Лекції "Історія держави і права зарубіжних країн"

Консолідація арабських  племен у межах ісламської держави  завершилася в перебігу завойовницьких воєн, які тривали з 633 по 751 рік. До складу халіфату увійшли Аравія та завойовані країни: Сирія, Ірак, Північна Африка (Магриб), Єгипет, Іспанія, Іран, Середня Азія, Афганістан, Північна Індія, Азербайджан, Вірменія, Грузія, острови Сардинія, Сицилія, Крит, Кіпр. До 651 року центрами Халіфату були Медіна та Мекка, з 661 по 750 рік - Дамаск, з 750 року - Багдад. Як усі великі імперії давнини, халіфат не був цілком централізованою державою. Для областей, які входили до нього, це мало різні наслідки. Якщо Сирія, Ірак, Єгипет, Північна Африка були цілком арабізованими, то інші країни, що прийняли іслам, зберегли свою мову та культуру, а Вірменія і Грузія - християнство.

Обрання халіфів супроводжувалося жорстким суперництвом різних кланів і зародженням в ісламі різноманітних  релігійно-політичних течій. Перші  халіфи були з найближчого оточення Мухаммеда. Абу- Бекр - тесть пророка, Омар - один з перших, "хто увірував", Осман -дядько пророка, Алі - двоюрідний брат і зять. Омар був убитий рабом-персом через відмову халіфа полегшити податковий тиск. За правління Османа невдоволені утисками аристократії рядові араби з Кейфи, Басри та Єгипту прибули під виглядом паломників до Медіни і вбили Османа. На вимогу повсталих халіфом було проголошено зятя пророка - Алі. Його прихильників називали "шиїт-Алі" - "партія Алі" (звідси походить назва потужної гілки ісламу шиїтів, які визнають законними лише правителів з роду Алі). У боротьбі за халіфську владу з представниками меккської знаті Муавійєй на боці Алі виступили низи мусульманства. Оскільки Алі виказав схильність до компромісу з Омейядами, 10 тисяч вояків полишили його і вибрали халіфом простого воїна. Хараджити вимагали виборності халіфа, котрим міг бути будь-який мусульманин, навіть раб-негр. Халіф за вченням хараджитів повинен захищати інтереси всієї мусульманської громади, яка зберігала право його переобрання. Алі виступав проти хаджитів. У 661 році його вбили хаджити у мечеті міста Куфи. Верхівка мусульманства проголосила халіфом представника роду Омейядів - Муавію, започаткувавши династію Омейяд і в, правління якої супроводжувалося впертими і кровопролитними внутрішніми війнами та повстаннями. Перехід влади до Омейядів, які правили майже 100 років (661-750), означав перемогу аристократії над низами мусульманства, остаточний розрив з ілюзорним "братерством" мусульманської громади і характеризувався значними завоюваннями і збагаченням верхівки халіфату.

Посилення експлуатації підкорених народів і рядових арабів викликало численні повстання і громадянські війни, що потрясали халіфат Омейядів. У 684 році грандіозне повстання хараджитів охопило значну територію і тривало 13 років. Воно було потоплене у крові намісником Муавійї Аль-Хаджжаджем, якого повстанці називали "ворогом бога і людей". Лише в одній Куфі Хаджжадж стратив 11 тис. повстанців. За 20 років намісництва він стратив 130 тис. чоловік. Терор Хаджжаджа в І раці дозволив Омейядам централізувати владу і здійснити нові завоювання. У середовищі арабської аристократії першої чверті VIII століття склалося опозиційне угруповання Аббасидів - нащадків дядька Мухаммеда - Аббаса, які використовували народне незадоволення у боротьбі за владу. Остаточного удару Омейядам завдало повстання у Мерві та Північному Ірані під проводом Абу Мус-ліма. У минулому раб, Абу Муслім приєднався до Аббасидів і підняв проти Омейядів арабські племена, іранських селян, рабів, а також іранських землевласників-дехкан. Повстання переросло в громадянську війну, яка охопила Ірак та Іран. Влада перейшла до династії Аббасидів. Перший халіф цієї династії Абу-аль-Аббас учинив суцільну різанину Омейядів. Лише небагатьом з них пощастило врятуватися в Іспанії, де вони заснували Кордовський емірат. Столиця халіфату була перенесена з Дамаска до ненависного Омейядам Іраку, в місто Анбар, а потім - у збудоване за наказом халіфа Мансура нове місто Багдад на річці Тигр. Народні маси, що сприяли приходу до влади Аббасидів, нічого не отримали від перемоги. Вождя повстанців Абу Мусліма, який деякий час був намісником Хорасана, у 755 році вбито за наказом халіфа Мансура.

