Дитинство, юність, початок творчості

Вимушені славослів’я не були рідкістю; як відомо, вони мали місце й у драматичних творчих долях М. Булгакова, А. Ахматової, О. Мандельштама…

1940-ві й наступні роки в  житті Рильського важко уявити  без купи покладених на плечі  безвідмовного Максима Тадейовича  громадських обов’язків, сам перелік яких зайняв би довгу колонку.

Директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (з 1942 р. до кінця життя; назва цього  институту, як бачимо, зазнавала змін).

Голова президії Спілки письменників України.

Депутат Верховної Ради СРСР від Житомирщини (з 1946 р. і до кінця життя).

Віце-голова Всеслов’янського Комітету (з 1944 р.).

 У роки Великої Вітчизняної війни його поезія почала відроджуватися, зазвучала по-новому, справді натхненною мовою: збірки «Слово про рідну матір» (1942), «Мандрівка в молодість» (1942—1944), «Неопалима купина» (1944) і багато інших.

   У добу тоталітаризму  щирий революційно-патріотичний  пафос у творчості багатьох  митців заступає складна суміш напів-щирості й напів-вимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові), У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна в українській літературі, «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. 1 поет погодився на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.

У роки Великої Вітчизняної війни  П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначніших творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми — свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.

Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші  розділи її опубліковані 1923р. в журналі «Шляхи мистецтва», потім робота над поемою продовжувалась у 1923-1934 і 1939—1940 pp., а збирання матеріалів тривало до 50-х років). Така надмірна увага до постаті Сковороди — не випадкова, адже Григорій Сковорода — духовний батько Тичини періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотесаного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, але, на жаль, вже не міг претендувати на епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав».

З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В галузі історії літератури та критики залишив по собі значну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв'язків української літератури/Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур.

Протягом 1943—1948 pp. Тичина очолював Міністерство освіти України.

Друга світова війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать  і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). Попри працю на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Вірші» (1968) та інші.

1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Велика Вітчизняна війна застає В. Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва і за рішенням урядових інстанцій разом з іншими письменниками старшого віку виїздить до Уфи.        У 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20 — 30-х років: спогади про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєднанні. Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», (1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни. Дві любові поета — до жінки й Вітчизни — були двоєдиним джерелом його поетичного натхнення. Інтимну лірику Сосюри зчаста іменують «Книгою Марії». Війна з Німеччиною застає Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва, в складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З наближенням фронту до столиці України разом зі Спілкою письменників виїздить до Уфи. Звідти по всіх фронтах розлітається полум'яне слово поета, його чують і на зайнятих фашистами рідних землях: написаний в Башкирії славнозвісний "Лист до земляків" (1941) поширюється листівками по всій Україні: "Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими, крізь пожарів злий гук, крізь удари невпинні гармат...". Цей твір Сосюри був одним із перших в українській радянській поезії війни, де бадьорий заклик до бою змінився щирою і суворою розмовою із співвітчизниками - не безликими шерегами воїнів, а гуртом дорогих особистостей. У громадянську лірику знову п оверталася конкретна людина, яка тільки й могла захистити Батьківщину.

Прагнучи бути ближче до вирішальних  подій, Сосюра 1942 р. наполягає на переїзді до Москви, де працює в українському радіокомітеті, українському партизанському штабі. 1943 р. ЦК Компартії України  задовольняє настійливі домагання поета й направляє його "в розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну". 1943 р. засновується фронтова газета "За честь Батьківщини", до редакції якої входять А. Головко, А. Малишко, Л. Дмитерко і з якою співпрацює і В. Сосюра. Як військовий кореспондент цієї газети він виїздить у діючі війська, виступає перед воїнами.

Два головних мотиви пронизують лірику Сосюри цього періоду (збірки "В  годину гніву", 1942, "Під гул кривавий", 1942, численні публікації в періодиці). Це - непохитна віра в перемогу народу, неретушований показ біди, яку тяжкими офірами долає і неодмінно здолає народ ("Ворожий зір покриє тьмою...", "Ми переможемо", "Забрали все із хати..." та ін.). Це також передбачення того невимовно щасливого майбутнього, яке гряде за останнім переможним залпом, мир і труд, кохання і спокій у колі простого домашнього затишку ("Коли додому я прийду...", "Коли фіалка синім оком..."). Декому ця друга "нута" здавалася зайвою і несвоєчасною. Навкруги ревіло залізо, а Сосюра, що вмів бути грізним і трибунним, озивався голосом мандрівного співця: "Срібний вітер, даль і день. Я у полоні пісень", - крізь "гарматний грім-огонь" посилаючи Україні дарунок "бідного серця" (1941).

      Друга книга Сосюриної поезії — книга України. Безліч творів поета присвячено патріотичній темі: протягом цілого життя він повсякчас сповідається в любові та клянеться у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається — від маленької Третьої Роти через степове роздолля Донеччини — до всього українського світу з неодмінними «ясними зорями» й «тихими водами». Саме за незгасну любов до України неповторному Володьці судилося зазнати найбільше прикрощів, але жодні приписи чи й навіть вироки не змусили його відректися найдорожчого.

       Любіть Україну, як сонце любіть,

       як вітер, і  трави, і води...     

      В годину щасливу і в радості мить,

       любіть у годину  негоди.

