Дитинство, юність, початок творчості

У поезії Рильського природа —  «храм і майстерня».

У роздумах про добробут народу митець не продивляє цивілізацію первісній  природі, а стверджує, що тільки гармонійне єднання природи і культури стане джерелом людського щастя.

 Людина не повинна панувати над природою так, як завойовник панує над чужим народом. Відповідно до законів природи люди мають своєю працею і розумом надавати їй нової, вищої краси.

 Герої багатьох ліричних  портретів Рильського — це гуманісти, які задля щастя народу наполегливо працюють над оздоровленням і вдосконаленням природи.

У дні Великої Вітчизняної війни  наш народ самовіддано захищав  рідну землю, її красу, природні багатства. У вірші «За рідну землю» Рильський  закликав іти «у бій за наші ниви, за наші ясні зорі, за наші тихі води». Величний образ рідної української землі постає в поемі «Слово про рідну матір». Природа України і її культура становлять тут нерозривну єдність через картини природи, ЇЇ барви, пахощі автор опоетизував рідну землю, ЇЇ неповторну красу і щедрість.

Всі блага земні творяться людиною  і для людини. «Хвала землі, стократна  честь — людині!» — проголошує поет. Підкорення ж природи здійснюється в ім'я грядущих років і століть».

Герої творів Рильського, підкорюючи «сили матері-природу», прагнуть «стократ помножити її щедроту». На цьому акцентує поет у «Миргородських записах». А у циклі «Др. І віддарунок» вказується, що добрі взаємини людини з природою подібні до щедрої дружби побратимів. За труд і любов людини природа віддячує їй своїми дарами.

У багатьох торах Рильського звучить  заклик підходити до природи розумно  і гуманно, бо вона — нам захисник і добрий друг. У віршах «Ліс»  і «Розмова з другом» провідна ідея — берегти природу для  щастя сучасного і майбутнього поколінь.

Пейзажна лірика Рильського розвиває високі естетичні смаки, вчить людину бути спостережливого, серцем і розумом сприймати природу:

Книжка віршів «Троянди й виноград»  розкриває багатство духовного  світу наших сучасників, які «за  законами краси» творять нове життя, примножують багатства природи.  Всі герої тонко відчувають красу природи, своєю працею створюють матеріальний і духовний достаток суспільства — необхідну умову людського щастя. Поет утверджує гармонію красивою і корисною, як духовна настанова звучать рядки:

У творчості Максима Рильського створений повнокровний образ людини, що має «серце друзів одкрите... розум до інших уважний», чуттєвої до краси навколишнього світу. їй любі «сині світанки над водами, шум у лісі зелений і шум золотий, спів солов'їний і пісня людська, скромна шипшина і горда троянда». Вона живе у злагоді з природою і збагачує її новою, незрівнянно вищою, незнаною раніше красою.

М. Рильський надавав проблемам мови великого значення впродовж усієї творчості. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Поет закликав своїх сучасників боротися за чистоту і збагачення української мови. Прикладом такого звернення є вірш “Мова”, в якому поет з великою ніжністю і любов'ю говорить про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості. Як тонкий знавець мовних проблем, М. Рильський вважає, що у народу, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового наповнення літературної мови.

Мова українського народу – самобутнє і неповторне явище. Обов'язок кожного митця турбуватися про її долю, удосконалювати і збагачувати.

Своєю творчістю М. Рильський подав  гідний приклад турботи про удосконалення  мови. І в оригінальній поезії, і у перекладах численних зарубіжних авторів, зокрема російських (Пушкін, Лермонтов), польських (Міцкевич. Словацький), французьких (Верлен), він збагачував українську мову власними новотворами, розширював її синтаксичні можливості.

Вагомий внесок поета у словникову справу української мови. Словники та довідники, видані за участю М. Рильського, не втратили свого значення й сьогодні. Як згадують друзі поета, праця над словниками і зі словниками була найулюбленішим його заняттям.

В умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорстокого переслідування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, поет з болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її “велично-гідним духом”.

Немає сумніву, що підставою для  таких поетичних узагальнень  М. Рильського були всі ті ганебні  документи, які забороняли українське слово в офіційно-діловому мовленні. Це був горезвісний Валуєвський циркуляр, Ємський указ та численні неопубліковані заборони у радянські часи, Про всі ці знущання над словом М. Рильський писав з особливим болем.

