Дослідження авторського жіночого мовлення Карін Штрук

При  цьому проблема встановлення кордонів між собою  та іншими лишається актуальною.

Ця проблема досягає  свого апогею в щоденнику душевної кризи «Кінець дитинства», що охоплює  період 1977-1981 рр  і показує відновлення  і поглиблення її прив’язаності  до наркомана М. Вона знову проводить  паралелі між труднощами/ неможливістю змінити себе, «зіскочити» зі стосунків та його наркоманією та неспроможністю покинути наркотики (напр.. с. 179) Так само, як Лота в «Коханні» чекала порятунку від Йохена, котрого сама ж раніше проголосила ненадійним, так само і оповідачка щоденника «Кінець дитинства» очікує, «що така людина, як М. звільнить її як принц Білосніжку» (с. 98) Вона лишається «повністю помішаною» на ньому, «ніби від нього могли прийти все полегшення, вся любов» (с. 196). При цьому в реальності все якраз навпаки, вона бере на себе відповідальність за нього, намагається взяти під контроль його залежність від наркотиків, утримує його роками (с. 270). Наскільки низькою  при цьому лишається її віра до себе, як мало вона усвідомлює власний (в т.ч. фінансовий) успіх, стає до болю зрозумілим в сцені, коли  вона, риючись в старих рахунках своїх гонорарів, вперше підраховує, які суми вона заробляла в останні роки—і «викидала на утримання дорослих людей» (с. 388)               

Та й сама Штрук  звертається до образу Попелюшки  як до взірця/ фон, щоб пояснити. Наскільки вона готова до залежності та приниження: «іноді я думаю, що виношу все це, аби наказати себе саму за успіх в кар’єрі; штраф, який суспільство накладає на жінок, що рвуться занадто високо. За «славу» я маю дозволяти знущатися над собою…Жінка завжди певною мірою лишається Попелюшкою» («Кінець дитинства», с. 258)

Інші вияви синдрому Попелюшки можна впізнати хоча б  готовності до самоприниження, аби  лише підвищити самооцінку чоловіка («Кінець дитинства», с. 199, 275), і насамперед в «неспроможності сказати «ні». І ця проблема є частою темою в автобіографічній жіночий прозі, так що неспроможність відмовити і пов’язане з цим «почуття провини, що переживають жінки, коли говорять «ні», коли не погоджуються», вказують як раз на внутрішній конфлікт, комплекс раннього симбіозу матері та дитини, неспроможності провести межу між собою та іншою людиною. («Кінець дитинства, с. 370, 382). 

3. Мовностилістичні засоби репрезентації емотивності в романі Карін Штрук “Lieben”.

Усамому літературному тексті Карін Штрук акценти переносяться з опису подій і зображення осіб, що беруть участь в «постмодерністському романі», на просторові міркування про сам процес написання цього тексту. Роман в значній мірі стає філософським есе, а поетичне мислення висуває на перший план інтуїцію, асоціативність, образність, метафоричні, миттєві відвертості. Отже, варто докладніше розглянути окремі фази, що стосується цієї книги, проаналізувати суспільно-історичний субстрат її створення.

Ось перша фаза: розставання  Лотти з Йоханнесом, її розумним поміркованим чоловіком, що стримує  її спонтанні пориви. Вона усвідомлює всю владу свого багаторічного  шлюбу—владу, яку їй вже так важко  подолати. В цій фазі книга ще не відходить від традиційної  проблематики, а фігура бездоганного, одного з жінкою віку, чоловіка лишається відповідно блідою та невиразною.

