Дитинство, юність, початок творчості

Натхненні пісні входять до скарбниці культури українського народу та стали свідченням високого таланту поета, його віри в щастя людей на землі. Сила мелодійного слова В. Сосюри – у простоті й щирості, духовній наснаженості та художній довершеності. Його вірші й далі полонять серця все нових і нових читачів.

Сосюра захоплено говорив  про свою Вітчизну, а надто щиро й задушевно – про свої інтимні  почуття. «Такий я ніжний, такий тривожний», - зізнається поет. Його затишна лірика – це найбільша частина його творчої спадщини. Найкращі надії інтимної лірики поет відспівав іще 1920-х років – у ранній період творчості, проте чимало гідних зразків було й пізніше.

Поезія «Так ніхто не кохав» написана 1922 року – у час, коли нація ще пахла димом повстань, у творі  відчувалися відблиски революційних пожеж. А тут жагуча, мов весняна повінь, розлилася пісня поета:

…Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..

Де ви бачили більше кохання?

Я для неї зірву Оріон  золотий,

Я – поет робітничої рані…

Поет не соромиться своїх  високих почуттів, поезія розкриває  емоційний світ людей.

У ліричній мініатюрі «Білі  акації будуть цвісти», як і в інших віршах, виявлено глибокі почуття до дівчини. Цвітіння акацій – чарівна, духмяна пора весни, котра полонить душу, викликає любов до рідного краю. Ліричний герой захоплюється красою життя та знаходить прекрасне всюди: у пейзажах Батьківщини, співі соловейка, зустрічах із нареченою:

Солодко плачуть в садах  солов’ї,

Так, як і завжди, незмінно…

В тебе і губи, і брови  твої,

Як у моєї Вкраїни…

Яке незвичайне порівняння! Та воно притаманне творчості В. Сосюри.

Під впливом народної пісні  було написано твір «Васильки», це невеличка дванадцятирядкова мініатюра – роздум про вічну красу життя.

Проте у вірші немає  суму, що таке недовге людське буття, натомість автор по-філософськи  дивиться на прийдешнє.

Відчуваючи «красу творення», Володимир Сосюра відкривав її всюди в житті. Він знаходив красу в людях, їхніх думках, почуттях, прагненнях, праці. Він усе життя присвятив тому, щоб написати про цю красу у своїх віршах. Й інтимна лірика поета – яскраве свідчення цього. У поетичному спогаді ніжного лірика Володимира Сосюри є такі рядки:

«Бігли ми в атаку, кров багрила трави І дощем залізним падала блакить. А в душі сіяло тепло і ласкаво: «Вміє розставатись той, хто вмів любить». В. Сосюра теж багато своїх кращих творів присвятив темі кохання і дружби. Як гарно і натхненно у вірші «Ні, не кажи, що ти вродлива» Сосюра писав: Краса душі, краса любові, Найвища на землі краса».

Одним із кращих віршів інтимної лірики В. Сосюри, на мою думку, є  поезія «Коли потяг у даль загуркоче…». В ній поет із непідробною щирістю  й задушевністю згадує свою буремну юність і перше кохання:

Коли потяг у даль загуркоче, пригадаються знову мені дзвін гітари у місячні ночі, поцілунки  й жоржини сумні… Такими хвилюючими рядками починається вірш. У спогадах ліричного героя пропливають  яскраві картини його тривожної юності. Цього митець досягає шляхом створення чудових зорових (ночі Донеччини сині, темні вежі на фоні заграв) і слухових (дзвін гітари, шум акацій) образів. В інтимне життя закоханих непомітно вкрадається розлука, входить почуття громадянського обов’язку. Юнак іде боротися, залишаючи дівчину. Доля розлучає закоханих. їхнє подальше життя йде різними шляхами, і тільки іноді гуркіт далекого поїзда нагадує їм про дні далекої молодості. Згадуючи свою колишню кохану, поет пише:

«Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі».

Безумовно, класичним зразком  інтимної лірики В. Сосюри є вірш «Так ніхто не кохав». Тільки справжній  митець із таким натхненням, за допомогою  гіперболічних образів здатний  передати почуття ліричного героя:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне  кохання.

В день такий розцвітає  весна на землі,

і земля убирається зрання…

У поезії «Як сонце в  небі, ти в душі моїй» Сосюра з  щемом і трепетом говорить про  красу коханої («Так синьо, синьо  сяє погляд твій, як тихий вечір після дня утоми», «Усміх твій, як той хмаринок біг, що линуть в даль, не знаючи печалі»). Він з радістю говорить, що йому легко й світло жити з коханою, бо вона в його серці, «як сонце в небі». У своїй творчості і М. Рильський, і В. Сосюра звеличують благородство душі, світле людське почуття. Вони опоетизували справжнє кохання, яке облагороджує людину, прикрашає її життя. Я думаю, що поезії цих незабутніх майстрів слова завжди хвилюватимуть наші душі, збагачуватимуть нас духовно, навчатимуть свято берегти найдорожчі людські почуття дружби і кохання.

