Лекции по "Социальной политике"

 

Головним нормативно-правовим актом, який встановлює право громадян на соціальні гарантії та соціальний захист, є Конституція України [1]. У Конституції записано, що основи соціального захисту, пенсійного забезпечення тощо визначаються законами України. 

Другий за значущістю вид нормативних  актів – це укази  Президента України.

За останнє десятиріччя був  підписаний ряд указів про адресну  соціальну допомогу, про підвищення мінімального розміру трудових пенсій, про гарантії соціального захисту.

24 травня 2000 року з метою створення умов для формування та реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансової стабілізації, забезпечення права кожного громадянина на достатній життєвий рівень було прийнято Указ Президента України N 717/2000 “Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року” [2].

Важливим та своєчасним нормативним  документом є затверджена Указом Президента України від 15 серпня 2001 №637/2001 “Стратегія подолання бідності”, яка визначає основні напрями проведення політики подолання бідності шляхом створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян;  підвищення ефективності соціальної підтримки найбільш уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту [3].

Серед нормативних  актів щодо питань соціальної політики важливе місце належить законам.

Закон України "Про межу малозабезпеченості" [20], прийнятий        4 жовтня 1994 року,  визначає правову основу здійснення адресної матеріальної підтримки найменш соціально захищених верств населення в умовах кризового стану економіки.  У законі розглядаються порядок розробки набору товарів і послуг, визначення величини вартості межі малозабезпеченості, об’єкти державної допомоги.

Правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України і його захисту  від безробіття, а також соціальної гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю визначаються Законом  України "Про зайнятість населення" [18].

Важлива роль у  регулюванні пенсійних відносин належить Закону України "Про пенсійне забезпечення" [24], який гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.

Закон гарантує соціальну захищеність  пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий  мінімум, а також регулярного  перегляду їх розмірів у зв'язку зі збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету.

Після введення в дію закон неодноразово  змінювався та доповнювався у зв’язку з підвищенням  мінімального розміру пенсій, зміною порядку обчислення розміру пенсій, відновлення надбавок до пенсії за віком тощо.

Закон України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” [15] встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім'ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім'ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.

Громадяни України, в сім'ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Порядок призначення й виплати державної допомоги сім'ям з дітьми та перелік документів, необхідних для призначення допомоги за цим Законом, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Законодавство України про освіту базується на Конституції України, його основою є “Закон про освіту”, інші акти законодавства України.

Завданням законодавства України  про освіту є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загально-культурної підготовки громадян України.

Згідно з Законом “Про освіту” [12], громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального й майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин.

Принципово новим у освітній політиці стало законодавче введення норм щодо державних стандартів освіти, які встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні і розробляються окремо з кожного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня.

Законодавство про оплату праці ґрунтується на Конституції України і складається з Закону України "Про колективні договори і угоди", Закону України "Про підприємства в Україні", Закону України “Про оплату праці” та інших актів законодавства України.

 Законом України “Про оплату праці” [21] визначаються економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами. Він спрямований на забезпечення відтворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати. Цей закон зазнає періодичних змін та доповнень через підвищення розміру мінімальної заробітної плати та інших перетворень щодо регулювання оплати праці.

Закон “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" [22] визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами.

Основи  законодавства України про охорону  здоров'я [36] визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Правові, економічні та соціальні основи організації  охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь визначаються Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” [13].

Відносини в галузі охорони навколишнього  природного середовища в Україні  регулюються цим Законом, а також  розроблюваними відповідно до нього  земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

Завданням законодавства про охорону  навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання й відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

Незважаючи  на обширність соціальної законодавчої бази, існують нерозв'язані проблеми нормативно-правового забезпечення та розробки й реалізації стратегії і тактики соціальної політики в  Україні.

Насамперед  доцільно ретельно дослідити соціальне  законодавство з метою його звільнення від застарілих і декларативних положень і внесення необхідних доповнень. Необхідним для цього є створення незалежної експертної ради з залученням учених і викладачів вузів. Задачею цієї ради також буде розробка єдиної концепції законодавчого забезпечення соціальної політики, яка покликана вирішити наступні завдання:

прискорення прийняття відсутніх законів для регулювання в соціально-трудовій сфері;

створенням  сучасної законодавчої бази щодо реформування соціального страхування з метою  наближення його до європейських стандартів;

уточнення в  законодавчому порядку методів і порядку індексації доходів населення з метою збереження реальної купівельної спроможності заробітної плати в умовах інфляції;

упорядкування на законодавчому рівні  пільг, які надаються різним категоріям населення, систему регулювання  гарантованого мінімального сукупного доходу. На його основі буде реформуватися діюча нормативно-правова база державних соціальних стандартів та соціального захисту населення [8];

запровадження єдиних мінімальних  соціальних стандартів та дієвих механізмів соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів;

проведення пенсійної реформи, яка потребує розробки проектів законодавчих актів щодо посилення зацікавленості громадян у довгострокових заощадженнях у недержавних пенсійних фондах;

удосконалення податкового законодавства  з метою зменшення податкового  навантаження як на фонд оплати праці, так і на доходи громадян.