Кожен рядок наведеної строфи узагальнює гірку правду поневолення, спрямованого на те, щоб зникла, вмерла наша мова, щоб не розходилася її слава по світу. За спробу протистояти імперській сваволі не раз доводилося платити власною волею. І це вже стосувалося не тільки минулого століття, а й 20-30-х – кінця 40-х років XX століття. Навіть під час хрущовської “відлиги” М. Рильський не міг відверто виступити на захист рідної мови. Саме на такі асоціації наводить його поезія “Рідна мова”. Тому у другій частині вірша поет так багато уваги приділяє російсько-українським культурним зв'язкам та вільному розвитку української мови. Зрозуміло, що говорити про “вільне слово” українського народу у колі братніх мов доводилося більше з огляду на те, щоб не накликати біди на себе особисто та й на спроби відродження української культури у післякультівські часи.

 Краса і велич рідного  слова оспівані М. Рильським  у вірші “Сонет про словник”, поемі “Слово про рідну матір” та інших творах.

З творів Максима Рильського про  кохання можна скласти цілу книгу. До неї ввійшли б перлини його любовної лірики: «Як вечірній світ розливсь по стомленій землі», «Я все  ж тебе люблю», «Лист», «Єсть ім’я жіноче», поеми «Любов» і «Молодість», одна з вечірніх розмов - «Коротка новела» та ін. Поет створює образ коханої жінки, яка приносить і незрівнянне щастя і, як говорив Ф. Енгельс, найблагороднішу, найвищу і найбільш індивідуальну із мук - муку кохання:

Всю душу - за усміх, хоч, може, й нещирий,

Всю душу - за голос, хоч, може, й лукавий,

За щастя без міри, за муку без  міри,

За те, що ти, може,- лиш вицвіт уяви!

(«Остання весна»).

Для всіх людей планети була й  залишається актуальною тема миру, бо мир - це спокій, це життя, це праця. Митці, котрі як і М. Рильський, пережили не одну війну, не могли обійти тему миру; розкрита вона і у поезії "За мир", "Людям доброї волі", "Борцям за мир". Поет вважав, що боротьба за мир - це боротьба за світлі загальнолюдські ідеали.

Що стосовно тематики творчості Павла Тичини, варто зазначити, що вона була близькою до тематики Рильського. Творчість його була гімном праматері природі, яка сповнює людину силами і надихає на прекрасне. Особливу увагу образам рідної природи приділяє він у своїй першій збірці «Сонячні кларнети», яка стала новим потужним словом в українській літературі. Поет говорив, здавалося б, про старі, вічні речі, але звучали ці слова по-новому. Для нього нерозривними були зв'язки між природою та музикою, адже поет ще з дитячих років захоплювався співами, добре знав і відчував музику. Для Тичини світ не просто існує, а рухається в якомусь ритмі; все навкруги, і природа в тому числі, має свою музику, суголосну з мелодіями всесвіту:

Щось мріє гай — 

Над річкою.

Ген неба край —

Як золото.

Мов золото-поколото,

Горить-тремтить ріка,

Як музика.

Для Тичини, який не мислив свого життя  без музики, такі порівняння й асоціації  були природними, адже й збірку він  назвав «Сонячними кларнетами», створивши  образ не просто якогось фізичного тіла, тепло якого досягає Землі, а життєдайного, сповненого світлої енергії небесного світила, яке не просто існує, а живе, і його життя, гра його променів нагадує гру на кларнеті. І це не єдиний приклад, коли образ природи асоціюється з музикою, утвореною якимось музичним інструментом: «...тополі арфи гнуть...», «арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї самодзвонними...», «скрізь поточки, як дзвіночки». Природа, як і музика, суголосна з настроями ліричного героя, вона ніби живе в передчутті якихось змін, звершень, великих подій.

Саме тому, як я гадаю, з'являється  образ весни, бо для природи це оновлення, час позбавлення всього старого, того, що заважає жити.

Ліричний герой милується весною, її приходу чекають усі: і лани, і пташки, і люди — вона молода і вродлива, сповнена сил та енергії, і саме вона принесе такі жадані зміни.

Іноді здається, що ліричний герой  розчиняється в природі, живе з нею  в одному ритмі, переймається її настроями, тому досить лагідно пригріти сонечку, заспівати жайворонку, і людина вже відчуває себе щасливою:

Гаї шумлять — я слухаю.

Хмарки біжать — милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй так весело.

Ранок і вечір, день і ніч, сонце, хмарки, вітер — все для поета  має своє емоційне забарвлення, пов'язане  з якимось образом, музичним ритмом: світанок — як зайчик, що грається з квітами, день — впевнений, залізний, наповнений багатьма справами, вечір — тихий, суголосний з музикою флейти, а ніч — стара бабуся.

Коли ліричний герой радісний, сповнений  надій, разом з ним радіє і природа. Проте, коли він почав розуміти, що найкращі мрії так і залишаться мріями, коли в його душу закрадається тривога, природа також втрачає свій спокій.

