Лекції "Історія держави і права зарубіжних країн"

Значним джерелом феодального  права стало міське право. Воно регламентувало права-привілеї городян (право на недоторканність особи та житла, право на майно, правосуддя), торговельну та ремісничу діяльність. З XII століття норми торговельного і морського права починають записуватися та систематизуватися (Реєстр торговельних і морських узвичаєнь).

Королівське законодавство у Франції оформлюється рано. Вперше королівські ордонанси було кодифіковано у 1587 році - Кодекс Генриха III. На порубіжжі XVI І-XVI11 століть королівськими законами здійснюється кодифікація правових норм у сфері карного, процесуального, торговельного, морського, спадкового права.

29.. Становлення держави ангія

Становлення феодальної держави і права в Англії відбувалося  в декілька етапів:

1) розклад родового  устрою на Британських островах  у місцевих бриті в і кельтів,  римська колонізація (І століття до н. е. - IV століття н. е.);

2) завоювання й асиміляція  Британії германськими племенами-англосаксами (звідси нова назва країни - Англія) - V-XI століття;

3) завоювання Англії  французькими баронами - вихідцями  з Північної Франції (Нормандії) на чолі з Вільгельмом І (Завойовником), етнічна і політична асиміляція, остаточне оформлення національної англійської держави - 1066 рік - XIII століття.

Історію феодальної держави  в Англії відзначає низка таких  особливостей.

Етнос (нація) формується в результаті ряду завоювань та асиміляції населення. Корінні жителі - брити і кельти - у V-VI столітті завойовуються германомовними англами і саксами, частково знищуються, а частково асимілюються. Після цього тут формуються ранньофеодальні англосакські королівства. Але у 1066 році розпочинається нове завоювання - нормандці й англосакси частково знищуються, частково асимілюються із завойовниками. На основі синтезу мов (кельтської, германської, французької) формується англійська мова.

Вільгельм І (Завойовник) та його наступники, ставши королями Англії, зберегли за собою свої володіння у Франції (Нормандія) і, більш того, посягання на французький трон. На цій підставі відбувалися численні війни за фамільні французькі інтереси англійських королів. Населення Англії не було зацікавлене у війнах. Це з самого початку породило незгасні суперечності між королем і нацією, що призвело до появи Великої хартії вольностей 1215 року, а потім і до англійської буржуазної революції. Цей урок історії в майбутньому було враховано англійцями: в Акті про уложення 1701 року парламент постановив, що "якщо королем Англії буде особа, народжена поза межами Англії, Шотландії та Ірландії, то англійський народ не зобов'язаний воювати за її інтереси".

Барони, що завоювали  Англію на чолі з Вільгельмом І, знаходилися у ворожому середовищі англосаксів, що примушувало їх триматися більш згуртовано навколо свого короля. У свою чергу Вільгельм І роздавав землі власним баронам з таким розрахунком, аби ніхто з них не міг набути більшого впливу в окрузі. Все це значно зміцнювало становище королівської влади в Англії і, на відміну від Франції та Німеччини, перешкоджало феодальному роздрібненню країни. Сильні позиції королівської влади в Англії - характерна риса її історії. Це сприятиме поряд з іншими чинниками формуванню станово-представницької монархії та парламенту.

Формальне право в  Англії було представлене ранньофеодальними "варварськими", англосаксонськими "правдами": "Правдою Етельберта" королівства Кент (VI-VII століття), "Правдою  Іне" королівства Вессекс (VII століття), загально-англійською "Правдою Альфреда Великого" (IX століття), "Законами Етельстана" 940 року (онука Альфреда Великого) тощо. Характерним для цих "правд" було поступове відповідно до феодальних відносин витискування звичаєвого права королівським законодавством. Так, "Правда Етельберта" фіксує в основному санкції за крадіжки та вбивства. За крадіжку церковного майна встановлюється штраф у 12-кратному розмірі, майна єпископа - 11-кратному, священика або короля - 9-кратному, диякона - 6-кратному, клірика та вільної людини - 3-кратному. Своєрідним було "покарання" за викрадення чужої дружини. У статті ЗІ "Про чужу дружину" проголошувалося: "...нехай придбає нову і приведе до чоловіка". Вбивство каралося, як і в Салічній правді, вергельдами від 100 до 6 шилінгів залежно від соціального статусу вбитого. "Правда Іне" забороняє працювати в неділю, встановлює за крадіжку обернення в рабство всієї родини крадія, за ухилення від походу - 120 шилінгів і втрату землі. "Правда" Альфреда Великого діє вже по всій Англії і спрямована на охорону феодальних відносин, що формуються. Так, за порушення присяги васалом встановлюється покарання у вигляді 40 днів королівської в'язниці. Вбивство того, хто чинив опір при цьому, не передбачало вергельду. Замах на господаря (глафорда) карався смертною стратою, крадіжка церковного майна - відсіканням руки.

