Шпаргалка по "Истории"

(см.лист2)

55.селянський  повстанський рух в Україні  в 1918-1921рр.Махно.

(см.лист3)

56.Громадянська  війна в Україні 1919-1921рр.Здобутки  та наслідки. Нац..-демократичної  революції

( см.лист4)

 

 

57.Радянська  Україна в 20 рр. 20ст.Утворення  СРСР

Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду  Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала  широкий набір засобів - від зброї  до «політичної дипломатії» в  усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної  небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного  союзу» Москва добилася злиття найголовніших  наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр  посилив намагання включити формально  незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва  викликав звинувачення Москви, і чим  далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача  Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради  РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському  з'їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти  договору про військовий та господарський  союз із Росією виступили представники опозиційних партій - УКП та лівих  есерів. Але переважна більшість  делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання  семи наркоматів обох держав і входження  їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Наставала черга сфери міжнародних  зносин. У січні 1922 р. делегати від  радянських республік, у тому числі  УСРР, підписали протокол про передання  РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, - Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких  фахівців почала вестися виключно в  Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет  міжнародних відносин (з 1990 р. - Інститут міжнародних відносин).

Повернімося, однак, до періоду, що передував  створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР  з незалежними республіками»  передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був  так званий проект автономізації. Він  викликав енергійну критику з  боку більшості тодішнього керівництва  УСРР. Проти плану автономізації  виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип - принцип  рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VII Всеукраїнському  з'їзді Рад було схвалено Декларацію  про утворення СРСР і проект  основ Конституції СРСР. З'їзд  звернувся до з'їздів Рад інших  радянських республік з пропозицією  невідкладно оформити створення  СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад  СРСР затвердив в основному  Декларацію про утворення СРСР  і Союзний Договір. Процес конституційного  оформлення тривав і далі. В  січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР  було остаточно затверджено Конституцію  СРСР. У ній права союзних республік  обмежувалися значно більшою  мірою, ніж у попередніх проектах  документів, пов'язаних зі створенням  СРСР. Принципи рівноправності і  федералізму практично поступилися  автономізації. Союзні республіки  стали адміністративними одиницями  СРСР. Усі основні повноваження  узурпувалися Центром, або, згідно  з офіційними тлумаченнями, "добровільно"  передавалися Союзу РСР. Це  ярмо український народ вимушений  був тягти протягом майже 70 років. 

58.Українське  національне Відродження в 20рр.20ст.

У 20-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу. «Українізація» - політика, спрямована на під

готовку партійно-державних кадрів української національності; облік  національних факторів у формуванні партійного й державного апарату;

організація та відкриття українських  дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів  тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й  розвиток національних традицій культури.

Політика «українізації» була складовою  частиною політики «коренізацїі», яку  запровадило партійне керівництво  на підставі рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійного керівництва над  національними околицями, розширити  свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВКу 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і було вказано на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації було створено комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікованої верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія «боротьби двох культур», яку обстоював Д. Лебідь. Відповідно до неї українська культура визнавалася селянською й відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О. Шумським і його помічниками М. Скрипником, Г. Гриньком, які були прихильниками національного відродження, українізація проходила успішно.

Українська Інтелігенція стала  рушійною силою українізації. Активними прихильниками цієї політики були М. Грушевський.Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культури й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її історію та майбутнє.

З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати екзамени з української мови. Частка українців у партії зросла, але  переважно на нижчих іцаблях партійної ієрархії. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була українізована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшився з 1924 по 1927 рр. у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. У Харкові з метою українізації в армії було створено Школу червоних старшин. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.

Висновок. Більшовики брали до уваги  процес українського національного  відродження, прагнули оволодіти цим  процесом через політику українізації й спрямувати його в русло соціалістичного  будівництва, а іншим країнам  показати приклад розв'язання національного  питання.

59.Радянська  Україна в 30-е роках 20 ст.Индустріалізація  та колективізація.