Тичина звертається до образів  природи навіть тоді, коли пише про  любовні переживання. Закоханому здається, що все навкруги знає про його почуття, що природа допомагає йому насмілитися підійти до коханої:

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі,

Кохана спить.

Природа, як і музика, дійсно займає важливе місце у творчості  Павла Тичини.

Павло Тичина щиро вірив у національне  й соціальне визволення рідної України. Тому у важкі часи народження української  державності і незалежності був  з трудящим людом, жив його надіями  і сподіваннями. Віра в перемогу, щира любов до України, готовність вірно їй служити звучить у багатьох віршах поета. У ранніх поезіях любов до рідної землі у нього ще не виходить за межі мотивів співчуття, страждання, журби, навіяних тяжким становищем народу. Поет не знає, як йому допомогти:

Україно моя, моя люба Вкраїно,

чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —

Чи про те розкажу, як тебе я люблю,

а чи піснею горе твоє я присплю,

чи слізьми розіллюсь, мов сирітська  дитина...

Революцію Павло Тичина зустрів  у Києві. Не обійшлося без болючих  сумнівів, вагань, але важливим є  те, що саме революція прискорила духовний розвиток поета-громадянина. У творах про революцію відбилися суперечності світогляду поета. З одного боку, революція була для нього уособленням надій, всього прекрасного, чого чекав народ. І водночас це подія, що лякає кровопролиттям і жорстокістю боротьби, плачами, смертями;

Не місяць, і не зорі,

І дніти мов не дніло.

Як страшно!., людське серце

До краю обідніло.

У творі «Дума про трьох вітрів»  у алегоричній формі в образах  ранньої весни, Ясного Сонечка, ласкавих вітрів автор виразив народні уявлення про щасливе, оновлене революцією життя.

Так, він мріяв про той день, коли в Україну прийде мир, спокій. З обуренням і гнівом він писав:

Не чіпайте моєї Вкраїни!

Хай по-вашому вмерла вона.

Скажіть: нащо ці ваші знущання та кпини?

Не чіпайте — просю вас  — моєї Вкраїни:

Тільки це ж моя втіха одна!

Для Павла Тичини світ був сповнений  краси, сонця, радостей.

О, як переливалися пiснi

Під Вашою гарячою рукою 

Хоч тихі, а, мов травень,

Голосні!

/ М. Рильський /

Дійсно, всi поетичні твори Павла Тичини схожі на травень, бо в них звучить непереможним акордом свiжiсть i молодiсть, надiя i сподiвання. Як весна, що буяє радiстю, примушує тiло дрижати вiд солодкої втоми, так поезiя П. Тичини впливає на розум i серце людини. Впливає всеперемагаюче, бо насичена вона глибиною i щирiстю почуттiв митця.

Правду говорять, що у  кожного поета, який досяг високої майстерностi, є свiй вiрш. Вiрш, що вiдрiзняється самобутнiстю стилю i художньою довершенiстю. За таким твором навiть без прiзвища вгадується автор. Тичинiвськi вiршi ж вгадати неважко, бо свiтяться вони розмаїтими дiамантами: мрiйливою закоханiстю i свiтлою радiстю, безмежною вірністю i глибокою вiдданiстю. Цi почуття стосуються як людини, так i природи, що надихала його. Лiричний струмiнь пронизує навiть громадянську лiрику Павла Тичини, бо й у творах, присвячених народовi України звучить гiмн вiрностi i любовi:

О Україно! Сонце волi!

Вiд ран твоїх мене болить

За тебе б - ворога спалить 

Твою скорботу, муки болi

Я хочу в себе перелить.

("Матерi забуть не  можу")

Не менш разючим є  у Тичини ще одне: дивовижна взаємодiя  звукового i свiтлового понять. Простежується це явище у багатьох поезiях, але, на мою думку, найяскравiше вiдображене у вiршi "Арфами, арфами...":

Арфами, арфами -

Золотими, голосними обiзвалися  гаї 

Самодзвонними:

Йде весна,

Запашна,

Квiтами - перлами 

Закосичена.

Правда, чудовий передзвiн кольору i звуку чарує душу? Лоскоче потаємнi куточки свiдомостi, наповнює мозок i серце свiтлою радiстю. Не маю можливостi проаналiзувати всi лiричнi твори П.  Г.  Тичини. Але запевняю вас: скрiзь присутнi глибокi i щирi почуття поета, сповнені любовi, нiжного трепету, оптимiзму. Дуже радiю з приводу того, що доторкнулася струнами свого серця до багатоголосих вiршiв Тичини.