Дитинство, юність, початок творчості

          У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії. У 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна.

Трагедія Сосюри подібна  до трагедії М. Хвильового, котрий не витримав такого внутрішнього конфлікту й  закінчив життя самогубством. Різниця  тільки в тому, що Сосюра-українець  не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста й лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості. Цікавим при цьому є один надзвичайно характерний для Сосюри момент: два Сосюри — українець і комуніст — живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, але потім знайшли компроміс. Цей компроміс знайдено на базі своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і взаємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, в той час коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити сердечного сприйняття дійсності.      Рання поезія В. Сосюри вбирала художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму). Разом з тим увиразнювались риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро відчутий «смак» життя, барв, звуку, злитість суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю.

1920р. в Одесі В. Сосюра  — політкурсант 41 стрілецької дивізії — знайомиться з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, з поезією В. Чумака. Вже добре знаного читачам талановитого поета відкликають з фронту до Харкова, де 1921р. В. Сосюра призначається інспектором преси при агітпропі ЦК КП(б)У. Починається період напруженого творчого життя в колі таких тогочасних молодих майстрів, як В. Блакитний, О. Копиленко, О. Довженко, І. Сенченко, О. Вишня, М. Йогансен, П. Усенко.

Тепер декілька слів стосовно творчості  письменників у революційний період.

Умонастрої Максима  Рильського тієї пори відбилися, перш за все, в його поетичних публікаціях на сторінках журналів «Шлях» та «Літературно-науковий вісник» (зокрема у «фрагментах із ненаписаної повісті» «Царівна», «драматичному малюнку» «Бенкет»), в ідилії «На узліссі» (1918), поетичних збірках «Під осінніми зорями» (1918) та «Синя далечінь» (1922).

Павло Тичина, почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), у якій він створив власний поетичний стиль — «кларнетизм». Тичина далі зберігав свою позицію в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір — поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода» (вперше — «Шляхи Мистецтва», 1923, ч. 5). А ще раніше, в Добрянці Павло зустрів своє перше кохання на ім'я Наталя. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності».

У творчості Володимира Сосюри також  спостерігаються певні зворушення. 14 жовтня 1917р. Лисичанська газета «Голос рабочего» друкує його вірш «Плач волн», затим — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора», а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу. У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою (проте віднайдений документ коригує цю думку: рукою Сосюри в нім записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збірку його поезій «Пісні крові...», але її поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема «Червона зима». В революційні роки з'являється і ряд ліро-епічних поем В. Сосюри, серед яких засновані на поетиці документалізму діорами «1917 рік», «Навколо».

Тож, як бачимо, революція на українських землях значною мірою відбилася на долі поетів, які потерпали від терору, голоду та руйнації українського народу. В ці роки у літературна творчість всіх трьох письменників спрямована на відображення несприятливості, того жахливого стану, в який були занурені українці… У своїх творах Рильський, Тичина та Сосюра піднімали питання збереження українського народу, захисту Батьківщини та відміни жахливого відношення до простого населення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сталінські репресії у долі поетів

 

На початку 1930-х рр. українізація почала розглядатися як вияв націоналізму. У країні посилюється політика русифікації. Необґрунтовані репресії на межі 1920—1930-х рр. були початком тотального знищення народу в 1935—1937 рр. Жертвами репресій стали всі верстви населення: партійні й державні діячі, революціонери, вчені, військові, вчителі, лікарі, інженерно-технічні працівники, дореволюційна інтелігенція та фахівці радянської генерації, робітники, селяни. Значною мірою постраждали і діячі мистецтва, зокрема літературні діячі.

Навесні 1930 р. в Харкові  влада влаштувала публічний процес над СВУ (Спілкою визволення України). Сорок п’ять підсудних — це вчені, письменники, священики. Відлуння процесу докотилося й до М. Рильського. 19 березня 1931 р. (у день народження!) його арештували за звинуваченням у приналежності до української контрреволюційної організації. Пізнього вечора до помешкання Рильських на Бульйонській прийшли співробітники ДПУ, влаштували обшук, після чого поета конвоєм повели до Лук’янівської тюрми, де він пробув рівно п’ять місяців.