Индуст-ія – система заходів ,спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискоренний розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни.Причини її проведення :

-необходність створення матеріально-технічної  бази для економічної самостійності  країни;

-прагнення влади до зміни  соц.-класової структури населення  в бік збільшення робітничого  класу;

Индустіал-ція почалась з важкої промисловості,а також малоприскорені темпи.Складові индуст-ції:

-інвестиції у важку промисловість  за рахунок легкої та харчової;

-примус населення до придбання  облігації держпозики;

-збільшення випуску й продажу  горілчаних виробів;

-продаж за кордон нафти,газу ,деревени,хутра за низькими цінами;

-широке використання праці в’язнів;

-жорстокий режим економії бюджетниї  коштів.

Индуст-ція здійснювалась  відповідно до 5річних планів розвитку.Перша п’ятирічка –«Запоріжсталь»,»Азовсталь»,»ХТЗ»  і т.д.Підсумки индуст-ції:

1.республіка з аграрної перетворилась  в індустріально- аграрною

2.зміцнилась обороноздатність  країни

3.ліквідовано безробіття (зниження  життєвого рівня населення)

4створено нову модель керівництво  економікою- адміністративно-командну

Колективізація –процес  примусового об’єднання дрібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи,радгоспи)Формування колективізації вело до насильницького залучення селян у колгоспи  під загрозою розкулькулювання.Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації. Колективізація повинна була закінчитися через два роки.У процесі колектив. Стало питання про долю заможних селян.Ця частина була прив’язано до землі і не бажала з нею розлучатися.Було посилено оподаткування,обмежено оренду землі,заборонено купувати машини. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна і висилкою до Сибиру.Створивши колгоспи і встановивши над ними контроль ,держава отримала кошти для індустріалізації.Наслідком колективізації став голодомор 1932-1933рр.,який  став національною катастрофою.Селяни,позбавлені продуктів  були приречені на мученицьку смерть.Політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на селі.

 

60.Голодомор  1932-1933 рр.Причини та наслідки

У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів  колективізації - голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в  аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обгрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа  посівів в Україні зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель  був піднятий на 44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5-7 млн. люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

61.Сталінський  терор в України

Період, про який ідеться, багато в  чому був переломним, а то й трагічним  для українського народу. На початку  цього періоду боротьба за незалежність України завершилася поразкою. Сюди, на цей раз надовго, повернулася  радянсько-більшовицька влада. Процес нищення української самобутності здійснювався тепер в основному  «мирним шляхом» - протягом усього існування  комуністично-тоталітарного режиму в радянській Росії, а потім в  СРСР.

Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно  важким. Кращі борці за волю України  загинули. Господарство опинилося в  стані глибокої кризи. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей  залишали міста, йдучи до сіл у  пошуках хліба. Практично припинилося  виробництво товарів. Українські землі  знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія, Чехословаччина. Найбільша  частина України з населенням майже 40 мли стала об'єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі  економічної та політичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху  стала запроваджена в роки громадянської  війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувався продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж  конфісковувалась державою. Здійснювалося  насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце  зайняли партійні директиви та політичні  рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася. «Воєнно-комуністичні» методи та розруха  швидко руйнували матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули  до продуктивної праці й ефективного  господарювання, руйнували грошову  систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян. Радянська влада  жорстоко розправлялася з незадоволеними більшовицькою політикою.

Втім почуття самозбереження, намагання  не допустити втрати своєї влади  продиктували більшовикам удатися  до інших методів подолання кризи. Йдеться про запровадження нової  економічної політики (НЕП). Це рішення, прийняте під тиском тодішніх скрутних обставин, можливо, було чи не єдиним більш-менш серйозним кроком більшовицької  влади за весь період її існування. Але більшовицька влада не була б  такою, коли б вона дала змогу реалізувати  цю політику в усіх її вимірах.

Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р., НЕП передбачала  систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів  ринкового розвитку та ринкових відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки  продподатком, денаціоналізацію частини  промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних  інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, про подолання інфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції зерна, як це було за «воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним податком. Сплативши його, селянин  міг продавати надлишки зерна  на свій розсуд і за власними цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися  від податку. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було скасовано державний контроль за внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки на правах оренди. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними. Відроджувалася кооперація.