Художнє осмислення історії України ХХ століття у романі Л. Кононовича „Тема для медитації”

Озираючись  на пережитий часовий відрізок, суспільство  відчайдушно намагається віднайти втрачені грані усвідомлення себе як творця вічності й хранителя історичної пам’яті. Масово створюються “Книги Скорботи”, наповнені списками імен загиблих від репресій комуністичної доби, — але усі зусилля зводяться до перетворення найтрагічніших сторінок історії України у скелет мертвої статистики. Сакралізуючи імена знищених системою людей, вивищуючи трагедію на рівень культу збайдужіння, рідко намагаємось бодай спробувати осмислити факти минулого нації. Саме тому в контексті тотального забуття і відвертої байдужості роман Леоніда Кононовича “Тема для медитації” видається особливо актуальним серед потоку розважальної літератури. Безперечно, твір є біографією епохи. Автор використовує прийом документалізму, щоб повернутися до вже забутих суспільством подій ХХ століття. Цікавими є висновки Д. Стуса: “… на відміну від більшості наших так званих постмодерністів, Кононович не займається конструюванням, не будує своєї прози “під Камю” чи ще під когось чи щось. Він просто пропускає через себе історію й перетворює її в текст. Я думаю, що це один із перших серйозних епічних романів у всій українській літературі взагалі” [32, 10].

Роман „Тема  для медитації” є спробою зупинки  лету часу для осмислення подій, що мали місце в історії України; герой твору Юр (а разом з ним — ті, хто сприймають цей художній текст) намагається здійснити ритуал усвідомлення зламів, падінь і духовної міці, які супроводжували націю тисячолітнім шляхом становлення державності.

Таким чином, реципієнти роману з перших сторінок твору ніби опиняються серед пасажирів велсівської машини часу; але, волею автора, що перемежував історію, містику й сучасність, здійснивши текстовий колаж, така стилізована мандрівка вимагає інтелектуальної та емоційної напруги.

Отже, розглянемо документи життєпису епохи, що пропонує нашій увазі сюжетний рівень роману „Тема для медитації”. Оскільки аналізований художній твір всуціль історичний (щоправда, не в традиційному розумінні поняття „історичний роман”), то, очевидно, доцільним буде розпочати наше дослідження з тематичного сортування документів роману за такими рубриками: аналіз ідеологічних збочень, притаманних тоталітарній добі; розгляд власне історичних подій минулого України; дослідження політичної ситуації в тогочасному суспільстві.

1. Ідеологічний рівень роману: причинно-наслідковість функціонування культів у процесі творення суспільної моносвідомості.

Якщо дослідити  історію феномену лідерства у  націєтворчих зусиллях представників  світових держав, можна зробити висновок про те, що осердям будь-якого угрупування тих чи інших сил, обов’язковим атрибутом є наявність культу, причому своє втілення останній знаходить у різноманітних виявах; іноді місце у культовому іконостасі може посідати національний лідер. В будь-якому разі, кожен процес чи явище має своє ядро, центр, який генерує ідеї та укладає канони. Таким чином, можемо прослідкувати своєрідний ланцюг змін: з новим лідером приходить нова ідеологія, першопорядковим завданням якої є викорінення культів-попередників. Проте релікти старих фетишів й культових вірувань виявляють дивовижну життєствердність, проявляючись у народній культурі (давній міфології, фольклорі, календарній та родинній обрядовостях).

Отже, в такий  спосіб, прирівнюючи будь-яку релігію  до нових культових ідеологій, а  її сакральних деміургів та месій — до нових лідерів, можливо говорити про існування певного схематизму у трактуванні світоглядних позицій людства: багатовір’я — моноцентрична релігія — атеїзм. Така взаємозамінність й взаємопослідовність зумовлена закономірністю історичних потреб, внаслідок яких відбувається пристосування навіть сфери духовної: язичництво зі своїм багатим пантеоном богів не має уніфікованості, чіткості, унормованості, й у житті суспільному такий же безлад, як і у означенні наймень та функцій давніх богів. Тоді на зміну поганству приходить релігія, представлена єдиним Творцем — першопричиною існування світопорядку. У світлі нового вірування природнім видається й розподіл влади у справах земних: є один правитель, якому потрібно віддавати шану (причому ніякого спротиву управительству володаря не може бути — адже недостойного лідера Бог би не потерпів на престолі). Коли все ж таки приходить усвідомлення того, що не завжди керує народом достойний, з’являються нарікання на Вищі сили. Зневіра у могутності Бога, який не карає кривдників, призводить до атеїзму. Але, як з’ясовано нами, для продовження функціонування соціальних інститутів потрібні нові ідеології.