Дивом збереглося кілька віршів М. Рильського, написаних у «бупрі» (будинку примусових робіт, як тоді називали тюрму).

… А тут — стіна глуха й  нечула

 Та чорний зарис грат німих,  — 

 І як ледача балагула 

 Трясеться зміна днів нудних.

 У куряві поштар куняє, 

 Кружляють сотні сонних мух, 

 І серце бідне забуває 

 Про радість, боротьбу і  рух. 

На допити поета возили в  ДПУ, яке за іронією долі розмістилося в тому самому будинку на вул. Інститутській, де колись викладав Микола Лисенко. У матеріалах справи 272 наскрізною є тема СВУ. Чекістів цікавили знайомі Рильського — Олександр Дорошкевич, Андрій Ніковський, Леонід Пахаревський, Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Дейнар, Григорій Косинка, Михайло Донець… Літератори, артисти, видавці…

Найчастіше в письмових свідченнях Рильського згадувалось ім’я Андрія Ніковського (1885—1942), — журналіста й критика, який перед революцією редагував газету «Рада» (у 1917—1919 рр. — «Нова Рада»), у 1915 р. видавав у Одесі журнал «Основа»; був першим головою Українського Національного Союзу (1918), наприкінці короткої історії УНР займав посаду міністра закордонних справ (1920). Після повернення з еміграції Ніковський працював у ВУАН, де займався лексикографією й історією літератури. У 1930 р. був засуджений у справі СВУ. Побіжне знайомство Рильського з Ніковським відбулося ще тоді, коли той працював у «Раді», а Максим навчався в гімназії. Тепер же йшлося про «вечірки у Ніковського», яким у ДПУ надавали особливого значення, трактуючи їх як якусь конспіративну, контрреволюційну діяльність. Рильський визнає, що Ніковський його й справді «дуже цікавив» як «блискуче-талановита постать», дуже освічена й красномовна людина». «Цей чоловік скорив, полонив мене…».

ДПУ з’ясовувало світоглядні, громадянські, естетичні позиції  самого Рильського. Звичайні богемні  розмови тлумачилися як свідома  контрреволюційна діяльність. Йшлося про інтелігентські «разговорчики» на вечірках у когось із приятелів або в київських пивницях. Зводилися вони до критики політики «українізації» як поверхової, далекої від суті «української визвольної ідеї», нарікань на цензурні утиски й монополізацію літератури; невдоволення тим, що «справжніх українців» відтирають від командних висот; іронізування над крайнощами «марксистського літературознавства» й над «обов’язковою тематикою», яка нав’язувалася письменникам. Були ще, звісно, й розмови про економічні труднощі, невиплату гонорарів…

Рильському нав’язувалася схема: він став на шлях контрреволюційної  діяльності. По суті, його штовхали на шлях самообмови . І Рильському довелося розкаюватися. За зв’язки з «діячами СВУ», за мріяння про «українську  культуру», за власну «аполітичність»  й скептицизм, за «вантаж старих «українських» традицій» і відстороненість від «живої праці серед робітничих мас», за «відтягування читацьких мас від клясової боротьби», за «шкідливий естетизм», за те, що не дав гнівної відповіді поету-емігранту Є. Маланюку… Вінцем каяття стало зізнання: «Я став знаряддям верхівки СВУ», а також прохання дати можливість працювати на радянську владу.

Цього було досить, щоб Рильського випустили на волю. Останній слідчий, знаючи, що завтра поета мають звільнити, влаштував на прощання садистські «розваги»: «ну, что ж, Рыльский... Вы не признаете себя виновным... Но уже принято решение, поедете на 10 лет на Соловки».