       (1944)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Повоєнні роки у творчості Рильського, Тичини, Сосюри

 

Посади нерідко додають титулів і звань, особливо ж якщо їх наполегливо шукають. Максим Тадейович не шукав. Він просто мав колосальний творчий, науковий і моральний авторитет. У 1950 р. за сукупністю праць без захисту дисертації Рильському було присуджено науковий ступінь доктора філологічних наук. У 1958 р. — обрано дійсним членом АН СРСР. За збірки «Троянди й виноград» та «Далекі небосхили» у 1960 р. поету присудили Ленінську премію...

Він був однаково органічним — і в академічній тозі, і  в куфайці мисливця чи рибалки.

Усі, хто дружив із Максимом Рильським, хто був із ним поруч  чи лишень час від часу спілкувався, дружно відзначають абсолютну чарівливість особистості поета. Був він «енциклопедистом свого часу» (О. Дейч), який умів легко  та повсякчас поповнювати свої різнобічні знання. При цьому Максим Тадейович не був суто кабінетною людиною. Його дивовижне працелюбство мало, сказати б, «моцартіанський» характер; він примудрявся швидко та якісно виконувати величезні обсяги роботи навіть за несприятливих обставин. І залишався тим життєлюбом, який завжди знаходив час і для задушевного спілкування з друзями, для улюбленого мисливства й для риболовлі, для «чарочки» й пісні…

Він був легкою людиною, якщо під цим словом розуміти душевну  відкритість, уміння слухати співрозмовника, безмежну доброту, людинолюбство й  дотепність. «Я вчився лібералізму  в Христа, Короленка й Луначарського», — пожартував якось Максим Рильський.

Одним із його захоплень були мандри. Друзі й рідні нерідко чули з вуст поета слова: «Мандрівонька пахне», — й це означало, що він знову лаштується в дорогу. Не дивно, що в поетичному доробку Рильського чимало «дорожніх» віршів, написаних ним під час відвідин як чужих країв, так і різних куточків любої його серцю України.

Він знався на музиці й сам  був непоганим музикантом. У книгах спогадів про М. Рильського не раз  згадуються його імпровізації за роялем. Музика часто входила в плоть  його поезії, як у тій же поемі-видінні «Жага». Мабуть, свою роль тут відіграло й дитяче виховання, уроки домівки Лисенка, а водночас і праця в оперному театрі. Не забуваймо, що М. Рильський працював із видатними композиторами, перекладав «оперні арії, хори і сцени, як, наприклад: арію Руслана з опери М. Глинки «Руслан і Людмила», арію Івана Сусаніна з однойменної опери М. Глинки, пісні Ольги з опери О. Даргомижського «Русалка», арію Ленського з опери П. Чайковського «Євгеній Онєгін» та інші». Свого часу один із музикознавців написав розвідку «Максим Рильський і Борис Лятошинський», — і такого роду досліджень про творчу співпрацю Рильського з композиторами може бути значно більше.

Рильський любив життя  серед природи. Романівка, її світ залишалися його любов’ю до кінця днів. Можливо, саме з думкою про Романівку ще наприкінці 1930-х він придбав будиночок-дачу в Ірпені, з яким пов’язано багато щасливих днів родинного та творчого життя поета. В роки війни там поселилися гітлерівці, і, як свідчать рідні Максима Тадейовича, він ніяк не міг звикнутися з тим, що в його садибі хазяйнували непрошені гості.

 1951 року Рильські переїхали до новозбудованого будинку в Голосієвому. Це був його «мануар» — «замок-резиденція». Тут минули останні тринадцять років життя Майстра, якого М. Зеров по-дружньому називав poeta Maximus. 1958 року Максим Рильський втратив дружину. Очевидці розповідають, що попрощатися з Катериною Миколаївною прийшов і її перший чоловік Іван Очкуренко. Максим Тадейович обняв його — і обоє розплакалися…

Голосіївський дім поета  вартий окремої книги. Тут Рильському явилося чимало творчих озорінь. Тут прийшло до нього те саме «третє цвітіння», яке подарувало українській поезії такі книги, як «Голосіївська осінь» і «Зимові записи». Тут писалися статті-роздуми, що склали книгу «Вечірні розмови». Одну зі статей Рильський присвятив молодим поетам — М. Вінграновському, І. Драчу, В. Коротичу. Тоді якраз гаряче дискутувалася тема «батьків і дітей» — йшлося навіть про конфлікт між поколіннями. А Максим Рильський привітав «плем’я молоде». І літературний вечір Вінграновського й Симоненка погодився провести… Було в цьому щось символічне: син Тадея Рильського, «шістдесятника» ХIХ ст., благословляв українських шістдесятників століття двадцятого…

У повоєнні десятиліття  в житті поета настали трагічні часи: безжально несправедлива критика, відкрите політичне гоніння. Творче відродження поета припадає на пам'ятну «відлигу» в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Рильського— «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін. Збірка «Троянди й виноград» була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий періоду розвитку всієї української літератури. Вся вона осяяна отим світлом, що характеризувало лірику «Синьої далечіні», кращі твори Рильського неокласицистичного етапу його творчості. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито радість повнокровного буття людини, мудро показано, в чому полягає сенс, глибина її щастя:

      Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

      І музику палку,  що ніжно серце тисне. 

      У щастя людського  два рівних є крила; 

      Троянди й виноград  — красиве і корисне. 

Образом поезії «Третє цвітіння» дослідники характеризували творчість поета на схилі літ. Сам Рильський ось як розкриває сутність цього образу: «Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь лелеки й ластівки». І далі, як це притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені: золотяться на ниві «сузір'я кіп», «ллється дзвін коси серед густих отав» тощо. Саме цієї пори зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії, висновок поета: