Лекции по "Социальной политике"

У світовій практиці визначилися два підходи щодо вирішення проблем соціального захисту. У розвинених країнах панує позитивний підхід, тобто підкреслюється необхідність соціального захисту і  розробляються відповідні механізми дії. Формування цього підходу стало  результатом взаємодії багатьох чинників, таких, як ринковий механізм функціонування економіки; діяльність уряду, направлена на забезпечення дії законотворчого процесу та функціонування прийнятих законодавчих актів; взаємодія підприємців і профспілок у розв'язанні соціально-економічних проблем.

Негативний  підхід був притаманний колишнім соціалістичним країнам, тобто як об'єктивна необхідність проблема соціального захисту визнавалась, але вважалося, що в суспільстві, що будує комунізм, всі соціально-економічні проблеми вирішуються автоматично.

В Україні категорія  “соціальний захист” почала широко вживатися тільки на стані переходу до ринку, хоча у тій чи іншій формі  соціальний захист завжди був притаманний суспільству.  Сьогодні терміни “соціальний захист", “право соціального захисту", “соціальне забезпечення”, “соціальна допомога”  міцно увійшли в законодавство, в науку, в лексикон політичних і державних діячів.

В економічній літературі соціальний захист визначається як один із напрямків діяльності держави по регулюванню соціально-економічних умов життя суспільства, прав і гарантій людини незалежно від її статі, національності, віку, місця проживання та інших обставин. Таким чином, соціальному захисту підлягають всі конституційні права і свободи людини.

У чинному соціальному  законодавстві поняття “соціальний  захист” означає політику держави, направлену на забезпечення прав і гарантій людини у сфері рівня життя.

Сучасна концепція соціального захисту населення вкладає в це поняття більш широкий зміст: соціальний захист населення  – це система заходів правового, соціально-економічного й організаційного характеру, що гарантується та реалізується державою для досягнення гідного життя людини, тобто його матеріальної забезпеченості на рівні стандартів сучасного розвитку суспільства.

Головною  метою соціального захисту є надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності. Отже, державні механізми по забезпеченню соціального захисту спрямовані на кожну людину, стосуються не лише найменш забезпечених категорій, а й населення в цілому.

З точки зору трудового внеску в суспільне виробництво, виділяють два види соціального захисту: обмежений і абсолютний.

Обмежений соціальний захист – це забезпечення гарантованого мінімуму рівня життя всім членам суспільства (певний мінімум в їжі, житлі і одязі, достатній для підтримки здоров'я та працездатності).

Абсолютний  соціальний захист являє собою забезпечення державою гарантованого відносного благополуччя конкретній особі або категорії громадян з метою застрахувати окремих членів суспільства від можливого зменшення рівня їх доходів (мається на увазі забезпечення певної групи або соціального шару “заслуженим” або “встановленим” рівнем доходу).

Соціальний  захист в Україні реалізується через  матеріальне забезпечення економічно активного населення (шляхом соціального  страхування); пенсійне забезпечення; соціальну допомогу найбільш вразливим категоріям; матеріальну допомогу сім’ям з дітьми; компенсації, індексації та пільги населенню; соціальне обслуговування тощо. Таким чином, соціальний захист здійснюється за допомогою соціального забезпечення та соціальної допомоги.

Згідно зі ст. 46 Конституції України [1] “соціальний  захист” включає в себе таку важливу складову, як “соціальне забезпечення”, яке відображає в собі одну з форм розвитку інституту соціального захисту.  

Основна функція соціального забезпечення – турбота про ті категорії населення, які в законодавчо встановленому порядку мають право на тривалу або постійну допомогу (за віком, інвалідністю, обмеженою працездатністю, відсутністю інших джерел існування) і розподіл коштів соціального захисту, виплат по соціальному страхуванню.

Соціальне забезпечення здійснюється у випадках тимчасової непрацездатності, вагітності та  пологів, догляду за дитиною-інвалідом, хвороби; досягнення пенсійного віку, безробіття, смерті годувальника, нещасного випадку на виробництві, професійного захворювання  тощо.

На відміну  від соціального забезпечення питання  про надання соціальної допомоги розглядається індивідуально, згідно чинного законодавства і стосовно людей, що в силу різних обставин суттєво  знизили свій рівень життя. Соціальна допомога – це система заходів для покращення стану певних соціальних прошарків шляхом соціальних програм та забезпечення діяльності мережі відповідних соціальних закладів. При прийнятті рішення про соціальну допомогу враховується матеріальний стан людей.  Прикладом соціальної допомоги, в якому втілилися її характерні особливості, є державна Програма житлових субсидій.

5.2. Формування  системи соціального захисту

Історія розвитку соціальної допомоги та підтримки  починається з часів, коли турбота про непрацездатних цілком покладалася на сім'ю. Якщо  сім’я не могла надати підтримки, людині допомагала церковна громада.

Початком законодавчого  встановлення соціального захисту можна вважати 1601 рік, коли в Англії королева Єлизавета видала "Закон про бідних". Згідно з цим законом полегшити долю бідних мали церковні парафії. Допомога бідним у Сполучених Штатах наслідувала головні риси єлизаветінського “Закону про бідних”. Зубожілі отримували невелику допомогу, але в зв'язку з цим вони мусили терпіти покарання за найменше порушення правил [64].

Добродійність як соціальне  явище з’явилося у східних слов'ян у VII-VIII віках. З виникненням у IX ст. Древньоруської держави князі прагнули надавати допомогу хворим та убогим. Князівська добродійність виражалася в роздачі милостині, “годуванні на своєму дворі”, влаштуванні притулків. Відповідно до релігійних норм головним опікуном бідних вважалося духовенство. При численних монастирях створювалися богодільні, сирітські притулки, інвалідні будинки та інші добродійні установи.

У цілому XVIII ст. – початок XIX ст. були часом становлення державної  системи соціальної допомоги, яка діяла під керівництвом спеціальних адміністративних   управлінських органів. Вона складалася переважно з добродійних установ закритого типу. У другій половині      XIX ст. почалося реформування цієї системи, яке виразилося в децентралізації управління соціальної сфери. Активно ріс добродійний рух. Як свідчать статистичні дані, тільки протягом 1898 року добродійні товариства та заклади надали допомогу 7 мільйонам людей, задовольнили 20 млн. разових звертань.

У другій половині XIX ст., крім суспільної, приватної і церковної добродійності, подальший розвиток соціальна сфера набула у вигляді пенсій і одноразових допомог, які отримували державні  та військовослужбовці.

Таким чином, вітчизняний  історичний досвід державного, суспільного і приватного захисту містить немало позитивного. 

Початком розвитку сучасної системи соціального захисту  вважається кінець XIX – початок XX ст., тобто період інтенсивного процесу індустріального розвитку і зростання чисельності працівників найманого труда. Збільшення найманих працівників супроводиться змінами вікової структури працездатного населення: в його складі систематично підвищується частка людей похилого віку, що потребують  соціального захисту. Працююче населення також вимагало захисту у випадках втрати доходів через хворобу, інвалідність, у разі втрати годувальника, втрати роботи.

Таким чином, на зміну доктрині самодопомоги, сімейного забезпечення та доброчинності прийшла система соціального захисту, яка декларувала відповідальність усього суспільства і держави за добробут його членів. У 1919 році в рамках Версальського договору було створено Міжнародну організацію праці (МОП). Цього ж року було розроблено й прийнято перші конвенції МОП у питаннях робочого часу в промисловості; охорона материнства; праця жінок у нічний час; мінімальний вік прийому на роботу в промисловості тощо.

Період Другої світової війни був ознаменований  створенням нової концепції соціального захисту. В 1941 р. у Великобританії утворено Комітет соціального страхування та союзних служб, очолюваний            У. Беверіджем. План соціального забезпечення У. Беверіджа передбачав рівність прав усіх громадян на соціальні виплати, захист особи від усіх випадків втрати заробітку, а також однаковий для всіх розмір державних пенсій і допомог [64].

За більш ніж сторічну історію існування в різних країнах світу соціальне забезпечення та соціальний захист неодноразово змінювали свої функції, форми і схеми фінансування, але їх мета залишається колишньою – поліпшення життя людей. Сучасні системи соціального захисту розвинених країн є досить міцними, що пов'язано з усвідомленням необхідності створення соціальних амортизаторів ринкових ризиків.

У СРСР проблема соціально-правового захисту населення  як самостійна не розглядалася, оскільки внутрішніми характеристиками соціалістичної системи були повна зайнятість, безкоштовні охорона здоров'я та освіта, гарантованість державних пенсій тощо. Тому соціальний захист зводився до вузьких питань соціального забезпечення громадян (пенсійне забезпечення, державне страхування трудящих, окремі види забезпечення з державного соціального страхування).

Корінним образом змінилося положення більшості населення в пострадянській Україні. За сучасних умов більшість населення потребує соціального захисту: до пенсіонерів та інвалідів додалися мільйони безробітних, вимушених переселенців, демобілізованих військовослуж-бовців, бездоглядних тощо.

Таким чином, соціальний захист повинен функціонувати як цілісна система направленої дії суб’єктів, що займаються виробленням правових норм та соціально-економічних заходів, на об’єктів, потребуючих захищеності.

Суб’єктами  соціального захисту є державні структури, органи місцевого самоврядування, громадські організації та фонди, профспілки, союзи й асоціації підприємців. Принципом діяльності суб’єктів соціальної підтримки є, по-перше, адресність їх допомоги і можливість її надання незалежно від соціального статусу об’єкта, по-друге, публічність діяльності як метод створення громадської думки та виховання людини.

Об’єктом  соціального захисту може бути все населення або будь-який  громадянин, окремі групи населення (військовослужбовці, працівники освіти, охорони здоров'я і культури тощо), соціально-вразливі верстви населення (багатодітні сім'ї, інваліди, пенсіонери, безробітні тощо).

Більш глибоке  вивчення соціального захисту потребує проведення аналізу його організаційно-правової структури, яку можна представити у вигляді чотирьохрівневої системи: [56]

1) рівень державного управління  – містить заходи та дії  глобального характеру, спрямовані на управління соціальним захистом усього населення України, визначає загальну лінію розвитку соціального захисту населення;

2) рівень галузевого управління  – являє собою соціальний захист  за професійною ознакою, включає  мережу відомчих соціальних установ, де заходи носять прикладний характер;

3) рівень регіонального управління  – включає заходи щодо соціального  захисту населення, які враховують  регіональну специфіку, природні  умови, соціально-економічне розміщення  продуктивних сил, етнічно-національні фактори та містить конкретні регіональні програми соціального захисту населення, що узгоджуються з державними;

4) місцеве управління  соціальним захистом – включає  заходи, спрямовані на реалізацію  соціального захисту на рівні  міст і районів, що носять винятково прикладний характер.

Державна  соціальна  політика  на  загальнонаціональному  рівні реалізується за допомогою державних органів соціального захисту.  До законодавчих органів відносяться Президент України, Верховна Рада, комітети Верховної Ради України з питань соціальної політики і праці, зі справ пенсіонерів, ветеранів і інвалідів. Безпосереднє управління соціальним захистом населення України здійснюється за допомогою виконавчих органів державного рівня: Кабінет Міністрів України, Міністерство праці та соціальної політики, Рада у справах інвалідів при КМУ, Управління з питань соціальної політики при КМУ та ін.

Галузеве  управління соціальним захистом здійснюється міністерствами і відомствами України. Органи соціального захисту представлені профспілками, їх компетенція яких поширюється на підприємства галузей. Заходи щодо соціального захисту працівників знаходяться в компетенції підприємств і регулюються за допомогою колективних трудових договорів.

Основною задачею регіонального  управління соціальним захистом є реалізація державної соціальної політики в окремих   адміністративно-територіальних одиницях України. Для цього в структурі органів місцевого самоврядування створені відділи і управління по соціальному захисту населення.

Місцеве управління соціальним захистом населення діє в рамках регіонального. Система органів управління складається з районних і міських установ соціального захисту, аналогічних за змістом регіональним органам. Місцевий рівень є останнім у вертикалі системи соціального захисту населення і виконує специфічну роль сполучної ланки між об'єктом соціального захисту – населенням – і всією системою соціального захисту [56].