Дитинство, юність, початок творчості

      Отак подивишся  — і серце аж замре,

      А надто як воно  уже, на жаль, старе — 

      Чи то підтоптане…  Держімо у секреті, 

      Чому ми, друже мій, цвітіння любим трете!

Ці поезії чутливо відгукнулись на нові явища суспільної самосвідомості, ідеї гуманізації, «олюднення», душевного «відігрівання» людини й суспільства після доби репресій, повернення почуття людяності, краси, добра — ці провідні мотиви разом із довірливими освідченнями самого автора, з його нелегко набутими філософським досвідом і «пам'яттю серця» створюють чисту, живлющу й надзвичайно гуманну духовну атмосферу «завершальних» книг.

Як учений і критик М. Рильський багато зробив для осмислення історії літератури та її сучасного  досвіду. Перу поета належать також  праці з фольклористики, мистецтвознавства, мовознавства (лексикографії та стилістики української мови), теорії перекладу. Визнання наукових та літературних досягнень поета відбилось в обранні його академіком АН УРСР(1943) та АН СРСР (1958). Він був головою правління Спілки письменників України, обирався депутатом Верховної Ради СРСР, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.

Протягом 1943-1948 pp. Тичина очолював Міністерство освіти України. Активна громадська і державна діяльність П. Тичини, набуває широкого розмаху в повоєнні роки. З 1938р. і до кінця життя він — депутат Верховної Ради УРСР, протягом двох скликань був її Головою, обирався депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань. Академік АН УРСР (з 1929р.), він у передвоєнні та в перші воєнні роки працює директором Інституту літератури АН УРСР, а з 1943 по 1948р. — міністром освіти Радянської України. Як заступник Голови правління Спілки письменників України, Тичина багато допомагає людям, їздить по Україні, зустрічається із селянами, робітниками, інтелігенцією, буває у Болгарії, Польщі, Чехословаччині, Англії, Фінляндії. Він організовує в Ірпені під Києвом семінари молодих поетів і керує ними. Редагує численні українські видання і переклади творів зарубіжної літератури, бере активну участь у торжествах із нагоди ювілейних дат багатьох письменників, діячів культури. Як академік виступає з доповідями на наукових сесіях, пише статті, перекладає з багатьох мов. У повоєнні роки друкує вірші в періодичних виданнях, великими тиражами виходять його твори — однотомні поетичні збірники і видання в декількох томах українською мовою та у перекладах.

Він і сам багато перекладає: значну частину його доробку становлять переклади з різних мов (а знав він їх 18, у тому числі й східні). Під його редакцією виходять книги українських поетів нових поколінь.

Тичина не повірив у  хрущовську десталінізацію і, лишившись  далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся  на літературне відродження 50-х —  початку 60-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнівського терору по смерті Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання.

Тичина видав низку  поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам  дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Вірші» (1968) та інші.

Означені риси ідейно-стильової  еволюції яскраво виявилися вже  у вірші Володимира Сосюри "Любіть Україну" 1944 р, що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був перекладений російською (О. Прокоф'євим, М. Ушаковим) й опублікований у Москві, а 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. Починаючи від редакційної статті у "Правде" від 2 липня 1951 р. "Проти ідеологічних перекручень в літературі", наростає каламутна хвиля голобельних виступів, у яких перекреслюється не тільки цей вірш, а й все, написане Сосюрою. Тоталітарний механізм нівеляції особистості, керування криком і страхом, який призупинила війна, знову був приведений у дію. Жодних підстав для такої розправи вірш "Любіть Україну" не давав, а був лише зручним приводом після нагінки "космополітів" розпочати зворотну кампанію залякування тих, котрі окріпли душею і винесли з війни свободу совісті, в тому числі й національної. Необхідна в герці з фашизмом, вона загрожувала нині повернутися проти самої радянської системи, її імперського ідеологічного диктату, а тому й підлягала винищенню.

Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Сталіна 1953 р. Тоді з'являються нові книги віршів - "За мир" (1953), "На струнах серця" (1955), "Солов'їні далі" (1957). З останньою пов'язуємо початок світлого й завершального періоду творчості В. Сосюри.

Вільна праця на рідній землі, пісня нестомленої душі, зачарованої  красою світу, мелодії умиротвореного віком, та не-згаслого кохання, - всім цим і повниться прозора, як вересневе небо, "осіння" лірика митця. Вона - цілком у руслі повоєнних погідних настроїв, життєрадісних мотивів, виправданих самим фактом так тяжко здобутого миру, перемоги. Однак за порогом 50-х ці тенденції (свідомо підживлювані офіційною думкою, яка хоче бачити в них доказ настання "радянського раю") знижують рівень внутрішньої конфліктності вірша, його неодмінну драматичну напругу. Багатьох митців (П. Тичину, А. Малишка, М. Бажана та ін.) це заводить у безвихідь плакатної бадьористості, їхня поетична думка вихолощується. Позначається це й на творчості Сосюри у вигляді десятків декларативних віршів-одноденок. Тим цікавіше, що поет все ж таки знаходить для себе вихід зі штучної сфери соціально-психологічного благополуччя, що дедалі відвертіше перероджується в благополучизм. Безконфліктність його вірша поступово переходить у зовсім іншу естетичну якість - вона набуває смислу високої гармонії людини і світу, неконфліктності поетичної свідомості і реальної дійсності, її первісного все-прийняття, яке завжди живило творчість поета і саме тепер остаточно оформилося в його ліричному слові ("Я тонко злився з вишиною, між нею й мною промінь-спів").

Ця риса поетики - дуже тонка, але тверда, як лезо. Вона доформовує погідну лірику Сосюри і вигранює її в незалежну від соціальних умов естетичну даність. Дійсність на зламі 40-50-х трактується як позбавлена "гострих кутів", світла й гуманна в усіх відношеннях. А тим часом переможців знову "проріджує" берієвський гребінь, жертви фашистської неволі "переселяються" в сталінську, калік висилають на Соловецькі острови, аби вони своїм видом не затьмарювали вседержавну радість, не нагадували про жахливу ціну перемоги.

Лірика Сосюри також  світла і піднесена, але не до висот "радянського едему", а до вічності: "Зоря золотими руками од ночі звільняє блакить. Шумлять осокори над нами, - це вічність над нами шумить" (1948). Позірно тримаючись у рамках офіційно прийнятого, Сосюра насправді раз по раз зухвало виривається з них силою злиття душі і світу, енергією всеприйняття життя. Можна сказати, що крізь брами канонізованої радості поет проривається до надкласової й надсуспільної природної сутності людини.

У вершинних зразках  ліричний персонаж Сосюри - не ілюстрація добра і щастя, а їх духовний перебіг, доконаність, перфектність ("Я життя зеленолукеє п'ю, немов зорі вино. Дощ іде і наче стукає срібним пальцем у вікно", 1948). Із відстані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосюринського ліричного "я", винесеного над декларовану суспільну гармонію в безумовну первозданну гармонію Всесвіту ("Залило водою луки...", 1948, "Вже скосили гречку, осінь недалечко...", 1948).

Поет багато працює і  у великому жанрі, пише поеми "Студентка" (1947), "Вітчизна" (1949), історико-публіцистичну  поему "Україна" (1951), програмовим пафосом якої є братерська єдність східнослов'янських народів (що, втім, не рятує його - попри сподівання! - від ярлика "зоологічного націоналіста"!). Вдруге й востаннє після поеми "Тарас Трясило" (1925) глибокий історичний екскурс Сосюра здійснює в поемі "Мазепа", розпочатій 1928 р. і завершеній у 1959-1960 рр. Віднесена до "заборонених" творів, поема лише 1988 р. була повернена громадськості. Це велике, замислене в епічних вимірах полотно ще раз увиразнило власне ліричний талант Сосюри, для котрого переживання подій було завжди органічнішим за їх осмислення. Це не означає, що поема бідна на філософську думку, навпаки, "Мазепа" (дописана і "в піку" гонителям національного духу) - одна з найконцептуальніших сосюринських поем. Її етичний пафос полягає в тому, що гріх перед народом може визначатися тільки на терезах усієї долі народу, а не окремої миті його історичної долі, якою в даному разі імпліцитно виявляється доба українського поневолення Москвою з відповідними їй спотвореннями історичної перспективи та анафемою гетьманові. Річ у тім, що концепцію цю забезпечує єдине, могутнє і наскрізне почуття - любов до України, яке й веде поета цілиною історичних викривлень і важким тереном художніх ускладнень. Це глибоке ліричне почуття тільки й злютовує окремі епізоди та авторські роздуми, яким не раз бракує цілісності й суто раціональної узгодженості.

З особливою чулістю  поетизує Сосюра рідну Донеччину ("Церковний  дзвін пливе в висотах...", 1955), в цю землю вкарбований для  нього історичний шлях народу ("Ми жили в хворостянці", 1957), з нею пов'язаний світлий сум поета за юністю: "Я починався відтіля, де шум заводів даль колише. Ясні Донеччини поля мені на світі наймиліші" (1955). Саме завдяки поезії Сосюри широко, зоряно і свіжо входить у вітчизняний культурний материк Донеччина - твердуватий, задимлений і непишний степовий край ("Земля моїх батьків...", 1955).

Це вдячна любов - тут, у  краю шахт і руд, навчається поет розуміти красу праці, її естетику і вписаність у природне тло ("Який мені вітер у серце повіяв...", 1955). Нерідко з поетичної теми Донеччина перетворюється на саму мову лірики Сосюри, дарує йому неповторний образний ключ: "... Ми за труною йдемо і плачемо, а він в холоднім мертвім супокої - як одлетілий кайла дзвін". У кого ще знайдемо таку "арматурну" й водночас ніжну картину цієї землі: "Ти простягла в блакить залізні руки й неначе дзвониш у небесний дзвін". Один і той же звуковий образ, а яка разюча відмінність його емоційного смислу у наведених прикладах!

Вповні виявляється вся оригінальність метафоричного мислення поета, котрий раз по раз змушує по-новому працювати весь свій образний стрій. "Вечір, що встав за селом, яблука, вкриті росою, синім укрив рукавом" (1955). Тут епітет "синій" звужує простір картини, згортає його навколо малої місцинки, де росяні яблука світяться в темному гіллі. "Вечірній тин. Дитячі сни. Багрянь на небокраї. На синій скрипці тишини цвіркун десь тонко грає" (1955). В цьому прикладі епітет "синій" надзвичайно розширює простір картини - аж до присмеркових обріїв, невидимих отав, звідки чути пісню цвіркуна. Тобто, повторюючись, епітет "синій" насправді не повторює себе, має різний естетичний смисл.

На відміну від багатьох митців (Л. Костенко, Д. Павличка) В. Сосюра не потребував конфлікту з оточенням задля творчої наснаги. Його психологія людини і митця - розбурхана, нерівна - вимагала ладу, гармонії і згоди. Завжди й в усьому він шукав краси і чулості (не "насолоди у борні"...), і не вина його, а біда, що дійсність була на них надто скупою. Проте від другої половини 50-х років доля всміхнулася Сосюрі і подарувала йому насамкінець спокій і духовний лад. І він зміг, не витрачаючись на марноту, вслухатися в красу Всесвіту, відчути себе тим, ким він насправді і був, - "співною часткою зоряного руху" (1960-1961).