Закони Етельстана являють  собою розлогу кодифікацію, спрямовану на закріпачення селян, охорону життя  феодалів. Вони широко застосовують смертну  кару та членоушкоджсння. Становить інтерес анонімний збірник X століття "Про права і обов'язки", який містить феодальне звичаєве право і перелік селянських повинностеЙ. Васал (тен) був зобов'язаний за одержаний феод ходити в похід, споряджати судна, брати участь у будівництві укріплень, ремонтувати мости, організовувати для сеньйора полювання, брати участь в охороні короля, забезпечувати мир, роздавати подаяния та допомагати церкві.

Селяни-геніти сплачували господареві (панові) оброк: одну свиню  за рік випасання, працювали на панщині; виконували їздову повинність, ремонтували шляхи, пригощали господаря (глофарда), охороняли його. Консетли оброків не сплачували, але кожен понеділок протягом року працювали на господаря, а у період жнив - три дні на тиждень. Гебури виконували панську роботу: протягом року вони два дні (а під час збирання врожаю - три дні) на тиждень працювали на пана. За це вони одержували від глафорда двох волів, одну корову, шість овець, сім акрів землі, інвертар та оздоблення для будинку. Але все це майно після смерті гебура поверталося панові.

Після завоювання Англії норманами у 1066 році за розпорядженням Вільгельма І було проведено суцільний  перепис земель, феодальних майорів  та селян ("Книга страшного суду"). Цей докладний перепис становив документ, на підставі якого розглядалися всі земельні позови і суперечки, він же істотно погіршив становище селян в Англії.

Реформи Генриха II в Англії, Правління Генриха II Плантагенета (1133-1189 роки) позначилося найважливішими реформами  у галузі управління та суду. Під  владою Генриха II перебували не тільки Англія, а й і значні володіння у Франції. Досягши влади після тривалого міжфеодальньного розбрату (1135-1153 роки), король розпускає наймані баронські загони і, спираючись на підтримку городян та вільного селянства, вдається до заходів, які зміцнюють централізовану владу. Аби бути незалежним від баронів, Генрих II замінює лицарську службу "щитовими грошима". Асизою про озброєння (1181 рік) він зобов'язав усіх вільних людей мати зброю, щоб у разі необхідності вони могли нести службу в війську короля.

Суттєве значення для  розвитку права в Англії мала судова реформа Генриха 11. Вона закріпила  право короля втручатися у справи, які розглядалися в куріях можновладних феодалів. Королівський суд із суду надзвичайного перетворюється на загальнодержавний суд за всіма категоріями справ. З цією метою було введено інститут роз'їзних королівських суддів. Постановою 1176 року (Нортгемптонські асизи) впорядковується організація роботи таких судів. Усю країну було поділено на шість судових округів, для об'їзду яких призначалися 18 суддів-ревізорів (надалі їх кількість було збільшено). Роз'їзні судді головували у судах графств, перетворюючи їх тим самим на королівський суд. У таких засіданнях брали участь 12 представників з повноправних громадян. Було істотно змінено порядок вирішення земельних суперечок. До того вони вирішувалися судовими поєдинками. Генрих II увів правило, відповідно до якого ці справи стали вирішуватися через присяжних засідателів в кількості 12 місцевих "поважних" людей під головуванням королівського юстиціарія. Такий порядок захищав земельні інтереси дрібних лицарів від посягань могутніх феодалів. Аналогічний порядок було введено Генрихом II для розгляду карних справ. У 1166 році він видав Кларендонську асизу, якою керувалися роз'їзні судді і відповідно до якої велося розслідування карних справ "задля охорони миру і підтримання справедливості". Засідання проходили за участю 12 представників від кожної сотні (територіальні округи, на які поділялися графства) і чотирьох представників від кожного села. У Нортгемптонській асизі (1176 рік) розширюється коло карних справ, які розглядаються за участю присяжних засідателів. Розслідування здійснювалося за участю 12 лицарів, а в разі їхньої відсутності - 12 вільними повноправними людьми сотні і чотирма представниками від кожного села.