Утворення Арабського халіфату - одна з найзнаменніших подій у  світовій історії. Охопивши тогочасний світ від Піренейського півострова і до Індії включно, поглинувши Іспанію, Північну Африку з Єгиптом, Іраном, Іраком, басейн Середземного моря, Кавказ, Індію, халіфат став безпосереднім сусідом Китаю - світової держави, у межах якої перемішувалися народи і мови стародавніх держав Сходу і Заходу та формувалася так звана арабська культура, яка відіграла значну роль в історії світової цивілізації. Грецька філософія, індійська математика, римське право, культурні досягнення Стародавнього Сходу прийшли до Європи у працях арабських або арабомовних учених. Іслам накрив собою мало не половину країн і став однією з найбільших релігій світу. В політичному плані Арабський халіфат та араби створили для народів і країн Європи, для тогочасного германо-слов'янського світу багато проблем, які значною мірою були розв'язані в результаті битви при Пуатьє 732 року. Участь арабів у світовій торгівлі, проникнення їх у басейн Волги та Каспію служили каталізатором в історії слов'янського світу.

38. Мусульманське право

Мусульманське право - традиційна система права, яка склалася протягом VII-XII століть в Арабському халіфаті та діє у різноманітних варіантах у сучасних країнах ісламу. Особливість мусульманського права - тісний зв'язок з релігійною догматикою ісламу та його наднаціональний характер. Мусульманське право належить ісламу і всюди сповідує тільки іслам. Основою мусульманського права є Коран - богодана священна книга мусульман, передана Аллахом через пророка Мухаммеда. Коран увібрав у себе і канонізував багато зі звичаїв доісламської Аравії, доповнених "одкровеннями" Мухаммеда, взятими з трансформованої догматики християнства та іудаїзму. Особливість мусульманського права - єдність релігійної догматики ісламу та його, власне, правового складника - фікхому (глибоке розуміння, знання).

Поряд із Кораном джерелами  мусульманського права є Сумна, Тефсир, Іджма, Кіяс. Сунна - канонізоване зібрання хадисів (понад 2000 томів) -повідомлення, перекази, легенди про життя Мухаммеда, його вчинки, розпорядження. Хадиси, які сформувалися під час наступника Мухаммеда, змальовували не стільки дійсні факти з життя пророка, скільки потреби знаті, духівництва, купецтва, громадського суспільства, які досить швидкими темпами розвивалися в Арабському халіфаті. Хадиси одержали в ісламській юриспруденції значення обов'язкових прецедентів.

Тафсир - зібрання тлумачень  Корану та Сунни знавцями-улемами і суддями, які відображали позиції різноманітних богословських шкіл. Останні у свою чергу виражали інтереси різноманітних релігійно-політичних течій в ісламі (суніти, шиїти, хариджити, кармати тощо), які суперничали між собою. За умови жорстких релігійно-політичних і соціальних суперечностей виникали різноманітні версії ісламу та фікху - мазхаби. До ортодоксальних мазхаб належали ханіфітська (Іспанія до Реконкісти, Північна Африка), шафіїстська (Сирія, Східна Африка, Індонезія), ханбалистська (Аравія), малікітська (Алжир. Марокко, Туніс, Лівія, Кувейт, Бахрейн). Ці мазхаби визнані за звичай у сунітів (близько 80 % мусульман). Єретичними з позицій сунітів вважалися мазхаби шиїтів, хариджитів, карматів та ін., характерні для Ірану, частково - для Азербайджану. Консультації визнаних теологів та правознавців, схвалені умою, - іджма (згода, схвалення) і тлумачення за аналогією з технікою греко-римського права - кіяс (аналогія) також стали джерелами мусульманського права. Правом такого тлумачення - іджстихаду володіли лише муджстахіди (благочестиві і добропорядні), які одержали визнання визначних богословсько-юридичних університетів - медресе.

