Художнє осмислення історії України ХХ століття у романі Л. Кононовича „Тема для медитації”

Однак в часи незалежної України до героїв роману „Тема для медитації” приходить  осягнення істинності загальнохристиянських ідеалів. Персонаж твору Чумак висловлює думку про те, що без релігійної духовності, яка поставить націю на один рівень з європейськими, зникнуть усі досягнення суверенної держави і Україна перетвориться в ізольовану територію, якою в свій час був Радянський Союз. Але поступ можливий лише за цілковитої відмови від помсти, якою одержимий Юр, та повернення до християнських ідеалів (усвідомлення свободи, рівності, братерства), інакше — „повернемося в ту азіятчину, де перебували цілих сімдесят років” (241).

У романі також  відображено те, як у процесі функціонування ідеологій у суспільстві народжується концепція світового лідерства, що ґрунтується на суперництві держав-гігантів. Розглянемо такий епізод: хлопчик  йде селом з бабусею, „то була епоха, коли в космос полетіли перші ракети, коли один політик заявив, що за двадцять років побудує нам комунізм, коли всі чекали, що ось-ось і на Марсі зацвітуть яблуні, — тож радіо без кінця горлало й горлало пісню, котра починалася словами: „Главное, ребята, сердцем не стареть!” і    т. п. А я все не міг уторопати: що ж се воно за главниє рєбята й чого їм не можна старіти?” (19). Дитина переадресовує своє питання бабі. Вона довго мовчить, а потім наказує хлопчикові не слухати ту балаканину: то недобрі люди, „одне слово, паразіти!”. Надзвичайно тонко й іронічно переданий настрій епохи, що кричала на площах барвистими транспарантами, кудись все спішила, щоб потім, пізніше, зрозуміти, що нікуди не встигла.

Все сказане  дає змогу зробити висновки: необхідним атрибутом для існування певної цілості є творення ідеї. Кожна епоха народжує свої культи, що уособлюють собою характер державотворчих процесів. Представлена у романі „Тема для медитації” Л. Кононовича доба керується засобами власної ідеології; у дні незалежної України відбувається урочисте повернення колись відкинутої релігійної світовідчуттєвої системи.  Такий поворот знаменує собою утвердження нового етапу суспільної свідомості, що відмінний від культивованого в радянську епоху безмежжя страху, озлоблення, зневіри. Отже, ідєю, що згуртує націю на шляху загальноєвропейського поступу, стане християнство з комплексом світо-й-людинолюбних відчуттів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Геноцид 1932 — 1933-х років як концептуальна модель

         знищення української нації у  романі „Тема для медитації”.

 

Історія України  наповнена тисячами трагічних сторінок: війни, руїни, рабство, втрачені надії, крах державотворчих зусиль. Проте  найдраматичнішим періодом у простуванні  нації до утвердження самостійної  держави стало ХХ століття; саме цей вік виявився перенасиченим контрастами: на 1 см² історії тут припадало стільки подій та доленосних змін, що для їх повноцінного дослідження сучасним історикам знадобиться чимало часу. Серед реалій, якими було насичене буття етносу протягом минулого століття, — жорстокі війни за місце у пантеоні світового лідерства, за розподіл територіальних багатств. Однак найстрашнішим злочином радянської епохи, заручницею якої тривалий час була Україна, стала спроба винищення української нації, намагання стерти з генетичної пам’яті буттєву приналежність до роду звитяжців, що століттями, подібно до велетенського щита, боронили європейські землі від шаленства азіатських завойовників. Комуністична система спричинила невідомий світовій спільноті факт жорстокого геноциду українського народу; такий вчинок був викликаний одвертим українофобством, зародки якого проступали у шовіністичних діяннях російського царату, та замахом на утвердження великодержавницької манії керівників Радянського Союзу. Злочин щодо етнічного населення України здійснювався з методичною точністю й надлюдською жорстокістю: у народу відібрали землю, житло, хліб. У романі Л. Кононовича „Тема для медитації” відображені сторінки тих подій, що оповідають про примусову колективізацію селян. Розглянемо один з таких історичних документів — опис прощання Чакунки з рідним обійстям, яке вона вимушена покинути. Автором передано відтінки цієї сцени, що подібна до кольорової мозаїки, яка складається зі шматочків смальти. Відповідно до уявлень української демонології господиня звертається до домовика з подякою за те, що він забезпечував добробут мешканців оселі, пильнував худобу. Жінка прощається з піччю, котра годувала родину хлібом пишним, з хатою, з дверима, з порогами (хатнім, сінним, комірним, стайняним) — у такім звертанні проступає давня віра в наявність душі чи духу в кожній речі або явищі. Чакунка схиляється в поклоні перед коровою, називаючи її паніматкою й дякуючи їй за годування сім’ї (худоба наділяється антропоморфними рисами).   

Забравши у  людей хліб й дах над головою, радянська доба розпочинає жнива смерті: люди гинуть від нестачі їжі, хати стоять дикими пустками, вулиці заповнені тілами померлих — живі не в силах ховати мертвих згідно з християнськими звичаями. Р. Конквест подає відомості про те, що в деяких селах брутальні бригадири наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту. Подібний випадок описаний в романі „Тема для медитації” — уривок з автобіографічної розповіді жінки, яка пережила той страшний рік. Тоді од голоду вимерла вся її родина; вона, в той час ще дитина, повзла вулицею, вигризаючи бур’ян під тинами. Потім її підібрав Гордій-трупар, щоб одвезти на цвинтар. Крім дівчинки, він віз ще й свою куму Килину. На кладовищі Гордій стягнув Килину з воза, кинув у яму і став засипати землею. Жінка вже не могла говорити, тільки одгортала землю з обличчя. Гордій кидав, а тоді каже: „Да вмирай уже, кумо... а то мені на обід пора їхати!” Та землю на неї, землю, — а тоді заліз у кагат і чобітьми затоптав те місце, де голова була” (127). Дитині пощастило більше, ніж кумі трупаря: ішли мимо дві молодиці та й забрали у нього дитя. Дівчинка вижила в той голод, виросла, а перед війною вступила в учительський інститут: „Нас там заставили вивчати вірш Тичини „Партія веде”:

 

Всіх панів  до ’дної ями,

буржуїв за буржуями,

будем, будем  бить!

будем, будем  бить!

 

Як же ж я  плакала, прочитавши отого вірша! Зразу  все стало перед очима —  і кагат отой здоровезний, де люди лежать мов непотріб,.. і тая Килина сердешна, котра з останніх сил вигрібається із землі...” (127). В цьому епізоді, що відтворює правдиву картину тогочасся, зображено події українського геноциду. Тоталітарна влада створила усі умови для того, щоб люди, намагаючись вижити, втрачали моральне обличчя. Наприклад, Гордій, якому платили трудодні за те, що він збирав по селу мерців (для нього навіть була встановлена норма: двадцять трупів в день — тому він і „старався”, відвозячи на цвинтар й живих), поховав не одну людину живцем; одного чоловіка, присипаного заживо землею в кагаті, відкопав його син Степан. Гордій не допоміг навіть своїй кумі Килині (кумівство — один із видів духовної спорідненості), з якою вони, очевидно, хрестили разом дитину — тобто, стали її опікунами, покровителями, „другими батьками”. Отже, між кумами, що мали почесне звання хрещеного батька й хрещеної матері, мала встановитися приязнь духовного характеру. Проте у жорнах жорстокої епохи, коли плюндрувалися одвічні святині народу, не знайшлося місця давнім звичаям сімейного побуту; руйнувалися не лише світоглядні уявлення — нищилися моральні зв’язки, культура людських взаємин. Гордій закопує свою куму, бо йому пора їхати на обід — комуністична система вбиває в особі трупаря всі ознаки гуманності, залишаючи лише фізичне тіло, яке потребує задоволення інстинкту голоду. До речі, цікавим моментом є те, що на тих партійних активістів, які трусили по хатах хліб чи всіляко прислужувалися урядові, чекає неминуча розплата: Чикилдиха й Степа Іващенко втратили розум, Бовкуниху покарали партизани, Дзякунка повісилася. Кара чекає й на Гордія: під час своєї „праці” на цвинтарі він поламав дерев’яні хрести на могилах й привіз їх додому, аби ними топити піч. За цей вчинок його покарано божевіллям: Гордієві здається, що в печі співають хрести людськими голосами. До чоловіка приходить усвідомлення його гріха: „... він іде по вулиці босий — і в кожного просить прощення! Простіть мене, каже, бо я Господа зневажав і живі душі закопував у землю! Простіть, каже, бо я сатані служив і з комуняками, чортами червонопузими, лигався... А народ то сміється, то відхрещується од нього. Коли вдосвіта їхали люде на базар, аж дивляться, — висить Гордій скрай шляху на берестку!..” (22). Таким чином, можемо спостерігати, як знаходить своє місце серед історичних реалій віра народу у покарання гріхопадіння й негідних вчинків Вищими Силами.

Гордій живцем закопує Килину, але нам бачиться, що то не свою куму ховає трупар, —  з останніх сил вигрібається з  могили нещасна Україна, діти якої гинуть від терору доби.