Королівські постанови (асизи) обмежували застосування орлалій у  судовому процесі. Надалі судовий процес удосконалюється за часів правління  короля Ричарда І й особливо за часів правління Якова Безземельного у зв'язку з прийняттям Великої хартії вольностей 1215 року.

31.Велика Хартія вольностей 1215 року

Перша Хартія вольностей з'явилася в Англії за часів правління  Генриха І (1068-1135 роки), молодшого  сина Вільгельма Завойовника. Незаконно  захопивши владу, оминувши Роберта Нормандського і потребуючи підтримки баронів, він дарував їм Хартію вольностей, гарантуючи в ній права і привілеї баронів. Другу вданій черзі Велику Хартію вольностей 1215 року було прийнято під час зіткнення між королем Англії Іоанном (Джоном) Безземельним, з одного боку, і баронами, городянами і провінційним дворянством - з другого.

Більшість статей Хартії регулювали васально-ленні відносини. У них підтверджувалися права  баронів. Встановлювалися суми рельєфу (виплата васалів на користь короля), порядок його одержання. Виплати королівських васалів обмежувалися феодальними звичаями (викуп короля з полону, грошова допомога під час посвячення його старшого сина в лицарі і на весілля старшої доньки). Закріплялося право передавання землеволодіння у спадок. Регламентувався порядок денного опікунства: опікун повинен був зберігати володіння і міг одержувати з нього прибуток. Визначалася підсудність баронів тільки суду рівних, тобто вони виводилися з-під юрисдикції королівських судів. Суперечки щодо землеволодіння підлягали розгляду сеньйоральних судових курій.

Васальні стосунки між  баронами і лицарями регулювалися відповідно до аналогії із зобов'язаннями баронів  стосовно короля. Заборонялося силувати лицарів до несення більшої служби, ніж передбачалося відповідно до звичаю.

Статті Хартії щодо прав городян і купців закріплювали стародавні вольності і звичаї городян. Купці  одержували право вільного пересування  і торгівлі. Встановлювалася єдина  міра довжини і ваги.

У Хартії виділяються  політичні статті. Передбачалося створення ради з 25 баронів для контролю за королівською владою, а також Великої ради королівства з королівських васалів. Рада королівства наділялася фінансовими повноваженнями: "щитові гроші" на утримання армії та інші додаткові збори могли збиратися тільки за згодою ради.

Надзвичайного значення для англійської правової системи  мали статті, присвячені королівському  судочинству. Вони обмежували свавілля чиновників. Заборонялося залучати до судової відповідальності лише на підставі усної заяви і без свідків. Арешт, тюремне ув'язнення, проголошення поза законом, вигнання або позбавлення володарювання допускалися тільки на підставі вироку, постановленого судом рівних відповідно до законів держави. На посади суддів, констеблів, шерифів та бейліфів могли призначатися виключно особи, які знали і виконували закони. Заборонялися довільні і завищені судові збори.

Велика хартія вольностей увійшла в історію як перший конституційний акт, який має значення для сучасного  англійського конституціоналізму. Статті Хартії щодо контрольних і дорадчих функцій Ради королівства підготували правову базу для англійського парламенту. Але найбільше відомі статті, які гарантували вільному населенню Англії недоторканність особи і справедливість правосуддя. При вивченні Великої хартії вольностей 1215 року перш за все слід звернути увагу на її статті 12 і 14, які стали правовою основою майбутнього англійського парламенту.

