Лекции по "Социальной политике"

У Комітеті з  питань культури і духовності Верховної  Ради України триває робота з участю фахівців Міністерства культури і мистецтв України. У процесі розробки нормативно-правових актів, які розробляються в галузі культури, враховуються вимоги відносно їх відповідності нормам і стандартам Ради Європи.

Розглядаючи соціальну інфраструктуру з точки зору відповідності її кількісних і якісних параметрів потребам населення, можна зробити висновок, що внаслідок існування принципу залишкового виділення коштів на соціальні потреби, в цей час практично всі її галузі і об'єкти вимагають пріоритетного розвитку.

 

4.3. Державне  планування розвитку соціальної  сфери

 

Планування соціальної сфери (або соціальне планування) – це один із видів стратегії держаного втручання в розв'язання крупних соціальних проблем (соціальне забезпечення, соціальну допомогу, соціальну роботу, зайнятість, соціальний захист тощо) і їх регулювання з боку інших інститутів. Воно пов'язане з щорічним бюджетним і програмним плануванням. Соціальне планування в країні з будь-яким рівнем розвитку повинно засновуватися на глибоко дослідженій картині бідності, регулярній статистиці про її масштаби, розумінні причин і включати різні засоби розподілу ресурсів для оптимального вирішення кола соціальних проблем.

Під державним соціальним плануванням розуміється регулююча функція держави,  передусім за допомогою виділення ресурсів з метою конструктивних (рідше нейтралізуючих) соціальних змін; частіше за все це процедури планування для розробки й поетапного здійснення державних соціальних програм.

Соціальному плануванню передує соціальне прогнозування, а окремі елементи останнього є частиною планування.

Як важливий етап соціального  планування виділяють розробку планів дій у справі вирішення складних соціальних проблем. Відмінність соціального  планування від інших видів планування полягає передусім у тому, що в сам процес складання плану і його реалізації на рівних правах з технічним і науковим входить морально-етичний елемент, що включає дію людського чинника.

Методологія соціального  планування знаходиться під постійним впливом прийнятих в даному суспільстві соціальних цінностей, які декларуються,  тому, на відміну від економічного планування, методи соціального планування не можуть залишатися постійними при зміні сутності вирішуваної проблеми.

Множинні соціальні проблеми приводять до ситуації, коли через різноманіття соціальних груп, що мають не просто різні, а суперечливі інтереси, в рамках планування не може бути знайдене прийнятне і ефективне рішення; в цьому випадку можливе звернення до методу експертної оцінки. Аналіз альтернативних програм, які проектуються, і всього спектра можливих наслідків їх прийняття досягається на основі застосування таких методів, як теорія дерева рішень, теорія імітаційного моделювання тощо.

Особливе місце  в плануванні соціальної сфери займає сфера праці, і, передусім, два її напрями: поліпшення умов праці і поліпшення якості робочої сили через професійну підготовку і перепідготовку. Прикладом цього є розробка “Основних напрямів розвитку трудового потенцiалу  в Українi на перiод до 2010 року”.

Планування соціальної сфери за сучасних умов є необхідним, що пов’язане з розбудовою соціальної інфраструктури як на державному, так і на місцевому рівнях.

 

4.4.  Особливості  фінансування соціальної сфери

 

Головною проблемою  для соціальної сфери за сучасних умов є розрив між успадкованими від епохи соціалізму широкими зобов'язаннями держави перед своїми громадянами в галузі надання соціальних послуг і реальним при переході до ринку обсягом їх бюджетного фінансування. Збереження цього розриву прирікає цю сферу на подальшу деградацію. Хоч і вдалося зберегти мережу об'єктів охорони здоров'я, освіти, культури, житлово-комунального господарства, слабке фінансування соціальної сфери відносно навіть мінімальних нормативів знизило якість роботи цих установ, припинило розвиток їх матеріально-технічної бази.

Фінансування  соціальної сфери за сучасних умов – це діяльність по формуванню, використанню централізованих та децентралізованих фінансових ресурсів, призначених для цілей розширеного соціального відтворення,  задоволення соціальних та інших потреб індивіда і суспільства в цілому.

Централізована  частина фінансових ресурсів у процесі  планування підлягає перерозподілу  з метою фінансового забезпечення розвитку пріоритетних галузей соціальної сфери, посилення соціальної спрямованості  тощо.