На сторінках роману „Тема для медитації” знаходимо ще один історичний документ, що потверджує ситуацію, яка була штучно створена урядом, — псевдодобробут (коли насправді у селах лютував голод; з карти зникали населені пункти — щодня вмирали сотні людей). „Через дорогу од вас жило п’ятнадцять душ — нікого не зосталося! Поруч з нами Гудзилевичі жили — старі весною повмирали, а трійко дітей забрали в майданчик... На нашому обійсті було вісім душ... одна я уціліла! А який же куток був людний... а дітей тих бігало! Хіба ж тоді оце така тиша стояла, як зараз? Де там! Ще й на світ не займається, а вже, чутно, вози риплять, собаки гавкають, хтось волів жене напувати...” (103), — оповідає Юрові баба Лепестина. 

Справді, за даними статистики жертв більшовицького геноциду, в Україні було знищено понад 15% відсотків населення (6 мільйонів людей); якщо ж розглядати кількість жертв колективізації і голодомору разом, то демографічні втрати становлять 10 мільйонів чоловік. З наведеної нами цитати зрозуміло, що наслідки того страшного людомору відчуваються і дотепер (для підтвердження цього факту досить здійснити мандрівку сучасними українськими селами — тисячі покинутих осель стоять пустками, сліпими вікнами виглядаючи хазяїв). На нашу думку, спроба знищення радянською системою нашої нації спричинила психологічні зміни, що закодувалися на генетичному рівні: річ у тім, що під час голоду 1933-го року жителям міст велося далеко краще, ніж селянам — саме тому спостерігалися намагання голодуючих дістатися до ближніх міст, деяким людям таким чином вдавалося врятуватися (щоправда, таких випадків було замало в океані смертей). Проте чутки про тих, кому пощастило знайти прихисток у місті, значною мірою гіперболізувалися у легенди, від чого популярність цього способу рятунку від голодної смерті лише зростала. З кожним днем до міст прибували все нові й нові шукачі щастя, на яких там чекала озброєна радянська солдатня.

Отже, у свідомості народу закарбувалася думка про  те, що легше вижити, будучи мешканцем  міста. Ось чому пізніші покоління  залишали рідні села, забирали батьків, залишаючи рідні домівки. Окрім того, голодомор став „страхітливо-переломним часом української історії, після якого вона у своїх життєтворчих зусиллях пішла „вниз”: була підірвана не лише біологічна, вітальна, соціально-творча, а й інтелектуальна сила нації” [12, 48].

Причина теперішньої  катастрофи з демографічною ситуацією  в нашій державі своїм корінням сягає часів геноциду народу: на підсвідомому рівні зберігається пам’ять  про події української минувшини (оскільки батьки відповідають не лише за народження, а й за надання добробуту своїй дитині, вони не можуть здолати інстинктивної непевності у ситуації сьогодення, і саме тому не дозволяють собі утримання багатьох нащадків — пригадаймо кількість народжених дітей у середньостатистичній родині початку ХХ віку, коли ще не прийшла на українську землю комуністична ідея).

Серед наслідків  функціонування радянської системи (зокрема  — організації штучного голоду) — знецінення рівня самоповаги, падіння цінностей духовної культури, інтелектуальна збідненість українців. Саме в результаті морального полону в атмосфері тотального страху у представників епохи з’являється огида до власної ментальної приналежності, бажання звільнитися від навіюваного режимом відчуття особистої меншовартості. Втрачається інтелектуальний потенціал нації, народжується комплекс „раба Москви”.

Роман „Тема  для медитації” презентує й унікальні  епізоди, що потверджують моральну стійкість  представників історичної доби.

Розглянемо  один з них — напівмарево-напівспогад  сучасника тих подій: „... стіл під образами, чорний та вишмугляний, світло мутне-мутне через вікно, а на столі — череп’яна миска. Ті оладки чибриками звалися. Із картоплі пекли їх під ту голодну пору, та з буряків, та з лободи і гречаної полови; але що вже смачні були, Господе! Й зараз у пам’ятку: як я до них допалася... — а не огляділася, як у мисці й дно стало знати! От облизнулась я, зиркнула по хаті, а там голі стіни, піл, застелений рядном, та парсуна вусатого вождя, котрий зирить на тебе, як той кіт на мишу. „Ой, мамо, — кажу я тойді, — а Сталін  же ж, значить... се ж Сталін, видать, оцих чибриків... мабуть, скіки, хоче, їсть, еге є?” — „Щоб його розірвало, дитино моя!” — прошепотіли вони” (221). У цьому зображено діалог, коли голодна дівчинка звертається до матері з наївним питанням: чи їсть Сталін доволі отих чибриків? Дитину мучить страх перед портретом вождя, що „неситим оком” дивиться довкруги, „як той кіт на мишу” (немов і справді мало смертей українців!), але цікавість перемагає. Матір дівчинки не фальшує перед чесним дитячим питанням, не починає ідейних розмов про велич і справедливість, любов до народу комуністичного вождя. Жінка підсвідомо відчуває, що через деякий час закінчиться її вік на цій землі, бо в селі панує голод, тому вона не кривить душею; з її вуст звучать прокляття лідерові більшовизму — Сталіну. Юрова баба, Чакунка, також відверта з онуком. Вона не приховує, що комуністи збавили віку його дідові. Коли ж Лепестина докоряє Чакунці зайвою відвертістю з малим („що ти оце дитину вчиш, бабо... А як ляпне десь, не доведи, Господи!”), Юрова баба відказує: „Хай знає... може, виросте та відплатить за наші голови!” (22). І онук виправдовує довіру бабусі, зберігаючи вірність буттєвій приналежності до української нації; віддаючи шану піклуванню найріднішої в світі жінки, Юр не зізнається вчительці, хто розповів йому про злочин радянської влади („А ти козак... бач, не продав бабу!”).

