Філософія кохання і смерті Д.Донна

                                          Then thy sick taper will begin to wink.

                                          Свеча от страха копоть изрыгает…

І виблискуючі в язичках полум’я бісеринки  поту:

                                          Bathed in a cold quicksilver sweat…

                                          Ты задрожишь, и пота брызнет ртуть…

          Крім  двох цих світлих плям, ще декілька  кольорових ефектів створюються  ним  поза словесною тканиною  твору. Але в цілому всі світлові  рішення Донн підчиняє ствердженню переваги кольору ночі: поет не залишає надії на проблиск  наступаючого ранку, перший промінь якого розімкнув би коло мороку[39].

          Проте  поет далекий від  еквілібристики  колористичними можливостями образного  рішення  як такого. Емоційна напруженість, традиційно відмічена як найбільш характерна риса його поезії, опирається  на завжди присутнє в його ліриці поєднання художнього рішення з рішенням смисловим.   В вірші «Привид» апофеозом розвитку кольорової метафори стає  її воз’єднання з темою невірності. Мотив кохання, розмальований в вірші «Блоха» в палаючі гарячою фарбою червоні тони, виявляється контрастно  закріпленим в ліриці Донна відносно чорного кольору зради: барвиста нюансировка наповнюється змістовною  об’ємністю.   Заміна традиційного світлого, білого тону на червоний в антитезі «кохання-зради» підтверджує думку про поступове руйнування в рамках ренесансної поезії ранньої стилістичної умовності «білого-чорного».

           Відмова  від використання епітета як  засобу зовнішнього описання     приводить до надлишкової  «предметності» лірики. В силу покладання на неї естетичного навантаження, «предметна» вибраність стає  характеристичною, оригінальною, ємною; не дивлячись  на відсутність епітетів, світ поезії Донна залишається  яскраво  мальовничим. Секретність цієї  мальовничості криється в тому, що  метафора Донна збільшено-предметна – будучи розгорнутою в рядок, строфу чи вірш, вона завжди оригінальна  по логіці внутрішньої організації і високої напруженості переживання.  Також «предметно», як кольором, лірика Донна наповнюється ароматом східних прянощів, прохолодою дзвінких джерел, гомоном  строкатих  базарів. І абсолютною тишею  невимовлених діалогів піднесених до гірських висот душ закоханих.  Лірика Донна  багатообразна при відсутності описування  і багатоголосна всупереч зовнішній монологічності . Досягнене художнє рішення  спирається на оригінальне, самостійне використання поетом топосів та сталих символів з одночасним утягненням в сферу поетичного переживання явищ предметно-матеріального світу, традиційно відстоявши один одного. Починаючи з ранніх віршів, Донн творить свої художні закони поезії, експресивність якої небагатослівна, а думка – складна.

            Порівнюючи барвисту гаму світської  лірики Донна з використанням  кольору в сонетах Шекспіра, легко помітити сталість окремих образних рішень. Так, образ зради піднімається по лінії внутрішнього розвитку від образу помилок ( «foul faults», сонет 148) до узагальнюючого образу брехні, також виявляється забарвленим в чорний колір:

                                      For I  have sworn thee fair; more perjured I,

                                      To swear against the truth, so foul a lie.

                                                                  (пер.С.Маршака)

                                      Я клялся: ты  правдива и чиста, -

                                      И черной ложью осквернил уста. (Сонет 152)

             Часто зустрічається в рядках  сонетів чорний колір,який в  основному  закріплений у Шекспіра  за колом явищ, зв’язаних з недостойною поведінкою смаглявої леді. Найвищого ступеню концентрації він досягає в момент ідентифікації зовнішньої «смаглявості» дами з «чорнотою» її вчинків. Відштовхуючись від звичного порівняння «fair» і   « dark», поет в 144-му сонеті обіграє білявий колір волосся друга в порівнянні з «кучерявим чорним пасмом» своєї коханої:

                                          The better angel is a man right fair,

                                         The worser spirit a woman colour’d ill.

                                         Мужчина, светлокудрый, светлоокий,

                                         И женщина, в чьих взорах мрак  ночной.

                                                                                   (пер.С.Маршака)

          Звертаючись  до християнської символіки світла  і темряви, поет спирається на  традиційні поняття  «angell», « saint», « evil», « devil», які неодноразово зустрічаються  в вірші. При цьому він не  відступає від хрестоматійної  антитези, збудованої на «жорсткому» зіткненні кольорів і позбавленої як гри світлотіні, так і будь-якого натяку на нетрадиційну розробку кольорової стилістики. В цілому подібне рішення характерне для всього корпусу сонетів Шекспіра, де основним живописним прийомом являється порівняння двох взаємовиключних починань на рівні їх опису.