Повернення додому на Бульйонську  начебто мало означати щасливий кінець, проте Рильський розумів, який важкий дамоклів меч завис над ним (не кажучи вже про матеріальну скруту, яка в ту пору переслідувала Рильських). Наступного дня, прогулюючись бульваром Шевченка, він знепритомнів… від свіжого повітря. Потрібні були перепочинок, зміна декорацій. Друзі запропонували поїхати до будинку творчості в селі Лука на Полтавщині, потім — у містечко Остер на Десні. Саме там було написано чимало віршів, які незабаром увійдуть до «переломної» збірки поета «Знак терезів».

Репресивна машина свою справу зробила. Завдання ставилося диявольське: зламати людину, поселити в її душі страх, потребу вічного озирання, саморевізії. Через прийняття радянського катехізису мала відбутися своєрідна ініціація, посвячення поета українського — у поети радянські.

У розпал репресій М. Рильського більше не чіпали. Але можна тільки уявити самопочування людини, на очах якої зникали в чорному мороці радянського тоталітаризму кращі друзі, — Остап Вишня, Микола Зеров, Павло Филипович… Атмосфера підозрілості та страху аж ніяк не сприяла творчості. Література офіційно трактувалася як частина справи загальнопартійної, фактично — їй відводилася роль ідеологічної обслуги. Колись, розглядаючи перші п’ять поетичних збірок М. Рильського, М. Зеров написав: «Не вміє він тільки писати на замовлення». Тепер же, в страшні 1930-ті, для української літератури настала ера Великого Замовлення. Оригінальна поезія Рильського теж пережила в цю пору спад художньої сили. Зате в повному блиску продовжував жити Рильський-перекладач. До століття від смерті Пушкіна (1937) з’явилася його українська версія «Євгенія Онєгіна». 1930-ми роками датовані також переклади «Орлеанської діви» Вольтера, «Синьої птиці» Метерлінка…

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові), У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна в українській літературі, «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — заслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.

Впродовж кінця 20-х — 30-х років українська література зазнавала величезних втрат від сталінського режиму. Від репресій гинули кращі письменники, серед яких було немало кращих друзів і Володимира Сосюри. Потерпав і він, співець України: його звинувачували у всіляких гріхах — критики намагались звинуватити поета в націоналізмі, зробити з нього ворога Безконечні закиди в бік поета суворішають (аж до “перевиховання” його при верстаті (1931), ввергаючи Володимира Миколайовича у стан глибокої творчої кризи. До проблем громадсько-літературних долучаються особисті, дається взнаки нещадне ставлення Сосюри до свого здоров’я. 1934 р. він потрапляє до психіатричної лікарні. З огляду на розв’язаний у країні терор можна припустити, що це рятує його від набагато страшнішого.. За «націоналістичні ухили» у 1934 р. поета виключають з партії зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи.

Як бачимо, незважаючи на жорстокість  з боку радянської влади, замахи тоталітаризму  та репресії, поети усіма силами намагалися зберегти національну ідентичність та дух українського народу…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тематика творів

 

Краса природи рідної землі надихала багатьох митців на створення визначних шедеврів. Природа, її гармонійна краса і щедрість присутні і в ліриці та поетичному епосі М. Рильського, в його нарисах і оповіданнях. (збірки "На білих островах", "Під осінніми зорями", "Гомін і відгомін");

Про роль природи в розвитку літератури та мистецтва поет висловив ряд цінних думок в наукових статтях «Природа і література», «Про людину, для людини». У них митець обґрунтував «благотворний вплив природи на всі ділянки людського життя». Рильський з дитинства кохався у природі, працював збагнути її таємниці:

Ліричний герой Рильського ніколи не вважав себе «царем природи». Він  — її талановита дитина, вірний і  дбайливий син, а природа —  вічне й невичерпне джерело життя  і творчості.

 Вона — це мати. Будь же  сином, 

 А не естетом. 

 І станеш ти не папіряним  — 

 Живим поетом.

З відчуття краси своєї медвяної землі — цієї «хліборобської»  народилися в душі поета високі почуття  патріотизму й любові до людини, яка своєю працею оживляє, прикрашає землю.