У тексті аналізованого  нами художнього твору знаходимо  й опис актів канібалізму, що траплялися в тогочасних реаліях. Розглянемо уривок з листа Чакунки до Юра: „Люде мерли ти собі уявити не можеш гордій трупар збирати їх не встигав ото в бур’янах умре то й лежить тиждень коти да їжаки геть лице пообгризають не Собаки ні ні собак усіх половили... то люде щоб їх звірота не жвакувала та білеє тіло не поневіряла до Кагатів ідуть та лягають коло ями та й ждуть поки смерть прийде живцем Сину йшли на Цвинтар... Вовчицю ти ж знаєш то в неї Тридцять Третім году троє дітей було і всіх вона порізала одне за другим та поїла і всеньке село знало і Голова і бригадир і парторг а мовчали нехай собі їсть було на буряки йду а вона рано ходить по вигону та кістки обгризені по бур’янах розкидає щоб сліда не було повен хвастух тих кісток а вона їх розкидає...” (197). На сучасному етапі важко уявити, до якого морального відчаю слід довести людину, щоб заради заспокоєння свого єства вона вбила своїх дітей, аби наїстися. Проте такі випадки траплялися часто — як свідчення того нищівного удару психіці особи, силами якого відбулися зміни на рівні духовної культури представників епохи.

Підсумовуючи, слід сказати, що геноцид української  нації став безпрецедентним явищем не лише у вітчизняній, а й у  всесвітній історії. Безперечно, акт  знищення народу має вивчатися дослідниками детально і ретельно. Роман Л. Кононовича „Тема для медитації” представляє історичні документи, що свідчать про злочин комунізму проти нації, і саме тому представляє для нас цінність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Моральний опір української інтелігенції політичній

атмосфері 60 — 70-х років.

 

Лакмусовим папірцем, що безпомилково встановлював діагноз суспільства (на предмет існування зародків авторитаризму, функціонування згубних надідеологій чи еволюціонування системи державного управління), одвічно виступала інтелігенція, що уособлювала собою духовну міць нації, укладаючи власні культурологічні системи у необмеженому діапазоні світопорядку. Саме цей пласт суспільної організації миттєво реагував на політичну атмосферу в державних інститутах. Проте, зважаючи на закритість радянської імперії, котра нагадувала зону відчуження, інтелігенція як вид поступово припиняла своє існування у межах суспільства. Потужним рестартом для продовження результативного функціонування національної еліти став історичний період так званої „хрущовської відлиги”. В цей час було реабілітовано жертв сталінського терору; набула сили роль інтелігенції в культурному житті; з’явилося нове покоління письменників, критиків і поетів: Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський, котрі вимагали припинити втручання партії до царини літератури, забезпечити вільне функціонування української мови у різних сферах суспільства. Духовна еліта нації отримала широкий простір для вираження власного творчого потенціалу. Однак період лібералізації суспільства був зведений до рівня експерименту, що закінчився усуненням М. Хрущова від влади. Змінюється партійне керівництво, з яким істотно регулюється ліберально-настроєва ситуація в політичній системі країни (розгортає своє існування „епоха застою”). Саме в ці роки у Радянському Союзі виникає рух опору — дисиденство, — що виростає з критики „культу особи” Сталіна, виголошеної М. Хрущовим; спроба уряду Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести серед інтелігенції. Осередок українських дисидентів складали шістдесятники — те покоління письменників, що мало змогу реалізувати свої творчі можливості внаслідок послаблення тиску тоталітарної доби на особистісну  свободу  людини;  до  цих  митців  приєдналися  Алла  Горська,  Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор Калинець. Ідейними маніфестами того періоду стали праці І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?” та В. Мороза „Репортаж із заповідника ім. Берії”, що розповсюджувалися серед інтелігенції.