37. Арабський халіфат

Халіфат (Арабський халіфат) - теократична ісламська держава, яка виникла у VII столітті на Аравійському півострові внаслідок об'єднання арабських племен під прапором ісламу - релігії, заснованої Мухаммедом (Мухаммад, Магомет, Магоммад, 570-632 роки).

Араби - автохтонне семітномовне населення півдня Аравійського півострова. До початку нашої ери вони становили основну масу населення Палестини, Південної Сирії та частини Месопотамії. У VI-VII століттях у арабів зберігався родовий уклад. Основою роду був намет окремої сім'ї. Група наметів становила рід, клан (каум), декілька кланів об'єднувалися у плем'я (кабіла). Голова племені - сеїд (шейх) опікувався організацією кочування, розглядав спори і тяжби, був представником у зборах старійшин (меджлісі), під час війни ставав головнокомандувачем - раїсом. Араби були язичниками, кожне плем'я мало свого божка-ідола. Основним заняттям було скотарство (розведення верблюдів), в оазисах - землеробство.

Значною допомогою була учать у міжнародній караванній торгівлі, шлях якої пролягав через  Аравію. На торговельних шляхах, які  пов'язували Східну Африку, Передню Азію, Індію та Китай, виникли стародавні держави Аравійського півострова -Сабейська (650-115 роки до н. е.), Набатейська (VI століття до н.е. - 106 рік н. е.), Хим'яратська (115-525 роки). У Південній Аравії найрозвиненішим був Иємен. Тут уже в першому тисячолітті до нашої ери утворилася висока землегосподарська культура. На караванних шляхах на заході Аравії з Иємену в Єгипет, Сирію та Палестину виник торговельний центр - Мекка. Тут панувала аристократія роду Омейядів з племені Курейш. Арабські племена постійно ворогували між собою, захоплюючи одне в одного здобуток і полонених, яких потім викупляли співвітчизники. Створення держави в арабів значною мірою зумовлювалося необхідністю боротьби із Сасанідським Іраном та Візантією.

Початок об'єднання арабів покладено основоположником мусульманської релігії - ісламу Мухаммедом. Він був вихідцем з непримітного роду Хашим із племені Курейш. Мухаммед доволі рано осиротів, а в дитинстві випасав худоби. Одружившись на заможній удовиці Хадидже, він став супроводжувати її каравани. У зрілому віці почав проповідувати єдинобожжя, виступав проти лихварства, проти "тих, хто махлював у торгівлі", пригноблював сиріт та бідоту. Через те що його переслідувала аристократія Мекки, Мухаммед у 622 році утік зі своїми прихильниками (мухаджирами) з Мекки до Ясриба- пізніше Медінат-ан-Набі ("Міста пророка"), де до нього приєдналися місцеві мешканці (ансари). 622 рік. - рік "виходу" Мухаммеда з Медіни (хіджра) - став початком літочислення у країнах ісламу. У Медині мухаджири та ансари утворили общину (умму) одновірців (муслімів), які увірували в Мухаммеда як у посланця бога - Аллаха. У Медині до Мухаммеда перейшла духовна (імамат) та світська (султанат) влада. Між Мединою і Меккою виникла збройна боротьба, в якій перемогу одержала Медина. Мухаммеда було визнано головою всіх арабів. Об'єднання арабів у межах нової релігійної системи дозволило арабським купцям та аристократії боротися з Іраном і Візантією за ключові позиції у міжнародній торгівлі. У 632 році Мухаммед помер, і влада перейшла до його "заступників" - халіфів. Об'єднання арабів під прапором ісламу було завершено першими наступниками Мухаммеда-"праведними" халіфами Абу-Бекром (632-634 роки), Омаром (635-644 роки), Османом (644-665 роки). За життя Мухаммеда не всі араби прийняли іслам, а після його смерті багато племен повстали проти панування Мекки. Військам Абу-Бекра ціною надмірних утрат вдалося перемогти повстанців. Вождів повстанців, які зреклися ісламу, було живцем спалено.