Філософія кохання і смерті Д.Донна

          Одним  із яскравих прикладів єдності  твору на рівні «слова і  жесту» являється вірш «Пісня, кохання солодка…», яке  за свідченнями  І.Уолтона, Донн присвятив  Енн  Мор при від’їзді  до Європи  в 1611 р. в свиті сера Р.Друри.  Він дає можливість прослідкувати  багату зміну  хвилювань адресата, лексично не виявленого в тексті. Роль коханої ліричного героя активна,  ігнорування її образу  позбавляє  змістовного ланцюга, необхідного для поняття складної природи твору з  двічі  повторюваним  наростанням теми [82].

          Згідно  погляду П.Легуї, ситуація описана  в творі, передбачала швидке прощання: ліричний герой прагнув визвати  усмішку коханої, що  визначило  жартівливу інтонацію першого  рядка:

                                       Sweetest love, I do not go

                                       For weariness of thee,

                                       Nor in hope the world’ can show

                                       A fittest love for me;

                                        But since that I

                                        Must die at last, ‘tis best,

                                        To use my self in jest

                                         Thus by feign’d deaths to die.

                                         Любовь сладчайшая, не жди меня.

                                          Не потому я не приду, что  может мир,

                                           Любовью новою прельстя,

                                           Мне новый подарить кумир.

                                           Твоя столб изнурительна любовь!

                                           А так как смертен я,

                                           Могу и умереть в любви.

                                            А я  хочу любить все вновь.

 

          Посилення  інтонації переконання, умовляння в другому рядку говорить про те, що  спроба була марною. Відходячи від заземлених образів першого рядка, ліричний герой Донна приходить до космогонічної метафоризації життя в  образі Світила, чия щорічна поява на небосхилі символізує вічний кругообіг в природі.  Характерна для лірики Донна тема суперництва Людини із  Сонцем отримує традиційний  розв’язок:  ліричний герой впевнений, що  натхненний образом коханої, він буде  володіти  великими перевагами. Проте його впевненість не окрилює кохану.

         Посилена  в її вигляді нота журби  приводить ліричного героя до  філософських роздумів   над  ситуацією. Звернувшись до власної  біографії, Донн міг присвятити  темі  безсилля людини перед певними життєвими обставинами набагато більше, чим рядок. Проте ліричний герой вирішує її з парадоксальною іронічністю:

                                   O how feeble is man’s power,

                                    That if good fortune fall,

                                     Cannot add another hour,

                                     Nor a lost hour recall.

                                    But come bad chance,

                                     And we join to it our strenghth,

                                     And we teach it art and length,

                                     Itself o’er us to advance.

                                     О как ничтожна сила человека,

                                     Что даже если выпадет удача

                                     И часа не прибавит его веку

                                      И часа не вернет, тем паче!

                                      Несчастья ж если – приумножит,

                                      Добавит ему силы, удлинит,

                                      Введет его в зенит,

                                      Его иль нас улучшить может.

 

          Незвичний  поворот думки, надає  випадковості  статус вселенської закономірності, в художньому плані виступає  запорукою знайдення інтонації, яка,  переживши точку емоційного напруження, служить  до вирішення ситуації. Донн, відмічає Легуї,  побічно вводить в тканину  твору репліки коханої, та опосередковано передаючи її внутрішній стан,  створює тонкий психологічний малюнок. Його внутрішня композиція підкорена суворій логіці,  виправдовуючи  фінал.  Заключні рядки, написані «в зверненні» до початкових, звучать  кульмінаційно,  парадоксально заявлену в першому рядку тему смерті   дотепно змінює тема вічного життя та кохання:

                                             But think that we

                                             Are but turned aside to sleep;

                                             They who one another keep

                                              Alive, ne’er parted be.

                                              Представь, что мы

                                              Любовного лишь дети сна,

                                              Кому вдвоем лишь жизнь красна,

                                              Не будут ввек разлучены.

 

           Тема  отримує смисл на  іншому філософсько-художньому рівні: «я» і «ти» ліричного героя та коханої   виявляються зведеними до  єднання в  «ми». Діалог вичерпує себе, перетворюючись в монологічну єдність двох.

          Особливістю  донновської поетики теми кохання  як  вищої єдності, не  має на  думці тотожності, являється використанням  особових  займенників. Вони несуть  в його ліриці  особливе смислове  навантаження. Вперше на це вказала  Гарднер, підкресливши, що філософська любовна лірика поета  відмічена переходом займенників «він»  і «вона», «я» і «ти» в займенники «ми» і «нас»[83].   Цю думку розвинув Б.Вікерс,  порівнявши поезію Донна з творчістю сучасників. Він зауважив, що в циклі  Ф.Сідні «Астрофіл і Стелла» переважаючими є займенники «мене», «я», «мені» і «вона», «її», в сонетах Шекспіра домінують займенники «я», «мене», «мені», «ти», «тебе, «тобі»,  «твій»  -  іншими словами, у Сідні і Шекспіра практично відсутні займенники «ми», «нас», «наше», які у Донна переважають над займенниками «я» і «вона» [84].   