Справжнє пізнання себе та власного жіночного буття починається  для Лотти лише з появою коханця, Йохена. Він письменник і в свої 37 років видається тридцятирічній Лотті надто побитим життям і схильним до компромісів. Це людина, що шукає вигоди та заробітку, тримається за свою родину і лише час від часу знаходить собі коханок—заради письменства, аби отримати нові враження, новий матеріал. «Йохен поглинув мене всю, виплюнувши лише мою оболонку. Так я тепер і існую»—жаліється Лотта. В цьому стані—без шкіри—вона відчуває на собі повною мірою, що значить «чоловічий егоїзм завойовника», як це (мов колись, на уроках танців)—бачити, що твоя самооцінка залежить від уваги чи байдужості чоловіків. Вона помічає й незріле відношення свого партнера до власного виховання. Йохену незнайоме відчуття самозабуття; він пестить лише власні бажання—бажання, що надто швидко виливаються в слова. Цей флюїд розчарування, що продукується ним та тисячами таких самих інтелектуалів, міг би, на думку Карін Штрук, довести сильніші натури до насильства. Від нього, майже імпотента, Лотта вагітніє. Переживши душевну пустоту після аборту та спробу самогубства в снігу, що за силою відчуттів так нагадувала оргазм (кохання та смерть—це «суто німецьке», цитується), вона відправляється на пошуки жінки, на пошуки себе самої. Адже в неї давно «було відчуття двоїстості…відчуття приналежності до обох статей відразу».

Перше—пасивне та примиренське, слабке та ідеологічно неоформлене, але співрозуміння—Лотта знаходить в центрі допомоги жінкам. Потім вона зустрічає студентку Соню, з котрою живе певний час і котра звільняє її від спадщини «асексуального дитинства» і відчуженості від власного тіла. Так наближається «кінець поневолення». Скоро в своїх фантазіях та реальності Лотта доповнює подругу Йоханнесом, колишнім чоловіком. Вона хоче загалом усунути різницю між статями і вибудувати абсолютну єдність—власне, така собі регресія, ідеал неусвідомлюваного, круглого, майже ембріонального існування. 

Так вперше визріває її почуття до дев’ятнадцятирічного хлопця з ще не сформованою психікою, робітника, що використав рік безробіття на вживання наркотиків та злочини. Але його тілесна  чуттєвість набагато перевищує чуттєвість добропорядних чоловіків, і Лотта перетворюється на люблячу жінку, що стримує нестримного. Хлопця звуть Ленцем. Але Ленц Карін Штрук—це дикун без мови. Завдяки ньому і через нього пристрасне бажання Лотти позбутися цивілізованості знаходить доступ до розбещеної молодості, що шукає задоволення та смерті—молодості, що для Лотта завдяки її віку скоро була б недосяжна. Вона, яка так багато говорить, знаходить вивільнення та спасіння лише в цьому безсловесному партнері, котрий так грубо обходиться з нею. Питання бюргерської чи будь-якої іншої моралі більше не стоїть. Лотта хоче, втілити в собі “Хаос часу”; її хтивість має зцілювати те, що зруйнували політика та економіка.

 “Мистецтво відмовляється тішитися прекрасними формами, консенсусом смаку. Воно шукає нові способи зображення, але не для того, щоб отримати від них естетичну насолоду, а для того, щоб з ще більшою гостротою передати відчуття того, чого не можна представити. Постмодерністський письменник знаходиться в положенні філософа: текст, який він пише, твір, який він створює, в принципі не підкоряється заздалегідь встановленим правилам, йому не можна ухвалювати вирок, що не підлягає оскарженню, застосовуючи до нього загальновідомі критерії оцінки. Ці правила і категорії і є якраз те, що шукає сам витвір мистецтва” [38, стор. 340-341].

Як приклад береться роман Карін  Штрук “Lieben”. Тематично мова йде про зв’язок кохання та смерті, точніше про можливість віднайти самого себе в любові та жити далі, або через це ж кохання поплатитися життям. Зречення жінки від себе розглядається як пригноблення минулих почуттів. Штрук шукає шляхи уникнення такого пригноблення в ім’я кохання. Вона дізнається, що її “Don Juan” в пошуках не любові, а смерті. Але його смертельна, чуттєва любов суттєво відрізняється від бажань жінки. Любов чоловіка, в даному випадку, шукає все знову і знову смерть, а жінка, навпаки, намагається таким чином протистояти своєму негативному самоствердженню. Гетеросексуальна любов для Карін Штрук – це вираження відношення до смерті. Так описує себе її героїня : “Ich bin eine lebende Selbstmorderin”[6, стор.18].  Ці слова Карін Штрук розцінює, як той факт, що саме гетеросексуальна любов вбиває, пригноблює, вона знає та усвідомлює це, але все одно “йде на рожон”. У своєму творі Карін Штрук повертається до необхідності нового народження, індивідуального відродження жінки.

  Авторка розглядає любов як процес життєвих реалій. Лота в романі «Lieben» (1977), переживає з Йохеном розчарування, а з Йоханнесом, Сонею та Юргеном теж не може довго підтримувати достатню силу почуттів.  Хворобливе бажання близькості—потреба, притаманна багатьом представникам повоєнного покоління, туга, від якої вони шукали порятунку в письменстві.  В постаті бентежної, неспокійної Лоти Карін Штрук змальовує портрет жінки, що намагається віднайти дійсну близькість та силу почуттів у сексуальній самореалізації. Це постать, котра викликає відразу не лише у читачок-феміністок. Символ «дівчини легкої поведінки», що прихована в кожній з нас? Пошуки Лотти сексу, котрий би її задовольнив, приховують небезпечне намагання заповнити іншими людьми внутрішню пустоту (цим, до речі, можна пояснити легкість, з якою вона змінює об’єкти своєї “любові”).

До того ж Лотта  живе й кохається одночасно з  чоловіками та жінками, що було неможливо  уявити собі в жіночій прозі 60-х  рр. В ті часи жінка майже ніколи не робила “крок до Гоморри”, а вільне кохання було знайоме лише представницям богеми. “Або жінка й мати, або повія”—єдина на той час альтернатива. .

З приводу зображення еротики сама Карін Штрук висловилася на симпозіумі “Література та сексуальність” союзу письменників м. Грац (1982):  “авторка жіночої еротичної прози має мабуть більше шансів, аніж письменник-чоловік, розкрити складний світ обох статей. Але цим шансом досі ніхто не скористався, і коли якась з письменниць намагається це зробити, як-от Мариза (Хольдер), її швидко зупиняють. Експеримент—це все; без експерименту все—це ніщо; і особливо це стосується експерименту еротичного”  (неопублікований рукопис, с. 21) (з даних дочки Карін Штрук – Сари-Інес Штрук).

Отже, потрібно вміти витягати на світ божий всі фантазії жіночого сприйняття, не підвергаючи їх внутрішній цензурі чи цензурі з боку іншої авторитетної жінки або матері. Але при цьому потрібно залучати теоретичне осмислення суті сексуальності і влади, аби процес жіночого самопізнання не закінчився “мазохістським самознищенням” .

Героїні ж Карін Штрук демонструють свою тілесність грубо й неприкрито, з відвертістю. Жінки реагують на подібні тексти зазвичай різкою критикою на неприйняттям.

В реальному житті жінкам потрібно було (та й досі потрібно) декілька років, щоб усвідомити, сформулювати та втілити свої сексуальні потреби. І знову ж, це сексуальне самовизначення було актуальним лише для невеликої частини жінок, які й без того були в змозі висловити свої потреби—завдяки своїй приналежності до середнього класу або завдяки гарній освіті. І за цим кроком зазвичай слідувала “політизація” їхньої свідомості. Жінки, котрим вдавалося “вибитися в люди” з робочого середовища. А до «жіночих центрів» подавалися студентки й школярки, котрі відкривали там в собі (наприклад, в групах самопізнання) потяг до жінок і отримували відповідний тілесний досвід.

У творах постмодернізму світ з'являється  в розірваному вигляді, відчуженим від людини, позбавленим сенсу, впорядкованості  і закономірності. Для досягнення цієї мети використовуються спеціальні прийоми, що створюють навмисний оповідний хаос. Автор, текст, читач перетворюються на єдину сферу, в рамках якої розігруються ігри листа. Можна відзначити, що будь-який текст є “реакцією” на попередні тексти і що ще М.М. Бахтін розробляв проблему взаємодія “свого” і “чужого” слова. Як доказ цьому є те, що Карін Штрук інтегрує, по можливості, в текст літературні цитати шести авторів: Ingeborg Bachmann [Lieben, S.5], Franz Kafka [Lieben, S.7], Robert Musil [Lieben, S.10], Else Lasker [Lieben, S.10], Andre Gide [Lieben, S.387], Marcel Proust [Lieben, S.387].

У постмодернізмі контакт  між автором і читачем стає тіснішим за рахунок спеціальних  прийомів: автор виступає одним з  дійових осіб тексту, його коментатором, інтерпретатором і тому подібне. Все це має яскраво виражений іронічний характер. Авторка висміює умовності масової а часто і класичної літератури з їх шаблонами, наївністю, стереотипами літературного і практично-життєвого мислення, раціональністю буття.  Автор “явно бавиться своєю авторською маскою і ставить під питання самі поняття вигадки, авторства, текстуальності і відповідальності читача” [39, стор. 164]. “Можливо, для літератури навіть смішно взагалі намагатися відтворювати дійсність, особливо якщо врахувати мінливість сучасної реальності. Металітературна техніка в посмодерністській літературі заснована на іншій епістемології, не переконаній в пізнаваності світу” [там же, стор. 165].

Процес читання робить взаємини між автором, текстом і читачем  настільки складними, такими, що вони перетворюються на єдине безкінечне поле для текстових ігор. [6, стор. 7].

У постмодернізмі розроблені концепції  “імпліцитного автора” і “імпліцитного читача”. Карін Штрук в дусі постмодерністського типу творчості демонтує традиційні оповідні зв'язки всередині твору, відкидаючи звичні принципи організації роману. Однак усе ж чітко помітно центр такої фрагментованої оповіді, який перетворює гранично розрізнений і гетерогенний матеріал, що витворює своєрідний зміст “Lieben”, змушуючи сприймати роман цілісно. Цей смисловий центр— маска автора, єдиний реальний герой, що здатен викликати увагу імпліцитного читача. 
.  Імпліцитний автор є фокусом всіх оповідних прийомів і особливостей тексту. Це і позиція, і інтонація тексту, які можуть мінятися у міру його розвитку; це “принцип”, організуючий всі засоби оповідання, включаючи оповідача. Головне в “імпліцитному авторові” – це дистанція між ним і оповідачем. “Імпліцитний читач” повинен в ідеалі розуміти всі інтонації автора, різні стратегії його тексту. Це можуть бути стильові прийоми іронії, особлива прозорливість, готовність до розуміння. Таким чином, виникає система, що складається з автора і читача, причому і тому, і іншому можуть бути властиві різні елементи, рівні, механізми “подачі” і “сприйняття”.

Ключовим поняттям постмодерністської літератури є наррататор. Нарратор – це оповідач, розповідач, роль, придумана і прийнята автором. Якщо дискурс нарратора передбачає лише одне – здатність розповісти історію, – те він відповідає “нульовій мірі індивідуальності”. Нульова міра представлена, перш за все, “всезнаючим оповіданням від третьої особи” класичного романа XІX ст і “анонімним оповідним голосом” деяких романів ХХ ст, наприклад, Карін Штрук “Lieben”.

У постмодернізмі провідну роль грає свобода від чого б то не було, в першу чергу від будь-якого тиску, відповідальності, диктату. Особливу увагу постмодернізм приділяє боротьбі з “диктатом” розуму, традицією раціональності, властивій філософії Нового часу.

Найважливішим філософським поняттям постмодернізму є “Інший”, проблема якого була досліджена П. Рікером і Ж. Лаканом. Перший неодноразово підкреслював, що ідея “Іншого” постійно присутня в моєму “Я”, усвідомити яке можна лише через “Іншого”. І знову ж таки ми не можемо не звернутись до роману Карін Штрук. Алюзії до психоаналітичного інструментарію вказують на те, що критика,  котрій (авторка) підвергає все чоловіче, пов’язана з неможливістю однозначно визначитися з реальністю, з власною сексуальною приналежністю—про що свідчать хоча б такі суперечливі пасажі: “Ich will nicht Ich sein. Ich will ein Anderer sein. Ich will mein Bruder sein. Ich will Jochannes sein. Ist Jochannes mein Bruder, mein Vater, mein Sohn? Ach du warst in abgelebten Zeiten meine Schwester oder meine Frau. Ach du warst in abgelebten Zeiten mein Bruder oder mein Mann. [Lieben, S.27].