Саме в таких  умовах народжуються нові теорії державного управління (утопії). Чи є атеїзм безвір’ям? Очевидно, що ні, адже атеїстична комуністична система передбачала віру (!) у краще майбуття народу, до того ж у рамках тоталітарного режиму існували свої ідоли — деміурги — К. Маркс і      Ф. Енгельс. Але як щодо тих людей, що не втрачали віри у релігійні світонастанови? На нашу думку, вони стають жертвами епохи з новим ладом життя та іншими цінностями, епохи, яка представлена тими, що зневірились; саме вони з механічною точністю руйнують старі ідеології. Роман „Тема для медитації” представляє історичні факти, що потверджують антицерковну політику радянського уряду в Україні, силами якого здійснювався план масового знищення культових православних споруд. Загальновідомим є те, що жертвами такого варварства стали видатні пам’ятки церковної архітектури України, зокрема: Михайлівський Золотоверхий собор, Микільський військовий собор, Трисвятительська церква, Богоявленський собор Братського монастиря, церква Успіння Богородиці у Києві, Свято-Миколаївський монастир у Харкові, Покровський собор у Запоріжжі, Успенський собор у Полтаві (нами перелічені лише найзначніші втрати українського зодчого мистецтва: у сталінську „безбожну п’ятирічку” було знищено сотні церков у різних регіонах держави, крім того, тисячі культових споруд стояли пустками чи були перетворені на заводи, склади, кінотеатри). У романі „Тема для медитації” ця сумна сторінка історії нації представлена у спогадах героя Юра: “Він заплющив очі й знову побачив, як вони з бабою ідуть попри церкву, котра стоїть посеред вигону, висока і стрімка, з трьома золотими маківками і вигадливим ліпленням, котре в’ється зокола, і коли дивишся на неї здаля, то здається, наче вона висить у порожнечі не торкаючись землі, такий легкий і довершений її силует. “Бабо, а що це таке?” — вражено поспитався він, задираючи голову. — “Церква свята, дитино!” — “Це в ній Бог живе, еге?” — “Атож!” — “А чого ж вона дошками забита?” — Баба перехрестилася на золоті маківки. — “Бо вони, дитино, думають, що Бога немає… а самі ракети в небо посилають, щоб подивитися, чи він там де не заховався!” [18, 37].

На нашу думку, такі дії партійних активістів щодо впроваджуваної режимом антирелігійної політики можна пояснити з точки  зору філософії буття (маємо на увазі  передовсім тих представників епохи, що зреклися релігії не з власних  переконань): атеїзм для них — втеча від страху (перед обличчям смерті та очікуванням обіцяного релігійними віруваннями порогу потойбіччя). Саме тому діячі більшовицького механізму приймають нові ідеології, окрилені вірою у всесильність комуністичної системи, що обіцяє контролювати всі сфери буття, а також — і духовний вимір, пропонований християнською мораллю. Тобто, виникає потреба твердити про те, що на історичних терезах страх перед репресіями режиму у світосприйнятті представників епохи переважував страх перед Богом (репресії — фактор реальності; Бог — знецінений міф), а, отже, людина вибирає сильнішого, на її думку, покровителя (цим пояснюється відверта зневага у словах директора школи, де навчався Юр, Багрія до авторитету Творця: „... ти нам тут свого Бога під носа не тикай, бабо! Заступника собі знайшла, диви...” [18, 75] ).

 Таким чином,  маємо два типи характерів  в межах доби панування тоталітаризму:  атеїзм людей першого типу  сформований за трагічних обставин, коли була втрачена та грань духовності, що поціновується релігійним вченням, — безмежна й фанатична довіра до всемогуття Божественного Начала. Змінивши віру в Бога на псевдобезвір’я (тобто: на віру в теоретичну модель ідеального суспільства), ці люди створюють умови для того, щоб зневірилися ті, що ще звертаються молитвою до Творця. До того ж, серед першої категорії людей є такі, які щиро сподіваються, що вони чинять з віруючими так задля їхнього та всезагального добра (психологія мотивації цих діянь нагадує примусове охрещення візантійськими священиками слов’янських язичників; зверхнє ставлення проповідників, які вважали себе причетними до таїни, сокровенного, до інших, темних, людей).

Повертаючись  до здійснюваної в роки комуністичного режиму антицерковної політики, доцільно згадати думку В. Пахаренка: “Тоді  не просто руйнували храми, мордували священиків, спалювали на вогнищах старовинні ікони та книги — розчавлювали, спопеляли споконвічну народну віру в духовність, у добро… Згоряли старі боги, а в лютім полум’ї поставали нові комуністичні ідоли” [25, 74]. Нові ідеології сприймалися людьми неосмислено; ці штампи, стереотипи, однак, міцно вкоренилися в глибинах суспільної свідомості, викликаючи імпульси до керованих системою дій. Нашу увагу привернув епізод у романі „Тема для медитації”: головний персонаж Юр, здійснивши “крамольний” вчинок (хильнувши зайвого, надягнув на держак від прапора відбиту від бюста Леніна голову, що, до речі, непотребом перекидалася за сценою в сільському клубі, і бігав з нею), потрапив на засідання педагогічної ради школи як антирадянський провокатор. На цьому судилищі особливо цікавою в контексті розгляду проблеми є полум’яна промова вчительки фізики: “Товариші, — її голос аж захлинувся від обурення, — та якби моя дитина оце таке вчинила, то я вийшла б на дорогу — і як дурна, криком кричала: люди, поможіть! люди, убийте цього виродка! люди, заріжте його, чи втопіть, чи задавіть тихцем десь у кутку, — а то в мене рука на свою кров не підіймається!” [18, 73] (Далі, посилаючись на це джерело, вказуємо сторінку в тексті). Аналізуючи „виступ”, можна відзначити, що деякі представники епохи аж занадто перейнялися новою ідеологією, впадаючи в крайнощі, збочення і перекручення (якщо згадати, що „релігія комуністичної системи” заступила собою християнську віру, то можна уявити той гіпотетичний релігійний запал, з яким би ця жінка проповідувала боголюбні ідеали; проте, тоді б її діяльність приносила шкоди оточуючим значно менше). Отже, жінка твердить, що зреклася б негідного сина — настільки сильно вкорінена у її свідомості комуністична ідея. Розглянемо випадок у школі, коли вчителька спитала у дітей-першокласників: хто такий Ленін і що він зробив для трудового народу? Юр відповів: „Ну, цей Лєнін... він... він хліб у людей забрав!.. Ну, він загадав активістам, щоб вони хліб у людей одібрали... А вони тоді пішли по хатах і геть усе до зернини витрушували! І тоді люде стали мерти з голоду.

• Хто... загадав?
• Отсей же ж... Лєнін! І ще один дядько.
• Як-як?!
• Ну, той дядько... Троцький він звався, о! Люде казали: Лєнін і Троць-

кий забрали  хліб сиротський”. Розлючена вчителька схопила хлопця за чуба й стала товкти головою об парту: „Я тебе зараз навчу, як совецьку власть любити! Ти диви, що воно собі надумало! Ми душу з тебе виб’ємо, скотиняко! Ми покажемо тобі, де раки зимують! Ми тебе в бублика скрутимо й плакати заставимо!” (30). Таким чином, трактуємо цей вчинок учительки, як і у вище розглянутому епізоді, з точки зору надмірного захоплення партійною ідеологією. Вартою уваги є менторська настанова поганому учневі: жінка говорить свої погрози, особливо наголошуючи на слові „ми” („ми покажемо”, „ми скрутимо”, „ми виб’ємо”). На нашу думку, таке акцентування має на меті показати хлопцеві, що він — один такий негідник, усі інші — не говорять нісенітниць. Також вчителька підсвідомо ототожнює себе з отим „ми” — з радянською державою.

Наслідком надмірної  ідеологізації та створення культу особи є завмирання зародку державотворчих потуг української нації (яка, як зазначав О. Шпенґлер, є внутрішнім посіданням невеликої кількості  людей, зрештою, як і усі інші символи  культури). Так системою були знищені ті ентузіасти державотворення, а жити залишилися прості обивателі. У романі „Тема для медитації” наведений саме такий художній документ, що надає характеристику історичній добі, — ніби вирваний з потоку свідомості спогад: сльотава зима, Різдво, сім’я за столом заводить колядку, маленька дівчинка дивиться у вікно на грязьку, розбиту дорогу, на єдину втіху очей — червону калину; аж раптом — бачить людей, що йдуть шляхом, валом валять, “сунуть, неначе повінь”. І дивно щемко зробилося дитині: “Бач, думаю собі, така негода надворі, а вони — йдуть! Куди ж це вони йдуть… куди ж вони йдуть, ці люди?..” (8). В цьому епізоді розкодовується стан суспільства: люди, що йдуть у “таку негоду” по грязькій дорозі, і, ті, що дивляться збоку, в теплій хаті чекаючи поліпшення, тішачись поглядами на червону соковитість калини (що одвічно була символом-кодом української нації) як на омріяне сподівання прийдешнього майбуття. І весь народ, заляканий репресіями, принишк, очікуючи на месію, а тим часом гинуть в таборах, по тюрмах тисячі людей, що не змогли мовчати.

