Дослідження авторського жіночого мовлення Карін Штрук

2. Жіноча суб’єктивність на прикладі романів Карін Штрук “Lieben”, “Trennung”, “Kindheits Ende”.

Аби з’ясувати, наскільки  значне місце займає фемінізм в творчості  Карін Штрук, необхідно бодай  коротко розглянути сучасну літературну жіночу продукцію в цілому. Під «сучасною» ми маємо на увазі літературний ландшафт останніх 10 років.  «Це нове явище, «емансипована література», з’явилося на той момент,   коли літературні можливості белетристики, себе, здавалося, вичерпали; коли молоді починаючі автори  (переважно чоловіки) вже були готові проголосити кінець літератури» (Кох-Кленске, с. 14). Взірці жіночої прози, що з’являлися в 70-ті роки, носили, як правило, автобіографічний характер, нехай ця автобіографічність і приховувалася, виливаючись в літературні форми. Тому поступово ствердилося судження про «жіночу суб’єктивність». Критики традиційної бюргерської літератури, так само як і радикальні феміністки, заговорили про «сповідальну літературу, літературу зізнань». З  цією думкою можна погодитись лише частково, тому що за суб’єктивізмом тексту нерідко приховується певна двоїстість, що нагадує ходіння по вузькій межі між «традиційним замовчуванням жінками власної історії і роздумів про самих себе» з одного боку (пор. з Кох-Кленске) і їхнім стремлінням до радикального самоствердження, з іншого. Тож виникає питання: а як виглядає справа щодо цієї суб’єктивності в книгах Карін Штрук? Чи вдається її героїням вирватися з пут приписів та обмежень патріархального світу, чи виявляється, що її персонажі лишаються в полоні старих або новітніх міфів?   

Порівняємо життя жіночих  персонажів Карін Штрук з реальним буденним життям західнонімецьких жінок, що в останні роки зазнало значним  змін завдяки феміністському руху. Цілісне розуміння жінок, розкриття внутрішніх мотивів їхніх життєвих перипетій, що знаходимо в автобіографічній прозі Карін Штрук, здатне заповнити білі плями на карті  «традиційного жіночого мовчання».

Жінки перетворюють власні будні на літературний об’єкт. Не неспроможність присвятити себе якійсь абстрактній темі, переробити матеріал, що лежить поза колом найближчих інтересів—але опрацювання особистісних конфліктів. При детальному розгляді прози Карін Штрук стає зрозуміло, що вона вже завершила процес переробки власного життєвого досвіду. Як приклад можна навести оповідання «Розставання» (1978) і нарис «Дві жінки» (1982), де в центрі оповіді стоять зовсім інші протагоністки, ніж автобіографічне «Я» Карін Штрук, хоча авторка й не відмовляється цілком від свого суб’єктивізму.

Вже під час роботи над своїм першим романом «Класова любов» Карін Штрук починає розглядати письменство як професію, як альтернативу науковій роботі. В цьому вона відрізняється  від жінок, котрі, написавши (як правило  автобіографічну) книгу, продовжують  займатися іншою професією (ключове слово: «хвиля жіночої літератури»).

Залежність від чоловіків  і пошуки матері в творах Карін  Штрук «Кохання», «Розставання»  та «Кінець дитинства».

І. «Тобі колись щось гарне про мене снилося?»--з докором питає чоловік дружину в романі «Кінець дитинства» (глава «Самотність вагітної», с.89). Відповідь на це питання, що відображує суть відносин між оповідачкою та її чоловіком, звучить «Ні». Їй не тільки не сниться про нього нічого хорошого, вона не може написати про нього майже нічого хорошого. Навпаки: нам показують Франца, «людину без почуттів» (с.85), наркомана, так само як його двійника М. І поки М. (він же Франц) запевняє, що ніколи не бачить снів (с.88) і забуває свої сни після пробудження «як люди змахують піщинку з власних вій» (с.287), в снах оповідачки він уявляється їй «незворушним чоловіком» (с.263), так само недоступним і далеким від неї, як і в реальному житті, в котрому він «збігає» від неї в наркотики, вибудовуючи між собою та жінкою стіну, котру вона не може подолати: «Коли він під кайфом, я хапаюся за пустоту. Він не тут. Він десь далеко…» (с. 109) Позбавлення кохання замість позбавлення наркотиків: нарис психологічного трилера шлюбу з наркоманом, слабким, асоціальним в своїй наркозалежності, що лупцює і  принижує її та залякує їхніх дітей фашистськими висловами, що так нагадують фатальні для нього самого вислови його батька, котрого він сам і досі ненавидить. І хоча оповідачка усвідомлює, що йому непотрібна ані вона, ані її кохання (с.171), так само як усвідомлює і той факт, що його пристрасть спрямована виключно на наркотики (с.63; хоча вона довго обманює себе щодо дійсних розмірів його залежності),  тим не менш вона пробачає йому його ницість і захищає його перед іншими (с. 268). При цьому така її поведінка визначається спочатку невпевненою спробою розлучитися («Я повинна усвідомити свою відразу до нього, аби не продовжувати обожнювати його», с. 271), потім її неспроможністю взяти розлучення, з одного боку, і її ненавистю з іншого—ненавистю, котру вона виливає в своїх гнівних тирадах не лише на цього М., але на всю чоловічу стать загалом. «Ненависть до чоловіків»--саме так називається нарис характеру в її щоденнику: «Ви, чоловіки, ви морські чудовиська; ненажерні, товстопузі, вонючі рослини; дряблі створіння» (с.448); а в іншому місці оповідачка—авторка щоденника пише про свою «безкінечну ненависть до чоловіків, ненависть до всіх моїх мучителів, котрих я сама собі обирала, до всіх чоловіків, що в мене були…» (с.448)

Тож зупинимося докладніше на проблемі суперечливих, на перший погляд, уявлень про чоловіків, точніше кажучи: на проблемі ставлення авторки до чоловіків в її творах «Кохання», «Розставання» та «Кінець дитинства». В той час як досі в критиці творчості Карін Штрук обговорювалася головним чином розвинута нею концепція жіночності (під відомими висловами «ідеологія материнства» «великої еротичної матері» і т.д.), ми вважаємо, що саме аналіз ставлення авторки до чоловічого і до змальованих нею чоловічих персонажів могли б посприяти адекватному  і обґрунтованому розумінню цієї письменниці.

В змалюванні недоступності і відсутності  чоловіка для жінки—центральний  мотив романів Карін Штрук, вже  починаючи із кохання головної героїні  до Z. в «Класовій любові»--упізнається тема, що зустрічається в багатьох творах сучасної жіночої літератури і особливо часто пов’язана з образом батька. От і в щоденнику Карін Штрук кінцем її дитинства стає протистояння і зведення рахунків з батьком, необхідність звільнитися від цієї «монументальної фігури дитинства» (с.522). У творі «Заборона на кохання» вона змальовує батька одночасно як свою велику любов і як «заборону на кохання»: заборона, інші, суперниці, кохання—і заборона кохати його, не кажучи вже про те, аби торкнутися. Відношення до батька в його «недоторканості» (с.506) стає відтоді мірилом всіх подальших відносин з чоловіками; причому в цих відносинах вона відтворює біль розставання з батьком: «Можливо, всі розставання були лише спробою, зробити розставання з тобою нарешті «досконалим» (с. 516). Вирішальним для «Кінця дитинства» стає усвідомлення зв’язку між батьком і «всіма чоловіками, котрі мене після тебе ранили, переслідували, гнали, покидали» (с.510) і розрив цього зв’язку.

Цей твір—відтворення відносин із батьком  у відносинах з партнерами-чоловіками, а часто ще й фатальне повторення цих відносин у вихованні сина—вже достатньо і докладно представлений в сучасній жіночій літературі. Більший інтерес представляє, як на мене, інша представлена в творчості Карін Штрук тема, намічена вже в її оповіданні «Заборона на кохання»: пошуки в чоловікові матері.

Один позитивний спогад про батька, що описується вже в «Класовій любові» (с. 259) і до якого вона знову повертається в «Забороні на кохання»--це сцена, в котрій батько змальований турботливим захисником, що власним тілом зігріває для своєї родини вологі і нахололі ліжка (с. 510). Те, чого вона бажає від нього—це аби він її «зігрів, захистив, потурбувався, приголубив» (с. 510)—«ти мав бути моєю печерою, моїм прихистком, стіною, за котрою можна сховатися…» («Класове кохання с. 508)—це має більше спільного з материнськими функціями, аніж з традиційним кліше батька-захисника.

Ще більш виразною та гострою  стає ця потреба в материнській опіці  у відносинах з партнерами-чоловіками, що ніби то мають перейняти на себе цю функцію. Що ж до кореляції «батько / партнер-чоловік», стає зрозуміло, що зв'язок між нестачею материнської любові та проекцією цієї нестачі на сексуального партнера стає ще більш значущим та фатальним зважаючи на залежність від чоловіка і нездатність розірвати із ним стосунки, так само як і ненависть до нього на словах. Аби читач зрозумів цей зв'язок, дозволемо собі спочатку коротко окреслити теоретичну платформу, на котрій буде базуватися наша інтерпретація. Мова піде про два тексти, котрі в контексті феміністичного руху могли б викликати плідну, але болісну критику—і при цьому, можливо, так само наштовхнутися на нерозуміння та неприйняття, як це сталося із книгами Карін Штрук.

В своїй опублікованій 1977-го року статті «Емансипація лякає» Марина Мьолер-Гамбарофф  засобами психоаналізу обґрунтувала зв'язок між проголошуваною або латентною ненавистю до чоловіка, що спостерігається в певних колах феміністського руху, і незадовільними стосунками із матір’ю.  Вона виходила із спостереження, що спочатку здивувало: саме ті жінки, що, здавалося б, досягли професійних успіхів, добилися незалежності і «емансипувалися», виявлялися напрочуд невпевненими в собі та закомплексованими. Причини типово жіночих страхів та внутрішніх конфліктів в тому, що стосується самоідентифікації і досягнення самостійності, несення відповідальності за власне життя, вона вбачає в ранньому симбіозі між матір’ю та донькою. Через залежне, підлегле становище матерів в нашому суспільстві «загальною, підтримуваною суспільством характеристикою матерів стає те, що вони—передаючи власну залежність—намагаються перешкодити спробам дітей стати самостійним». При цьому дівчинці буде важче розірвати цей симбіоз, аніж хлопцю, котрий вже внаслідок анатомічних відмінностей сприймається матір’ю як «інший». Архаїчні страхи перед матір’ю, що видається над важливою, і почуття ворожості до неї через заборону відділитися в дорослому віці можуть бути перенесені на чоловіків, щоб зберегти позитивні аспекти образу матері. Таким чином, Мьолер-Гамбарофф оцінює ворожість до чоловіків як небезпечний психологічний симптом.

І тут ми чуємо ключові слова, що мають значення і для оцінки творчості Карін Штрук. Перед  тим, як зупинитися на цьому докладніше, ми б хотіли зробити ще одне попереднє  методологічне зауваження: в цій  психологічній інтерпретації мова жодним чином не йде про біографію письменниці. Ми вживаємо ім’я «Карін Штрук» виключно  в розумінні «літературного персонажа» і «виконавиці мистецької ролі», як вона презентує себе в своїх романах і щоденниках—жінкою-оповідачем. Навіть якщо ці жіночі нариси, портрети і є значною мірою автобіографічною проекцією авторки—що б виправдало застосування психоаналітичної моделі в аналізі літературного персонажу—то провести межу між літературною та автобіографічною  жіночою фігурою неможливо, та чи й варто.

«Любов», «Розставання» та «Кінець дитинства»—роман, повість та щоденник—ці три книги складають тематичну та змістову єдність і можуть, зважаючи на послідовність їхнього виникнення, читатися як трилогія.

В «Любові» домінуючою чоловічою фігурою  є Йохен, «Дон Жуан і монах, що біжить від сексуальності» (Любов с.87). Вона злиться на його фізичні недоліки («В його пупку був бруд, і мені було трохи огидно», с. 37), висміює його імпотенцію «то ти боїшся моїх сексуальних потреб, моєї потенції? …Так, мені шкода вас, чоловіків, жертв вашого власного стремління до домінування, вашої віри в фалос, вашого ритуального танцю навколо золотого тільця фалосу». (с. 82). Але в цю злість важко повірити, вона нещира, адже вже кількома рядками нижче оповідачка запитує: «де ж ключ до тебе? Я хочу, аби ти відімкнув мене твої ключем» (Л. с. 83). В «Любові» їй не вдається вирватися з «еротичної» системи координат, відірватися від «знайомої опори чоловічого початку». (151). І хоча вона намагається зробити це, скориставшись лесбійським зв'язком із Сонею, це не приносить дійсних змін, адже кінець-кінцем оповідачка знаходить собі «повністю незадовільне» тріо молодих коханців: Давида, Крістіана та Георга; останній говорить сам про себе: «я нездатний кохати» (Любов с. 347). А вона ж саме цим докоряла Йохену: «його таємниця, гадає вона, полягає в тому, що він не здатний кохати, Дон Жуан». (с. 153)