Йдеться не про меланхолійну розслабленість або млявість, органічно  неприйнятні екстатичному поетові, котрий навіть втіху визнає тільки крайню - абсолютну. Йдеться про випрозореність і гостроту художнього зору, вільний, а тому найповніший творчий самовияв. Сосюра не обмежується суто естетичними спостереженнями, навпаки, суспільне буття відлунюється в його віршах широко й повноваго (бо невимушено! - "Нехай живе єднання серць і рук...", 1956). Розробляючи традиційні теми (патріотизму, миру, праці тощо), він знаходить дуже прості, зворушливі слова, і в цьому контрасті громадянськи високого і дуже земного, людяного оживають навіть заграні мотиви: "Коли дзвенять дротами срібні гони і літаки торують в небі путь... Я мир люблю, як люблять міліони простих людей, що на землі живуть" (1955). Чужий усякій ксенофобії, Сосюра відроджує почуття національної гідності, сягаючи висот художньої афористичності: "Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува" (1956-1958).

Поета не полишає радісне  відчуття творчої сили, незалежної від похилого віку творчої снаги. Воно не зрадить Сосюрі, буде дарованою  йому "іскрою богів" та однією з  провідних тем останнього десятиліття. Так, мовби не в старість і небуття  стелиться поетова дорога, а в світлі й манливі далі, що ждуть, кличуть і вітають його. Ці пізні мажори не мають нічого від пози, робленого оптимізму. Вони - від високості, ба навіть "нетутешності" погляду, якому відкрито те, чого не бачать інші ("Бабине літо", 1956).

В основі цього почуття - свідомість роду, що не відає смерті, в єдності з яким поет і почувається  щасливим. Лірик із ліриків, Сосюра майже ніколи не зазнає жури самотиння - він "з", він - "разом", він - кровина  роду, якій за себе не страшно: "Народе мій! Сади в пустині ти посадив, проклав мости. З тобою в далі солов'їні мені судилося іти", "Батьківщини молодість - молодість моя!", "Хай на скронях у нас сивина, сивина, але юна любима Вітчизна" - ці та інші численні висловлювання є конденсованим виразом почуття, яке буквально розлите скрізь у пізній ліриці Сосюри. Всемогутнє, всеохоплююче, воно від десятиліть трактувалося вульгарною критикою як вияв громадянськості. До певної міри так воно і є, але хіба це тільки свідома установка, а не щось складніше і ширше?

Оспівувана Сосюрою суспільна  дійсність для нього безумовно  позитивна, прийнятна, тотожна таким  поняттям, як юність, життя, безкінечність, любов тощо. Вона не є предметом  рефлексії (що є основою свідомого  громадянського мислення), є ще одним  втіленням ліричного "я", а не відбитком поза ним існуючої даності, в осмисленні якої і перевіряється глибина громадянської свідомості цього "я". В. Маяковський писав: "Я хочу быть понят моей страной, а если не буду - так что ж, по родной стране пройду стороной, как проходит косой дождь". Оцього рефлексійного "так що ж", цієї дистанції між індивідуальним і суспільним світобаченням у Сосюри немає! Вони злиті, що характерно для синкретичної - первісної родової - свідомості, яка не стільки зазнає корекцій з боку особистості, скільки обдаровує собою індивіда. Ця свідомість - і поетова, і суспільна, всіх і кожного, її можна передавати "з рук у руки", і вона від того нічого не втратить, а лише розпросториться, що власне і є головним. "Люби її і серцем, і душею... і будеш ти з Вітчизною своєю, як і вона, безсмертний у віках" (1956) - поет не радить, він передає іншим те, чим сам багатий!

 1959 р. виходить у світ збірка "Лірика", присвячена онучці Орисі. Наступного, 1960 р. поет завершує поему "Розстріляне безсмертя", розпочату ще в довоєнний час й опубліковану лише 1988 р. Є підстави думати, що "заспівна" частина твору (друга його назва - "Безсмертя"), присвяченого жертвам сталінського терору, є коли не поновленим шматком утраченої поеми "Махно" 1924 р., то принаймні авторським спомином її уривка ("Ти просиш зір твій, - себто Махна. - В. М., - наче жало..., поему розпочать нову, бо першая давно пропала в сумних архівах ДПУ").