Тема Вітчизни, тема рідного краю, його працьовитих людей, їхньої духовності була для творчості В. Сосюри центральною. Вона втілена у віршах про рідну  Донеччину, де промайнула юність поета. Донецький край Сосюра славив у багатьох творах. Вірш «Як передать, Донбас, твою красу і силу...» оспівує сучасні поету типові картини вугільного краю. У вірші подано яскраві слухові та зорові образи: «комбайнів гордий гул», «клич гудків», «клекіт орлій домн», «сталі гомін вічний», «рейок блискіть під поїздів вагою». Милує серце автора і природа Донбасу. Пейзажі — ескізні: кількома начерками Сосюра створює емоційну картину: «Дінця зелені хвилі», «шепіт яворів», «неба вишина у хмар ажурній тіні», «на обрії гаї». Запам'ятовується й персоніфікований образ вільної, творчої праці:. «Нам вільний труд дає усе, що серце хоче». Душа поета сповнена радістю за своїх земляків. Вірш звучить то урочисто піднесено, коли йдеться про сучасний «зоряний Донбас», то сумовито під час згадок про гірке минуле. Поет складає хвалу життю, яке дає йому право сказати сердечне слово про «велич і красу донецької землі».

Не менш зворушливий і вірш «Білі  акації будуть цвісти», який позначений надзвичайно високою поетичною майстерністю. Починається поезія чарівним малюнком природи:

 Білі акації будуть цвісти

в місячні ночі жагучі,

промінь морями заллє золотий

річку, і верби, і кручі...

 Емоційно наснажений епітет «жагучі», інверсована метафора «промінь морями заллє золотий» одразу створюють настрій урочистості і піднесення. Зорові враження в поезії підсилюються слуховими. А як передати прекрасні почуття закоханості людини, яка все навколо бачить і чує в якомусь казковому забарвленні і озвученні? Поет досить лаконічно, але точно відтворює стан героя: весняні ночі для нього — жагучі, солов'ї не витьохкують, а солодко плачуть, очі милої — повні туману кохання. Краса коханої асоціюється з найдорожчим — Батьківщиною: «В тебе і губи і брови твої, як у моєї Вкраїни». І, звичайно, не можна не повірити у щирість почуттів людини, в серці якої злилися навіки воєдино образ коханої і образ Вітчизни.

Рідній Україні поет присвячує  свою пісню любові:

 Я люблю вічний гомін у місті,

що у серці народжує спів,

наші села широкі, барвисті,

у вінках ароматних садів.

 Але йому болить і те, що рідна його Україна ще недалеко відійшла від «кволого «цоб» і «цабе» («Україно моя»). Сосюра з натхненням пише про світочів народу, які своєю діяльністю, часто жертовністю будили «сонних» краян, розбуджували їхню національну свідомість, заявляли перед світом про обділену долею рідну землю («І. П. Котляревському», «На могилі Шевченка»).

Як гімн рідному краю, який, переборюючи  неймовірні труднощі, відстоює свою волю і національну гідність, сприймається вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Він написаний у рік повного визволення України від німецько-фашистських загарбників (1944). Поет відтворює образ «вишневої України», змальовує красу її природи, звитяжну історію, її волелюбний народ з багатою культурою і солов'їною мовою. Анафора «любіть Україну» — це щирий і безпосередній заклик до всіх співвітчизників, бо «для нас вона в світі єдина, одна».

Любіть Україну у сні  й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

 У поезії любовно виписаний образ «вишневої» України. Компонентами цього яскравого образу є все те, що оточує нас з дитинства до смерті, що живе в нас, дає нам натхнення, надає самобутньої національної ментальності. Україна — «у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі». Україна — в її вічно живій і новій красі, в «солов'їній мові», «у пісні у кожній, у думі», «в дитячій усмішці, в дівочих очах».

Звідси й головна ідея поезії — любіть, оберігайте, возвеличуйте рідну Батьківщину.

В. М. Сосюра, за словами М. Рильського, «за глибиною чуття — перший поет на Україні». І чарівні, нев'янучі рядки його поезій, присвячених Україні, її народу, завжди матимуть свого захопленого читача.

Тож, дослідивши тематику творчості  письменників, можемо провести паралелі. І Рильський, і Тичина, і Сосюра усім серцем переживали за свою Батьківщину та передавали почуття патріотизму й відданості у своїй творчості. Також не слід оминати увагою тему кохання, яка не могла не проявлятися в поезіях літературних діячів.