 

Контрольні  запитання

 

1. Роль наукової діяльності в  розробці соціальних стандартів.

2. Наукові засади формування  та реалізації соціальної політики.

3. Характеристика державних соціальних  стандартів та гарантій.

4. Класифікація соціальних нормативів.

5. Функції законодавчої та виконавчої  влади.

6. Функції місцевих органів самоврядування.

7. Контроль за дотриманням законодавства про державні соціальні стандарти і нормативи та державні соціальні гарантії.

8. Характеристика чинних законодавчих і нормативних актів, що регулюють соціальні відносини.

9. Концепція законодавчого забезпечення  соціальної політики.

 

 

Тема 4.

Планування і фінансування розвитку                                         соціальної сфери

 

4.1. Соціальна  сфера та її роль у вирішенні  соціальних проблем

 

Соціальна сфера є важливим інтегральним об'єктом соціальної політики та структуроутворюючим чинником усієї господарської системи. Вона відіграє функціональну роль в житті суспільства, тобто в соціальній сфері відбувається відтворювання і зміна соціальних зв'язків між людьми, умов і образу життя, можливостей задоволення соціальних потреб.  Від її якісного стану залежить самопочуття, здоров'я, освіта, культура людини, що формує його творчу енергію. Ці чинники стають могутнім прискорювачем економічного зростання і визначальною умовою прогресу людського суспільства.

А. Г. Ягодка дає  наступне визначення соціальній сфері: – “це сукупність галузей і видів діяльності, підприємств, закладів та установ, які мають забезпечити задоволення потреб людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умови для співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з чинними законами і загальноприйнятими правилами з метою створення мегаполісів, розвитку масових комунікацій, зміцнення держави” [76].

З точки зору Удотової Л. Ф., “соціальна сфера – це сукупність галузей економіки, які тією чи іншою мірою задіяні у процесі задоволення потреб людей, а їх працівники одержують відповідні доходи з коштів, виділених суспільством на ці потреби”  [68].

Існують і більш  широкі визначення соціальної сфери  як сукупності соціальних відносин по реалізації багатогранних соціальних інтересів  соціальних суб’єктів.

Узагальнюючи існуючі підходи, можна визначити, що соціальна сфера являє собою сферу суспільного життя, головною задачею якої є відтворення особистості на основі забезпечення сприятливих матеріальних, суспільних, духовно-етичних умов праці, освіти, охорони здоров’я, зростання матеріального добробуту, які впливають на характер та поведінку людини, об’єднують інтереси різних соціальних  груп, суспільства в цілому.

Соціальна сфера  України знаходиться в кризовому  стані, який характеризується деградацією соціальної структури суспільства, збідненням населення, низькою якістю життя, виснаженням здоров'я нації, погіршенням репродуктивного потенціалу й генофонду, високим рівнем безробіття, руйнуванням освітнього й інтелектуального потенціалу країни на фоні розвалу систем освіти і підготовки кадрів, витоку кваліфікованих кадрів за кордон тощо.

Інтегральним  показником продуктивності функціонування соціальної сфери і кожного з  її компонентів є показники демографічного стану суспільства, і, передусім, – народжуваність, смертність, тривалість життя, міграція. За останні десять років народжуваність знизилася приблизно в два рази.  На противагу народжуваності смертність в усіх вікових групах стійко зростає. При цьому зросла частка померлих серед працездатного населення, особливо збільшилась смертність чоловіків. Серед причин смертності провідне місце займають серцево-судинні захворювання, які спричиняються такими соціальними факторами, як матеріальне та побутове неблагополуччя. На другому місті – нещасні випадки, самогубства, вбивства, отруєння алкоголем, що теж свідчить про прогресуюче неблагополуччя в нашому суспільстві. Слід відзначити, що зростання смертності пов’язане як з проблемами охорони здоров’я, так і з соціальними проблемами суспільства.