             Проте не можна не відмітити, що в окремих випадках Шекспір  намагався посилити внутрішню  ємкість образів шляхом звернення  до напівтонів.  Так, підкресливши  в першому катрені 132-го сонету  жалібну чорноту очей коханої, поет будує другу строфу на обігравання понять «mourning eyes»/ «morning sun», примирюючи протиріччя внутрішньо виникаючого за текстом рядка  образу «mourning sun» в образі « grey cheeks of the east», де чорний, користуючись музичною термінологією, виявляється своєрідно «розв’язаним» в сірий, а яскравий колір диску світила, що  сходить створює натяк на ніжно рожевий напівтон  щік:                 

                                          And truly not the morning sun of heaven

                                          Better becomes the grey cheeks of the east…

                                          Поверь, что солнца блеск не так идет

                                          Лицу седого раннего востока…      

                                                                            (пер.С.Маршака)

            Почавши з порівняння «чорного»  з відтінками «світлого» Шекспір  органічно завершує колористичне  рішення в останніх рядках, де  воно знаходить вираження в  черговому обіграванні смаглявого кольору шкіри коханої:

                                         Then still I swear beaty herself is black

                                         And all they foul that thy completion lack.

                                         Я думал бы, что красота сама

                                         Черна, как ночь, и ярче света  – тьма!

                                                                     (пер.С.Маршака)

           Незважаючи  на  окремі намагання розширити  барвисту багатоплановість лірики, Шекспір в сонетах  прямує в цілому  осмисленню кольору як символу. З цієї точки зору він перебуває в стані достатньо традиційного бачення світу, що знаходить вираження в використанні ним риторичної любовної образності. Відсутність інтересу до цієї області виразно підтверджується її рішенням  на рівні описовості, епітету.

           Єдиним  прикладом звернення до прихованої  барвистої образності може служити  обігравання образу «смаглявої  дами» в описуванні світлих  сторін її зовнішності:

                                         For well thou know’s  st to my dear doting  hear

                                         Thou art the fairest and most precious jewel.

                                         Ты знаешь, что моя слепая страсть

                                          Тебя считает даром драгоценным.            

                                                                                           (пер.С.Маршака)

             Проте в 131-му сонеті Шекспір  не уникає безпосереднього зіткнення двох кольорів, вдаючись до зовнішньої описовості в заключних рядках вірша:

                                          Thy black is fairest in my judgment’s place.

                                          One on another’s neck, do witness bear.

                                          Клянусь до слез, что темный цвет лица

                                          И черней цвіт волос твоїх прекрасне.

                                                                                           (пер.С.Маршака)

            Самою яскравою барвистою плямою  в палітрі 154 сонетів Шекспіра  являється  130-й.  Проте активне  введення кольору в образну  тканину твору ще  раз підтверджує  тяжіння Шекспіра до контрастності  тонів, які тут відчуваються через  «предметне» рішення епітету.

           Таким  чином, закріплена контрастність ,з  однієї сторони, і свобода  в  володінні кольоровою палітрою  – з іншої, дає можливість відтінити, порівнюючи сонети Шекспіра з  ранньою лірикою Д.Донна, одну  із особливостей формування в англійській поезії початку ХУІІ ст.. нової барвистої стилістики.

           Поглиблення  образної ємкості поетичного  твору шляхом кольорового пласта  не носило у Донна тенденційної  направленості. Це дає можливість  поглянути на один із  приховано  протікаючи в літературі процесів: вмирання традиційної символіки кольору в новій колористичній метафорі .

                                                        

Висновки до розділу 2.

 

           Увірвавшийся  через поезію  Донна в англійську  лірику пізнавальний інтерес  до проблем  епохи  викликав  до життя існування  нових світів, зовнішньо  підвладних  примхам поетичної волі, але в свою чергу в багатьох  опосередкованих  породившою  їх хвилею  природничо-наукового розвитку.   Визнання пізнавання  всіх проявів буття стало основою  світосприйняття поета, визначивши  діалектичну природу  «дотепності »його творчості.