Герої Л. Кононовича (отаман Лелюх, Юр) своїми поглядами  на історію нації виявляють суголосся  з думкою дослідниці М. Рудницької, яка висловлювала міркування про  те, що у проблемах української  державності винен сам народ: він повинен був відстояти, цитуючи І. Франка, “хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі” (“Ото якби ваше покоління не волам хвости крутило, а комуняк різало, то зараз усе по-іншому було б! — понуро буркнув Юр. — А то проспали свою долю, а воно тепер і нам окошилося!”, і також слова баби Лепестини: “А казав же ж отаман Лелюх… Хлопці, каже, ви ж не одсидитеся дома — вони самі до вас прийдуть і все позабирають! Не послухав ніхто…” (103).

Серед результатів  діянь тоталітарної епохи — вбивство у душах людей віри у загальнолюдські ідеали — добро, правду, братерство (подібні цінності сповідувалися релігійними вченнями), а натомість — народ отримав озлоблення, зневіру у майбутті, байдужість до історичної долі нації. Тепер звичним стає вбивати, забувши про основи християнської моралі. У романі „Тема для медитації” зображено кілька епізодів, що зображують ступінь озлоблення людей. Розглянемо перший з них: на гамірній зупинці люди чекають автобуса, аби їхати до села. Один чоловік запримітив якогось морданя, що, як виявляється, причетний до смерті його родини в часи голодомору. Не гаючи часу, той чоловік кличе своїх трьох синів, вказує їм на морданя. Хлопці накинулися на того чоловіка й побили його, так, що він не дожив до лікарні — помер в дорозі. Інший епізод, що описує подібну вендету, стосується родини Чигирів — односельців Юра. Ці люди не хотіли йти до колгоспу, то батька й матір сімейства вивезли до Сибіру, а четверо дітей лишилися самі. До хати Чигирів прийшла комсомолка Хванаська Бовкуниха, яка вигнала тих дітей на мороз. Вони померли від зимового холоду, один Павло вижив. Коли село захопили німці, Хванаська стала з ними водитися, з партійної активістки перетворилася на коханку коменданта. В той час, як почали наступ наші війська, Бовкуниха втікала з фашистами. Але партизани їх наздогнали, убили коханця Хванаськи. Серед партизанів був і Павло Чигир. Коли хлопець побачив, хто перед ним, то зняв шапку й перехрестився: „Господе вишній! Я все не вірив, що ти єсть на небі, — а тепер славить буду тебе вдень і вночі, бо ти цю лярву комсомольську в мої руки оддав!” (124). Павло розказав товаришам, хто така Бовкуниха і що вона вчинила з його родиною. Тоді було вирішено, як саме покарати комсомолку: її прив’язали догори ногами до двох берез, і жінку розчахнуло навпіл. Перед смертю Бовкуниха просила, щоб Павло її врятував, але він відповів: „А ти пам’ятаєш, як ти вигнала нас маленькими з хати? Я тулив братиків до себе, тулив... а вранці кинувся, — а вони вже й кригою взялися! Що б ви прокляті були, комуністи да комсомольці, разом з вашими вождями вкупі!” (125). Розглянуті нами акти покарання винуватців винищення українського народу усвідомлюються карателями як закономірна відплата за смерть загиблих рідних. Більше того, партизан Павло Чигир, побачивши свою кривдницю, навіть перехрестився (тобто: наклавши на себе хресне знамення, хлопець возносить хвалу Богові за можливість розквитатися з винуватицею смерті його братиків — маємо знецінення християнських заповідей, що забороняють вбивство). Доречним стане в контексті розгляду нашої проблеми наведений уривок з розмови Юра з бабою Лепестиною про комуністів: „Та хіба ж се люде! За комуняку гріха немає, сину... його уб’єш, то ще й сорок гріхів з душі одпуститься! Коли хто рішить комуніста чи комсомольця, то вся Отхлань регочеться і лапи свої потирає — там же нечиста сила з комуністів своїм дітям ляльки робить!” (137). Отже, існуючий суспільний лад настільки допік народові, що йому знайшлося місце на міфологічному рівні свідомості — у фантастичних уявленнях про наявність Отхлані — безодні, з якої виходить уся нечисть на землю. З наведеного епізоду стає зрозуміло, що у світобаченні народу комуністична система вкорінилася як втілення зла, з яким потрібно боротися (навіть убивство партійного активіста не вважається за провину, крім того, за цей вчинок існує своєрідна нагорода — відпускається сорок гріхів); комуністи асоціюються у народній моралі з нечистю, а не з людьми.