Що ж стосовно відмінностей, наголосимо на тому, що Рильський особливу увагу привертав змалюванню природи та образів, які він назавжди залишив у своєму серці ще з часів дитинства. Також значну частину своєї творчості поет присвятив музиці, яка для нього була не менш важливою, ніж література. Володимир Сосюра оспівував рідний край – Донбас – який він віддано любив та завдячував йому всією душею за ті, хоч і тяжкі, але все ж щасливі роки життя. Тичина ж, як і Рильський, оспівував красу музики. Кожен його вірш пронизаний неповторними почуттями та емоціями…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Друга Світова війна  у долі та творчості письменників

 

Влада поклала на Рильського (як і  на П. Тичину) тяжку ношу офіційного поета. У 1939 р. він став, кажучи мовою  того часу, поетом-орденоносцем. А проте, як пізніше казав М. Хрущов, життя Максима Тадейовича в часи сталінщини не раз висіло на волосинці…

У роки Другої світової війни родина М. Рильського була евакуйована до столиці  Башкирії Уфи, яку в той час  жартома називали Уфкраїною, оскільки саме там до звільнення Києва від фашистів тимчасово розташувалися українські наукові та культурні установи, редакції газет та журналів. Рильські квартирували в помешканнях місцевих письменників, потім — у кімнатці готелю «Башкирія». Його зброєю стало перо поета і публіциста.

Вже восени 1941 р. країну облетіло полум’яне  «Слово про рідну матір» М. Рильського. Його дні заповнені численними виступами  на мітингах, зборах, творчих вечорах, на радіо… А водночас писалися й  поетичні спогади — поема «Мандрівка в молодість». «Пишу, крім оборонних (! — В. П. ) віршів…, потихеньку, затискаючи тривожне серце, — поему про молодість, яка не вернеться, про друзів дитячих літ, про весну життя», — це рядки з листа поета, датованого вереснем 1941 р.

Війна, хоч дивно це звучить, дала літературі ковток свободи. У творах багатьох письменників заговорила вітчизняна історія. Був у цьому цілком зрозумілий прагматичний сенс: героїка предків мала запалювати дух народу, який став на прю з фашизмом. Київська Русь, козацька доба, зрештою — сам величавий стильовий лад літописів і давньоруських поем ожили під пером О. Довженка, Ю. Яновського, П. Тичини, Л. Первомайського, М. Бажана, А. Малишка… Ім’я М. Рильського має бути назване в цьому ж ряду.

Один із його архітворів воєнної  пори — поема-видіння «Жага» — написаний в чи не найтрагічніший момент багаторічного поєдинку з фашизмом — у листопаді 1942 року...

Специфіка становища письменників масштабу М. Рильського полягала в тому, що влада в часи сталінського тоталітаризму  обрала щодо них політику пряника  й батога.

1942 року М. Рильському за кілька  поетичних збірок і за поему  «Мандрівка в молодість» присудили  Сталінську премію першого ступеня  (половину суми поет передав  у фонд оборони). Наступного року  його обрали дійсним членом  Академії наук УРСР, прийняли  до партії та доручили очолювати Інститут народної творчості та мистецтва АН УРСР. Широко відзначалося 50-річчя від дня народження поета: були нові поетичні збірки й державні нагороди…

А минуло зовсім небагато часу — і  на його голову посипалися тяжкі удари. Сталося це майже відразу після переможного завершення війни, коли з’явилися макабричні ждановські постанови ЦК ВКП (б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», «Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення» та «Про кінофільм «Большая жизнь» (серпень — вересень 1946 р.). У першій із них брутально критикувалися М. Зощенко, якого зараховано до «пошляків і покидьків», та А. Ахматова, названа «типовою представницею чужої нашому народові пустої безідейної поезії», пройнятої «духом песимізму, занепадництва» й «застиглої на позиціях буржуазно-аристократичного естетства і декадентства».

Постанови ЦК ВКП (б) спішно «дублювалися»  ЦК КП(б)У; за короткий час їх з’явилося  аж три! І кожна «кальоним желєзом» випікала український націоналізм. Ось імена таврованих: М. Плісецький, М. Ткаченко, С. Маслов, Є. Кирилюк, І. Пільгук, С. Шаховський (усі — автори «Нарису історії української літератури»), М. Рильський (голова Президії СПУ, який «не вжив ніяких заходів, щоб вчасно засудити в пресі і на зборах письменників проникнення чужих радянській літературі тенденцій»), О. Дорошкевич, Ю. Яновський (редактор журналу «Вітчизна», якому «присвячувалася» спеціальна постанова), Є. Кротевич, Л. Коваленко й ще багато інших.

Постанови ЦК інспірували появу  статей, схожих на публічні доноси (на зразок «Чому літають ластівки?» Л. Хінкулова. — «Дніпро», 1947, №12). Доноси ж у свою чергу провокували нові, ще більш грізні проробки. Кульмінацією стали наскоки з боку тодішнього партійного вождя в УРСР Л. Кагановича. Чи ж дивно, що з-під пера М. Рильського з’явилися і «Пісня про Сталіна» (покладена на музику Л. Ревуцьким), і збірка для дітей «Піснею про Сталіна починаймо день» (1951). Брав він участь і в колективній оді «Слово великому Сталіну від українського народу»…