І хоча вона «вибралася таки з ненависті  до Йохена, мовби з густої, дуже гіркої каші» (с. 346), це розставання провело  її по колу, і вона опинилася там, де, власне, була на початку: на ідеалізації чоловіків і приписуванні їм міфічних рис: «І знову мої очі готові для правди, для великого пошуку Чоловіка. Для відгадування загадки Чоловічого.» (с. 346). Вже її батько видавався їй «загадкою» (с. 103), «чужа людина, котрої ніколи не було вдома» (с.342), і вже сама згадка про це мала б підказати їй, що не слід довіряти цій розхожій метафорі. Але замість цього вона залишається в полоні свого несправдженого бажання отримати свого «недостатнього» чоловіка. Висновок: «всюди ці чоловіки, що наводять на мене смертельний страх, думає вона; вони приваблюють мене, тому що я все ще не здатна жити з однією людиною, відмовившись від пошуку симбіозу, подвійного існування, залежності» (с. 360).

Про розрив симбіозу, про різноманітні форми розриву стосунків йдеться в оповіданні, що було написане після роману «Кохання» і так і називається—«Розставання». «Ловець людей, шахрай, шлюбний аферист» («Кохання», с. 98) Йохен з’являється тут  в образі журналіста і «ловця людей» («Розставання», с. 100) Ганса—зловісне ім’я,  що знову відсилає до книги  І. Бахман. Так само, як Лота в «Коханні» зрозуміла, що скоєний нею аборт був «лише відчайдушною спробою звільнитися від мертвороджених збочених партнерів, що були лише карикатурою на чоловіків, а не справжніми чоловіками («Кохання с. 378)—так само і Анна в «Розставанні» сприймає аборт як «витравлювання із себе Ганса» (с. 12), як «вискоблювання з себе Дон Жуана» (С. 107). Наскільки далека вона від дійсного звільнення, показує її нав’язлива ідея вбити Ганса (напр., с. 138), так само як і нові любовні стосунки, котрі вона розпочинає зі своїм колишнім нареченим Готфрідом, що як раз проходить реабілітацію в клініці для наркоманів, та його другом Юргеном, також наркоманом. Їхня наркозалежність—це еквівалент її залежності від Ганса. (наприклад, с. 117)

На «проникливе» питання соціального  працівника «що ж Вам дає Ваш  новий друг? Гадаю, він теж наркоман?» (с.32) вона обманює саму себе: «він давав  їй підтримку в її письменницькому  житті» (с. 36); однак кінець  оповідання показує брехливість цього твердження. Кінець оповідання лишається певною мірою відкритим; його можна зрозуміти по-різному (чи то на святкуванні свого тридцятого дня народження вона вперше коле собі наркотик, чи то кидається вниз через перила балкону); в будь-якому разі це падіння, нехай навіть в фікцію знову спалахнувшого кохання. Розставання, хоч би в якій формі, тут розуміється як винищення, витравлювання з себе паразиту, котрому вона дозволила «проникнути в свою плоть, угніздитися там» (с. 139) (тій обставині, що на сюжетному рівні розставання може відбутися лише насильницьким шляхом, на рівні формальної побудови тексту відповідає раптовий кінець оповідання; прогрес в порівнянні з романом «Кохання» полягає лише в більшій естетичності такої кінцівки; докладніше про це в частині ІІІ) І доки вона буде обманювати себе щодо своєї участі, своєї дійсної ролі в відносинах панування та залежності, уявляти собі, що ці стосунки є не паразитарними, а симбіотичними, доки будуть зберігатися протиріччя, хоча б те протиріччя, що вона гнівно протестує проти спроб, що нібито роблять її коханці—спроб нав’язати їй роль їхньої матусі, а сама поребує материньсокї теплоти та шукає її.