Шпаргалка по "Истории"

Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив 45-річний учитель із Бердянська Микола Бериславський, але був урятований. Він розклеїв листівки на захист української мови та мав при собі транспаранти: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури». Київський обласний суд відправив Бериславського на два з половиною роки у мордовські табори.

Опозиційні настрої тих років  талановито відобразив журналіст В'ячеслав  Чорновіл у книзі «Правосуддя  чи рецидиви терору?». За її написання та ще відмову свідчити на процесі братів Горинів, Осадчого і Зваричевсь-кої його засудили 8 липня 1966 р. на три місяці примусової праці. Однак уже у квітні наступного року він підготував збірку документів «Лихо з розуму» про двадцятьох засуджених дисидентів. Обидві книги вийшли за кордоном. З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів.

У січні 1969 р. у Києві відбувся процес трьох робітників, що працювали на будівництві Київської ГЕС, - Валентина Карпенка, Василя Кондрюкова та Олександра Назаренка, звинувачених у зберіганні й розповсюдженні літератури проти русифікації, книжок, виданих у Західній Україні у 20-30-х роках та праці В. Чорновола «Лихо з розуму». Вони одержали відповідно один, три та п'ять років таборів.

За контакти з «антирадянщиками» (сім'єю розстріляного командарма Якіра  та генералом Григоренком), читання  творів А. Сахарова, А. Аганбегяна, листа  Ф. Раскольникова Сталіну викладача  Харківського військово-інженерного  училища, секретаря партбюро, майора Г. Алтуняна спершу виключили з КПРС та звільнили з роботи, а потім, як одного із засновників Групи захисту  прав людини, у липні 1969 р. заарештували. Харківський облсуд відправив його на 3 роки на лісоповал.

З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство.

Переслідували віруючих «свідків Єгови», баптистів, адвентистів, прихильників греко-католицької церкви у західних областях України.

Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мотивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Так, за підписання листа на адресу Брежнєва, Косигіна та Підгорного з протестом проти дисидентських судових процесів 1965-1966 р. у 1968 р. були позбавлені роботи історик Михайло Брайчевський, філолог Михайлина Коцюбинська, композитор і мистецтвознавець Леопольд Ященко, фізик Ірина Заславська, викладач КДУ Віктор Боднарчук, математик Михайло Білецький, кібернетик Леонід Плющ та інші.

Формою поширення ідей представників  опозиційного руху був «самви-дав» - машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні  доробки. Через «самвидав» громадськість  України, СРСР, закордону познайомилася  з творами І. Дзюби «Інтернаціоналізм  чи русифікація?» (1965 р.), В. Чорновола  «Лихо з розуму» (1967 р.), «Хроніками поточних подій» (1968-1973 рр.). Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію.

Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР, боротьба проти русифікації, боротьба за незалежну Україну та національне відродження.

Нова хвиля репресій другої половини 60-х рр. (судові процеси 1967-1968 рр. над  представниками української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі) породила так звану петиційну  кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Близько 150 відомих  представників інтелігенції України підписали лист-протест до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.

Першою в СРСР легальною організацією, що виступила на захист прав людини, була ініціативна група захисту  прав людини в СРСР, до якої належав  харків'янин Г. Алтунян та киянин О. Плющ.

У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням  піддавались члени української Гельсінської спілки та інші дисиденти.

Особливістю руху опору 60-х - першої половини 80-х років було прагнення уникати утворення формальних організацій, які легко викривав і знищував КДБ. Українська опозиція зуміла обійти цю загрозу, перетворивши опір режимові на широкий рух. Навіть численні репресії не зруйнували тенденції до політичного, духовного і культурного відродження нації, до появи яскравих речників цього відродження.

Із середини 1^70-х років кризові  явища наростали не лише в економіці СРСР, але й у політиці та ідеології.

Перестарілий, важко хворий керівник партії і держави Леонід Брежнєв  та його оточення не спроможні були здійснити якісь кроки, щоб осучаснити економіку і суспільство. В Україні у цей час правив висуванець Брежнєва - Володимир Щербицький. Він також стояв на консервативних позиціях.