Думка Донна, завжди готова засумніватися у загальновизнаному, здатна прагнути спростувати саму себе. Але розкриваючи невідоме у явному, вона рідко порівнює це з дидактичною  ясністю. Тому  гімн неможливому, відкриваючий вірш, в  завершальних рядках «Пісні»  перетворюється в іронію. Розвиток ліричного героя у Донна йде по  лінії розширення меж образу. Одним із  найбільш плідних  шляхів в цьому напрямку  було «дослідження»  виразних  можливостей  сталих в поетиці його  часу  «загальних місць» , що найбільш відчутно  виявилось у ранніх  творах. До їх числа належать «Наживка», «Блоха», « Привид» та деякі інші. Більшість з них  представляють собою  арабески, збудовані на нетрадиційному розвитку загальноєвропейських  топосів. Пройшовши через скептицизм юнацького відношення до кохання, Донн приходить до філософії любовного почуття, в  розмаїтті нюансів  переживання  збереженого в ліричних рядках.  Дотримуючись досвіду наукової думки епохи, поет  створює  своєрідну «анатомію кохання»,  почасти  вдаючись до  метафоричного  уподібнення рухів людської душі  процесам природи рослинного та тваринного світу – при всій умовності заголовків, вони дають можливість підкреслити «фізичну» основу трактовки теми: «Дієта кохання», «Зростаюче кохання»,  «Любовне  лихварство»,  «Любов у запереченні», «Божественність кохання», «Безкінечність кохання» та ін.                

              Використання прийому «предметного  опосередкування» почуття дало поету можливість перевести  витончені переживання на язик конкретної образності , багатої побутовими деталями.  Особливістю гедоністичної лірики  Донна являється її «предметна відчутність», однак не профануюча  високу ідею кохання. Відмовившись від  традиційного «сонетного»  оспівування кохання як сфери ідилічних відносин, де найвищий трагізм виникав в зв’язку з холодною байдужістю жорстокосердої  красуні.  Донн вніс в трактовку теми нову різноманітність ситуацій і відтінків  переживань.  Уникаючи  штучності та надуманості, він положив в основу свого розуміння любовного почуття глибоко драматичне переживання, в якому  бачив ключ  до досягнення краси та складності людських почуттів. Ним стало  оспівування  характеру кохання, втіленого в темі вірності. З одного боку, її рішенням виявилось поетичне «вивчення»  невірності жінок, з другого – аналіз ліричним героєм  характеру свого  розуміння  цього почуття. В сучасному донно веденні  намагалися  розглядати цей  наскрізний мотив любовної лірики Донна  як художнє   опосередковане  вираження внутрішнього розколу, зв’язаного з переходом від католицизму в протестантизм.

          Вірш  Донна носить заголовок «The Bait». Із всіх можливих варіантів  його перекладу на російську  мову – «Приманка», «Спокуса», «Наживка» - останній є найбільш адекватним, оскільки розкриває ідею «спокуси»  за допомогою образу рибної ловлі. Як відомо авторство заголовків Донна сумнівне, тому що вони виникли в процесі підготовки віршів до друку після смерті автора.  Неможна не віддати належне тому, настільки вдало була схоплена і передана основна думка автора,  підлягає виявленню лише при розумінні всього полісемантичного багатства слова  «bait».

          Перший  рядок вірша Донна являється  відтворенням першого рядка вірша Марло. В другий рядок поет вніс незначні зміни – «all the pleasure» він відтінив як «some new pleasures». В контексті  створеної навколо пасторалі Марло ситуації ці слова можна розглядати як  своєрідний вираз  естетичної позиції поета, який в даному випадку  намагається переглянути канон буколічної лірики. Признаючи, що він приносить «дещо нове» в пасторальну ситуацію Марло, Донн затверджує право власного поетичного бачення, право власного голосу.   Відтворення першого   рядка вірша Марло  визначило внутрішню форму вірша Донна як звернення незадачливого воздыхателя до коханої.  На відміну від Марло Донн заземлив традиційну пасторальну образність.   В силу зниження загального тону вірша перший рядок втратив абстрактно-риторичне забарвлення, наблизившись до розмовної мови. Із вірша зникли образи пастуха і пастушки; поет  відмовив собі в ролі сатира, а його кохана  позбавилась гіперболізованих атрибутів   обожнення  і тепер «ступає по землі».  Вона стала земною жінкою, краса якої згубна для оточуючих і для неї самої. Інерція пасторалі руйнується поступово: з початку вірша із рядка в рядок переходять традиційні образи. В перших чотирьох рядках уява Донна  виявляється стиснутою усталеними буколічними образами.  Це наглядно проявляється, коли поет звертається до одного із улюблених ним образів – образу сонця.  Щоб відтінити  безмежність краси коханої, він  звертається до неодноразово повторюваної ним сентенції : її краса,   затемнюючи світ сонця, робить присутність світила зайвим. Тут вперше  намічається розробка теми  єдиноборство Людини з Сонцем. В вірші «Схід сонця», судячи по  стилістиці написаним пізніше віршем «Наживка», тема суперництва із світилом досягає апофеозу. В завершальному рядку вірша Донн ще раз повертається до пошуку  винахідливих засобів для описування  краси   жіночого образу. Задачу, з якою він, здавалося б, був не в силах впоратися в рамках традиційної поетики, Донн знаходить можливим вирішити за допомогою несподіваної метафори: