуни фіксував, що місто може стати комуною тільки на підставі королівської хартії. При цьому права комун не повинні обмежувати права церкви та дворянства. Встановлювалося право контролю сеньйора над міським самоврядуванням. Кутюми Бовезі закріплювали суд рівних. Формулювалося положення щодо своєрідної "презумпції невинності": злочинець не може бути покараний смертю до того часу, доки його злочин не доведено. Кутюми Бовезі визначали роль адвокатів у судовому суперництві. Вони допомагали тим, хто вступив у тяжбу, користуватися правовими звичаями, визначали інтереси сторін у суді.

На півдні Франції  досить важливим джерелом права стає римське право у викладі французьких  правників. Це було пов'язано з рецепцією  римського права у середньовічній Європі. Римське право не застосовувалося  у судовій практиці, але королі часто посилалися на римські формули. Досягнення французьких глосаторів використовувалися для юридичного оформлення верховенства королівської влади. На початку XIV століття римське право було визнане різновидом писаного звичаю на півдні Франції.

Важливими джерелом стало  канонічне право. Найбільшого поширення  воно набуло у XII-XIII століттях у практиці церковних трибуналів. З посиленням королівської влади сфера дії  канонічного права зменшується: у середині XVI століття з церковної  юрисдикції вилучаються справи стосовно світських осіб. Норми канонічного права стали застосовуватися в королівських судах тільки після їх офіційного схвалення королем.