Характерними рисами «брежнєвського»  курсу в ідейно-політичному і  духовному житті були:

> перетворення КПРС та її  регіонального відділення - Компартії  України - на стрижень державної  структури і зосередження в  її руках усієї повноти влади;

> підміна справжнього народовладдя  формальним представництвом трудящих у радах, профспілках, комсомолі, народному контролі та інших громадських організаціях, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення;

^ зростання бюрократичного апарату,  узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління в 70-ті роки зростав на 300-350 тис. осіб і в 1980-ті роки досягнув в СРСР 18 млн;

> заідеологізованість суспільно-політичного  та духовного життя, згортання 

демократії і гласності.

Серед основних положень офіційної  ідеології була теза, зафіксована  у Програмі КПРС 1961 р. про побудову комунізму. Партія урочисто обіцяла, що радянський народ з 1981 р. житиме в  новому - комуністичному суспільстві. Це мав бути рай на землі: суспільство  всезагальної рівності та добробуту. З  наближенням 1980-х років мали все  ілюзорніший й утопічніший вигляд партійні програми й обіцянки. Офіційні ідеологи змушені були зробити поправки. Тепер обіцяли не комунізм, а «розвинутий, або зрілий, соціалізм». Проте ніхто не міг пояснити, що він собою являє.

Ставало все більше очевидним, що економічна стратегія «розвинутого соціалізму»  мала консервативно-утопічний характер. Замість пошуків розв'язання конкретних економічних проблем переважна  більшість ідеологів і суспільствознавців зосереджувалась на пропаганді ілюзорних, міфічних положень теорії «зрілого соціалізму». Це викликало апатію, соціальну байдужість мас і протест частини інтелігенції.

У 1975 р. У Гельсінкі пройшла Європейська  конференція, учасником якої був  і СРСР. Поруч із підписанням «Прикінцевого  акту», у якому містилось визнання незмінності сучасних кордонів європейських країн, всі учасники конференції  зобов'язалися дотримувати всередині  своїх країн основні права  людини. Гельсінкські угоди створили умови для нової діяльності дисидентського руху - створення громадських груп для контролю за їх виконанням.

У СРСР їх було створено 5, одна з них - українська. Радянська влада, яка  стала дуже чутливо реагувати  на західну критику щодо порушень прав людини в СРСР, мала тепер поєднувати жорсткі репресії щодо інакомислячих  у своїй країні з бажанням продемонструвати світові свою прихильність підписаним гельсінкським угодам.

У 1977 р. була ухвалена нова конституція  СРСР. Вона формально узаконювала реальний стан речей: безмежну владу комуністичної партії. Республіки Союзу РСР, у тому числі Україна, також ухвалили свої конституції, які були копіями союзної. Нова конституція на словах підкреслювала зростання ролі народу в управлінні державою, декларувала широкі права громадських організацій, підвищення ролі та значення Рад. Усі ці положення були фіктивними й формальними. Саме комуністична партія і партійні організації були реальним зосередженням влади. Ця безмежна монополія на владу погано прислужилася самій партії і суспільству в цілому. Керівна державна партія десятками років перебувала поза будь-якою критикою і поступово загнивала. У другій половині 70-х років цей процес прискорився. У результаті друга половина 70-х -початок 80-х рр. увійшли в радянську історію як період нечуваної корупції, службових злочинів, нехтування елементарних прав людини на свободу слова, віросповідання тощо. У суспільстві глибоко вкорінювалися настрої зневіри, критичного ставлення до партійного керівництва і комуністичної партії в цілому; подвійна мораль, апатія і цинізм. Це не завадило партійній верхівці неухильно дотримуватись обраного ними курсу всередині країни, додавши до цього реакційно-агресивну зовнішню політику.

У кінці 70-х Радянський Союз, що постійно заявляв про свою миролюбність, розпочав військову інтервенцію в Афганістані. Захід відповів бойкотом Олімпійських ігор 1980 р. у Москві. СРСР перейшов до відвертої конфронтації з країнами НАТО, що спричинило збільшення тягаря військових витрат і розкручування нового витка «холодної війни». Посилилась пропагандистська кампанія проти Заходу. Однак громадськість країни вже не вірила ні своєму керівництву, ні комуністичним ідеалам. СРСР вступив у смугу всезагальної внутрішньої кризи.

69.Україна  в добу кризи тоталітарної  системи (70-е годі- перша половина 80годов) 20 ст.  