Настанови Корану, Сунни, Тефсиру, Іджми та Кіяси є основою  мусульманського права - шаріату ("визначений шлях") та основною базою ісламської юриспруденції - фікху. Крім шаріату, судді також використовують судовий прецедент - амал, сукупність звичаїв урф, адат, а також світські закони - канун. У деяких ісламських державах право набуло значною мірою світського характеру в інших на хвилі ісламського фундаменталізму реанімуються середньовічні інститути (Іран, Афганістан). Яскравим прикладом цього Карний кодекс Ірану (1982 рік), який передбачає побиття камінням, закопування в землю тощо. В сучасних країнах ісламу шаріат частіше застосовується в обрядах, побутовій і сімейній сферах, місцевому громадському вжитку, значно менше в карно-правовій сфері.

Мусульманське право  поділяє всіх людей на "правовірних" (муслімів) та іновірців, унаслідок  чого значною мірою визначається правовий статус особи. Згідно з мусульманським правом усі мусліми володіють рівними правами (у хариджитів навіть раб може бути обраний халіфом, якщо він - правовірний мусульманин). Але в ранньому ісламі серед правовірних виділялися привілейовані групи, ветерани ісламу - мухаджири (тобто ті, хто пішов за Мухаммедом, коли він утікав з Мекки до Медіни у 622 році) та ансари (ті, хто приєднався до Мухаммеда в Медині). Мусліми мали деякі привілеї у сфері податкового та карного права. Мусульманське право виділяє серед іновірців "людей писання" (християни і євреї) та "невірних" - гяурів.

У соціально-економічній  та політичній сферах мусульманське  право закріпило в різноманітних  варіантах традиційні, ті, що історично  склалися, інститути східної деспотії - переважання державної власності на землю та зрошувальні споруди (державний феодалізм), відсутність особистого лену і кріпаків у військово-службового стану (феодалів), державне закріпачення селян, деспотичний характер влади, злиття духовної влади (імамат) з владою світською (султанат). Феодальна рента збиралася або сукупним феодалом-державою, або представниками службовців за спеціальними документами - бератами, які надавали право одержувати на свою користь податки з певного села. Поширеною була ікта (джагир), яка дозволяла іктадарам та джагірдарам одержувати збори із закріплених за ними наділів, котрі при цьому не ставали їхньою власністю.

Мусульманське право  знало також приватну власність  на землю-мульк, власність мусульманської церкви - вакфі. Широкого поширення в Арабському халіфаті набули векселі.

Шлюбно-сімейне право ставило  жінку в нерівноправне становище. Мухаммед одружився на дев'ятилітній  Айші, і це стало прецедентом. Правовірний  міг мати чотирьох дружин і необмежену кількість наложниць. У шиїтів допускалися тимчасові шлюби за домовленістю строком від декількох днів до одного року. Домовленість скріплялася суддею.

Злочин у мусульманському  праві невіддільний від гріха. Чим  більший, за уявленнями ісламу, гріх, тим  важчий злочин. Наприклад, убивство, не пов'язане з пограбуванням або крадіжкою, неумисне убивство передбачали обмежену кревну помсту, грошову пеню, релігійно-спокутувальну пожертву або "загробне воздаяння". Інша група злочинів - худут (віровідступництво, богохульство, залицяння, крадіжка, грабунок, неправдиве обвинувачування, пияцтво) каралася побиттям бичами, відрубанням рук, ніг, побиттям камінням тощо. Посягання на громадський устрій передбачало тюремне ув'язнення, покарання нагаями, конфіскацію майна, позбавлення права носити чалму. Право покарання належить, за шаріатом, або Аллаху, або потерпілому. Суд накладає покарання нібито на прохання потерпілого. Останній може відмовитися від свого права, знімаючи тим самим питання про покарання. Коран заохочує відмову від покарання, обіцяючи рай тим, хто прощає своїх кривдників. Але за умов міжусобних воєн і народних повстань, що розривали халіфат, каральна політика набувала більш жорстокого характеру і виходила за межі шаріату.