До  основних джерел фінансування заходів  соціальної сфери на всіх рівнях управління відносяться державний і регіональні (місцеві) бюджети, а також різні  соціальні фонди цільового призначення.

Саме бюджетне фінансування характеризує міру фінансово-економічної стабільності суспільства, що визначає обсяг державного фінансування системи пенсійного забезпечення, охорони здоров'я, а також системи соціального захисту. Виконання соціального бюджету безпосередньо впливає на ефективність національної системи соціального захисту і, в свою чергу, вимагає системного підходу до прогнозування соціальних витрат та їх фінансування, адекватного й оперативного реагування на зміну законодавчої бази.

Згідно з Законом України  “Про державні соціальні стандарти  та державні соціальні гарантії” від 05.10.2000, надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання [27].

Залучення підприємствами, установами, організаціями соціально-культурного, житлово-комунального, побутового обслуговування, закладами охорони здоров'я та освіти коштів з додаткових джерел фінансування, не заборонених законом, не є підставою для зменшення бюджетного фінансування відповідно до нормативів.

Державний бюджет України складається з загального і спеціального фондів.

Формування  засобів загального фонду відбувається за рахунок основних надходжень – податків, зборів і відрахувань, установлених законодавством.

Спеціальний фонд утворений, частково податками і зборами, а в основному – власними надходженнями установ і організацій, що знаходяться на бюджетному фінансуванні. Важливою статтею доходу спеціального фонду держбюджету є обов'язкові соціальні платежі: збір на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття, платежі у Фонд соціального захисту інвалідів, надходження у Фонд соціального страхування України.

Засоби основного  фонду бюджету, передбачені для  фінансування соціальних заходів, витрачаються за різними  напрямками. Структура витрат на соціальні потреби складається відповідно до законодавства “Про державний бюджет України”.

На регіональному  рівні основним джерелом коштів для  управління соціальною сферою є обласний бюджет.

Тим часом значні проблеми в бюджетному фінансуванні викликані як об'єктивними макроекономічними диспропорціями, що залишилися в спадщину від минулої системи господарювання, так і значними недоліками в ході реалізації соціальної політики держави. Насамперед це відноситься до непослідовності і фрагментарності фінансування соціальної сфери, відсутності реальних стимулів для переходу до децентралізованого фінансування частини соціальних витрат.

Слід зазначити, що ринкова  економіка потребує корінної зміни  в системі фінансування соціальних потреб. По-новому слід розглядати роль і функції держави та місцевих органів управління у вирішенні соціальних проблем, відбуваються зміни в структурі джерел фінансування.  Крім державного сектора, серед суб’єктів фінансового забезпечення слід виділити приватний сектор (підприємців та громадян), неурядові організації (включаючи суспільні), місцеві общини, міжнародну грошову та гуманітарну допомогу тощо.

Позитивних результатів  можна чекати від діяльності позабюджетних фінансових організацій, що спеціалізуються на соціальному захисті населення, – різних фондів цільового соціального призначення.

За способом формування коштів фонди можна розділити  на дві групи. Першу складають фонди, в яких формування коштів відбувається в основному за рахунок обов'язкових відрахувань частини коштів підприємств. До цієї групи відносяться державні фонди соціального страхування з різними цільовими напрямками, такі, як Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань тощо. Діяльність таких фондів строго регламентована чинним законодавством.    Основною метою страхових фондів є компенсація несприятливих наслідків соціальних ризиків. Друга група фондів представлена фінансовими організаціями, кошти яких формуються в основному за рахунок бюджетних коштів, відомчого фінансування, внесків учасників, підприємницької фінансової діяльності та інших способів. У цю групу входять фонди, спеціалізовані на соціальному захисті окремих верств населення (Фонд соціального захисту інвалідів України, Український фонд сприяння соціальному захисту неповнолітніх, Національний фонд соціального захисту матерів і дітей “Україна – дітям”), а також допоміжні фонди превентивної спрямованості (Український фонд соціальних інвестицій).

Роль неурядових організацій у соціальному житті сучасного суспільства постійно зростає, про це свідчить і проведення спеціальних форумів під час всесвітніх зустрічей, що проводяться під егідою ООН.

Місцеві общини виконують практичну соціальну роботу і теж  можуть оказувати фінансову підтримку.

Важливим джерелом соціального фінансування є підприємницька діяльність громадян. Підприємництво, як особлива форма економічної активності, забезпечення самозайнятості частини населення і створення нових робочих місць користується державною підтримкою у всіх промислово розвинених країнах.