Від 1965 почалося здійснення економічної  реформи з метою прискорення  науково-технічного прогресу,розвитку народного господарства СРСР.На початку 70-хроків змявилися симптоми ,які  свідчали що реформа зазнала краху.Це трапилось через те,що вона не торкалася  основ адміністративно-командної  системи,не мала комплексний характер.Від  початку 1970-хрр. Темпи економічного зростання неухильного уповільнювалися.Відставання  в науково-технічному  прогресі від  розвинених країн Заходу набуло хронічного необоротного характеру.Через недоліки заходів  щодо матеріальної зацікавленості трудящихся низькими  були продуктивність праці та якість товарів.Соціальною хворобою стало збільшення бюрократичного апарату.В Україні все чіткіше проявлялася притаманна колонії структура економіки,на споживчий ринок працювало менше потужностей української промисловості.Економіческий потенціал нарощувався без урахування  екологічних факторів.Спостерігалось зростання добробуту народу,підвищувалась зар.плата,але цей добробут був відносним.За рівнем життя Україна значно поступалась передовим державам,існував гострий дефіцит промислових та продовольчих товарів.Економічна стабільність забезпечувалась за рахунок розпродажу нац..природних багатств – уголь,нефть,ліс.Населення не знало ,що тодішній відносний достаток має тимчасовий характер.Ідеологічним орієнтиром партійно- державного керівництва СРСР і УРСР була программа КПРС, ПРИЙНАТА У 1961 Р.Основним положенням програми було побудова комунізму в СССР до 1980 року.Однак у 1970-ті роки стало зрозумілим,що комунізм побудований не буде. У суспільстві формувалася ідея про те, що в кріїні з успіхом вирішуються питання задоволення життєвих потреб людини, розвивається екон, наука, освіта і зовсім відсутні соц. Проблеми.  Укр культура та мова опинились в критичному стані. Новим секретарем ЦККПУ з питань ідеології став Маланчук, в Укр було встановлено тотальни ідеологічний контроль. Партійне державне керівництво Укр взяло курс на зміцнення тоталітарної системи. Коституція СРСР 1977 І Конст УРСР 1978, у яких говорилося про демократизацію політичної системи, рівність націй, свобод громадян, розходилися з реальним життям. На нараді з безпеки та співробітництва в Європі у 1975 був підписан Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах – учасницях наради. У 1982 створено Комітет захисту УГКЦ із метою легалізації її діяльності Укр. Дисидентський рух в Укр був виявом нац.-визвол руху, спрямованого на демократизацію суспільно-політичного життя. Процеси, що відбувались у ці роки, в культурному і духовному житті мали суперечливий характер: з одного боку-розвиток науки, з іншого-посилюється процес русифікації, наступ центру на права республіки.

70.Україна  в роки перебудови та демократ.революції  19851991рр.

Смерть Л.Брежнєва в 1982 р. поклала  край його "ері", але не змінила  загальної ситуації в країні. Наступником  Брежнєва став тяжко хворий Ю.Андропов. У 1984р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у  березні 1985 р. приєднався до своїх попередників.

Настав час тоді ще молодого і  енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже  бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники  були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися вже після  смерті Сталіна. Незважаючи на шалений  опір консервативної частини партійної  номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й  насамперед її застійної економіки. Щоб досягти своєї мети, він  проголошує новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності  в управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного  вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему  міжнародних відносин.

Перш ніж горбачовські реформи  дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної  електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У  властивий для себе спосіб радянські  власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

Що стосується ходу «перебудови» в  Україні, то можна сказати, що тодішнє  партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби  все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, де став заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Компартію України  очолив С. Гуренко Сиротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював  позиції його ініціатора, негативно  впливав на весь розвиток соціально-економічної  ситуації.

Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані  з демократизацією життя суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском обставин керівництво  республік вимушене було піти назустріч  вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській  РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цього  періоду було становлення в Україні  багатопартійної системи. Постали  Українська республіканська партія, Демократична партія України, партія «зелених»  та ін.; всього в 1990 р. було створено 16 політичних партій. Партії демократичного, національно-державницького спрямування виступали за побудову незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України. Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Найбільш масовою демократичною організацією став Народний Рух України. Важливу  роль у боротьбі за оновлення суспільного  життя відігравала молодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз, Демократичний союз студентів.