         До цих  пір, однак не було відмічено, що образним рішенням теми  «ми» як високого любовного  союзу стає у Донна образ    «the Nothing». Вписуючи середньовічну  філософську концепцію пізнання світу через його  умоглядне заперечення в свою систему поетичного бачення, Донн стверджує  природу ідеального почуття. Мірою кохання виступає кохання, піднесений характер якого Донн  апологізує в такій мірі, що губиться можливість для її  порівняння з іншими формами  висловлювання почуттів :

                                   He (love – C.M.) ruined me,  and I am re-begot

                                   Of absence, darkness, death, things which are not.     

                                   Она  (любовь – С.М.) разрушила меня, и я вновь восстаю

                                   Из пустоты,  темноты и смерти; из того, чего нетю

 

           Донн  підносить його на абсолютну  висоту, де воно стає мірою  Людини,  в співвідношенні лише  з нею самою і більше нічим – кохання перетворюється в  Nothing. «Дещо, -  писав Леонардо да Вінчі, - гублячи на відстані чіткість зображень, переходить в Ніщо »[85].  Шлях від розуміння кохання як  «Щось» до  розуміння його через «Ніщо» є шляхом філософських пошуків Донна:

          Образ  «Nothing» зароджується в його  ліриці,  виконаний історичною  конкретністю значення.  У вірші  «Прощання з книгою» поет, звертаючись  до слова  «nothing», говорить  про  мізерність королівської влади [86], в вірші «Прощання зі сльозами» він обіграє  теж саме значення, відтіняючи його  порівнянням з антонімом «all».

                                   And quickly make that, which was nothing, all.

                                   И быстро превратит Ничто – во Все.

 

            Розвиваючи філософську направленність поняття, Донн збагачує його не тільки  ускладненим переходом «nothing»  в «nothingness» , але й досліджує можливості заглиблення шляхом розширення асоціативного ряду, в якому «all» виростає до поняття «entireness»:

                                   As nor point, nor dash

                                   Which are but accessory to this name,

                                    The showers and tempests can outwash,

                                    So  shall all times find me the same;

                                    You this entireness better may fulfil,

                                    Who have the pattern with you still.

                                     (Ни точки,ни дефиса,

                                   Что украшают это имя,

                                   Дожди и бури не смоют – 

                                    Так же  и я буду неизменен:

                                    Эту целостность тот лучше  воплотит,

                                    Кто сам в себе несет свой образ).

 

            Посилюючи  смислове навантаження  слова  «nothing» примноженням багатства його значень, Донн не задовольняється виникаючою рівновагою «entireness» - «nothingness ». Для абсолютизації прихованого змісту, здобуття якого дозволило б йому адекватно висловити відчуття всепоглинаючого почуття, Донн підсилює метафоричне звучання образу,  створюючи образ «quintessence  of nothingness»:

                                     For this art (love – C.M.) did express

                                     A quintessence even from nothingness…

                                     И – что за волшебство (любовь – С.М.)..

                                     Вновь выжимает сок из ничего,

                                     Из смерти, тьмы, злосчастья моего.

                                                                      (пер. А.Сергеева)

 

             Підведений  образ кохання до образу «Nothing», Донн в вірші    «Ноктюрн в день святої Люсі, самий короткий день року»   не прагне до абсолютної умоглядності. Яку на перший погляд можна перекласти при такому інтенсивному заглибленні в філософські пласти значень слова : «заземленню» образу служить ще одне антонімічне поняття, поява якого приносить новий відтінок  в  образ  «nothingness» - слово  « emptiness». Розростання  змістової палітри основного образу відбувається по лінії внутрішнього зростання:                                     quintessence of

                                                                                            nothingness 
emptiness                               nothingness

all, entireness        nothing

          Найвища  сходинка розробки теми відноситься  до поетичного  визначення образів  закоханих через  початкову тезу. Це відбувається всередині кола  філософського силогізму «Кохання – Ніщо». Образ ліричного героя отримує характеристику в завершальних рядках вірша «Ноктюрн в день святої Люсі…»

                                       But I am by her death (which word wrongs her)

                                       Of the first nothing, the elixir grown;

                                       Were I am man, that I were one,

                                       I needs must know; I should prefer,

                                       If I were any beast,

                                       Some ends, some means; yea plants, yea stones detest,

                                       And love; all, all, some properties invest;

                                       If Ii an ordinary nothing were,

                                        As shadow, a light, and body must be here.

                                       But I am none…

                                       О если ныне рок ей смерть  исчислил – 

                                       Господь, избавь! – я представлял бы суть

                                       Шкалы земных ничтожеств: будь

                                       Я человеком, я бы мыслил;

                                       А был бы я скотом,

                                       Я б чувствовал, а другом иль кремнем,