Відрахування підприємцями коштів в бюджетний і позабюджетні фонди має величезне економічне та соціальне значення насамперед для  пенсіонерів, інвалідів і тимчасово непрацюючого дієздатного населення.

Підприємництво  взагалі стало невід’ємною складовою  сучасного українського суспільства. Прошарок людей, які займаються бізнесом, є зараз одним із основних джерел забезпечення соціально-економічної  активності населення, відрахувань  у бюджет, благодійності. Особливість їх діяльності складають тісні стосунки з пересічними громадянами та малозабезпеченими, яких на Україні, за даними соціологічних опитувань, більшість. За значенням підприємництво можна вважати одним із головних чинників зниження соціальної напруги між владою та найбільш уразливими верствами населення, відтворення середнього класу та становлення соціальної структури в нових ринкових умовах.

Але, незважаючи на зміни в структурі  джерел соціального фінансування, появу  нових суб’єктів фінансового забезпечення, діюча соціальна політика держави, основу якої складають соціальні трансферти, субсидії на товари і послуги, а також пільги, тобто пасивні дії, принципово нездатна вирішувати задачу перерозподілу ресурсів на користь найбільш нужденних верств населення. Тому вся система фінансування соціальної сфери потребує глибокого реформування.

При формуванні фінансових ресурсів, передусім Державного і місцевого бюджетів, задачею  держави та місцевих органів влади  є встановлення гарантій забезпечення послугами соціальної сфери. Можуть бути використані гарантії двох видів. Перший вид – мінімальні гарантії, направлені на забезпечення всього населення життєво важливими послугами соціального призначення. Другий – гарантії раціонального споживання, які є орієнтирами при визначенні пріоритетів розвитку соціальної сфери. Можлива наступна схема їх застосування: у бюджет буде закладена сума фінансових зобов'язань держави перед соціальною сферою, визначена через соціальні мінімальні гарантії на медичну допомогу, освіту, установи культури, соціальну допомогу інвалідам і незаможним, забезпечення  житлом певних категорій населення.

Ця сума витрат бюджету повинна розглядатися як мінімальна і не  скорочуватись. Додатково до неї в бюджеті повинні бути передбачені витрати, які забезпечують наближення рівня матеріальної бази соціальної сфери і витрат соціального призначення до стандартів раціонального споживання.

Стабільне фінансування соціальних галузей повинно виступати як пріоритетний напрям державної політики.

 

Контрольні  запитання

 

1. Характеристика  соціальної сфери.

2. Складові соціальної  інфраструктури, їх особливості.

3. Діяльність  по забезпеченню ефективної зайнятості  населення.

4. Діяльність  по формуванню доходів громадян.

5. Діяльність  по соціальному забезпеченню та захисту громадян.

6. Характеристика  охорони здоров'я. 

7. Розвиток торгівлі, громадського харчування.

8. Житлово-комунальне  господарство.

9. Діяльність  по екологічному захисту громадян.

10. Культура  та мистецтво.

11. Поняття та  методологія планування розвитку соціальної сфери.

12. Фінансування  соціальної сфери, сучасні проблеми.

13. Державний  бюджет, його характеристика.

14. Підприємництво  як джерело фінансування соціальної  сфери.

 

 

Тема 5.

Соціальний  захист людини як система

 

5.1. Необхідність соціального захисту в умовах ринкової економіки

 

В умовах загальної глобалізації широкомасштабна національна політика в сфері соціального захисту повинна істотно пом'якшити  негативні соціальні наслідки економічних криз.

Реалізація  соціальної політики стосовно будь-якої категорії громадян неможлива без здійснення їх соціального захисту. Тому соціальний захист – важлива складова соціальної політики та   необхідний елемент функціонування держави в умовах ринкової економіки.

Загальна декларація прав людини (1948 р.) [44] у ст. 22 проголошує, що кожна людина, як член суспільства, має право на соціальний захист. Це право за своїм характером повинно забезпечувати гідне існування людини з урахуванням матеріальних можливостей суспільства при настанні таких життєвих ситуацій, коли вона не в змозі отримувати дохід в обмін на працю.

У ст. 46 Конституції  України [1] закріплене право громадян на соціальний захист. Воно забезпечується загальнообов'язковим державним  соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел фінансування.  Закріплення в Конституції гарантій соціального захисту відповідає положенням міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини; Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; Конвенції про права дитини.