Художнє осмислення історії України ХХ століття у романі Л. Кононовича „Тема для медитації”

Повертаючись  до персонажів твору, виокремимо представників першого рівня. Передовсім, це комуністка-активістка Дзякунка — „коротко стрижена”, „у червоній косинці”, з очами „мов у гадюки” жінка, якій люди спльовували вслід, мовляв, що це „та, що три чверти села голодом виморила” (47). Чіткі авторські штрихи відтворюють мистецький портрет людини, що, намагаючись не втратити ниті життя, не загинути, подібно до комашини, під тиском історичної доби, приймає комуністичну ідеологію. Персонаж викликає в пам’яті співзвучний образ героїні новели М. Хвильового „Кіт у чоботях”: цілковите нерозуміння комуністичних настанов, перекручені і збочені судження, і, що найгірше, вони стають основною мотивацією до дій. Дзякунка відрікається від батьків, написавши в газету, нібито вони — вороги народу „з наймитів кривлю пили”. Коли односельці дорікають їй цим фактом, жінка каже, що її батько „Лєнін, а мати... — Карла-Марла!” На це інший „комсомолець” відповідає: „... Як же Карла-Марла може бути твоєю матір’ю, коли не жінка се, а чоловік? Да й не Карла-Марла його звати, а — Карло Марло... се дід такий, з бородою! Оно піди в школу, дурепо, та подивися — його там під стелею повісили!” Дзякунка, подумавши, продовжує: „А се Лєнін із Карлом Марлом любились, як голубів пара... а від того я на білий світ і вродилася!” (121). Такі „ідейні підвалини” світогляду героїні з певною часткою іронії змальовує автор. Але найбільше характер персонажу Дзякунки розкривається у діалозі з головним героєм роману Юром, коли той, повернувшись до села, намагається дізнатися ім’я людини, що зрадила його діда, який боровся з більшовицьким режимом. Дзякунка не впізнає онука баби Чакунки, приймаючи його за представника райкому. Наводимо уривок з розмови персонажів: „... Куркуль — це класовий ворог. Він палить трактори, нищить худобу, краде збіжжя. Поки куркуль у селі, колгоспу не буде. До куркуля добирається двох способів. Перший — у Сибіряку його, а другий — це голодовка!

• А який же ж ліпший?..
• Другий, товаришу! Реманент у нього заберемо, так?
• Ну!
• Худобу в нього заберемо, так?
• Ну!
• Хліб у нього заберемо, так?
• Ну... А далі?

  — Та  й куди ж йому тоді подітися! Тіки в сиру землю, правильно?  Із Сибіряки ще втекти можна... а з могили вже не втечеш! — Вона вдарила кулаком об  кулак. — Ой не втечеш, куркулику... ні-і! Земля, вона тяжка... як  насиплють на груди, то будеш лежати!” (120).

Розглянемо  перебіг наведеної розмови: Юр, невпізнаний  бабою, вступає у рольову гру, стаючи на мить представником райкому, на якого чекала Дзякунка. Діалог проходить  за схемою: риторичні питання колишньої  партійної активістки і відповіді онука Чакунки, що одягнув машкару іншої людини. Юрові відповіді співзвучні до тональності запитань — рішучі, лаконічні, впевнені. Але після фрази Дзякунки „хліб у нього заберемо, так?” у героя, очевидно, спрацьовує механізм генетичної пам’яті: в ній озиваються відлунням голоси страчених голодомором поколінь українців. Відповідь Юра звучить вже інакше — розгублено і зболено: „Ну... А далі?”. Герой не витримує діалогу з напівбожевільною Дзякункою („Та не товариш я! Немає чого називати мене цим собачим званням, бабо! В райкомі будеш так на комуняк говорити, втямила?”(123). Юр залишає бабу, щоб пізніше дізнатися про те, що та повісилася, попередньо поодвертавши усі ікони в хаті (знаковий момент: згадаймо атеїзм як обов’язковий атрибут активістів колгоспного руху, що нами розглядався раніше в контексті аналізу історичного документалізму в романі „Тема для медитації”; отже, Дзякунка перед смертю розуміє, що комуністична система не здатна вивести її дух до іншого виміру буття, й одразу приходить страх перед потойбіччям, яке керується Творцем). Саме страх, на нашу думку, мотивує цей вчинок, адже, згідно з християнською мораллю, самогубство — великий гріх, тому героїня, залишаючись наївною неосвіченою жінкою, прагне ніби сховатися від Всевидющого Ока, приховати своє падіння.

Ще один персонаж, що належить до першого рівня, —  „комсомолка-доброволка” Степа  Іващенко , що відзначалася надзвичайною жорстокістю (одного чоловіка шпортнула  ножем, коли трусила в його домі хліб, іншому око вибила). Жінка збожеволіла: їй усе здавалося, що до неї вночі приходив Ленін.

Розглянемо  дещо іншу категорію персонажів першого  рівня — тих, що свідомо розгортали свою діяльність щодо людей, обвинувачених  у націоналізмі. Ці персонажі діють  в університеті, де навчався головний герой роману Юр. Представником групи таких людей є Троцький, що своїм прізвиськом завдячував ораторському вмінню. Він „зажив серед студентів слави ліберала й фрондера, насправді ж належав до тих комуністів, котрі ненавидять вільнодумство у будь-яких його проявах” (146). Саме за ініціативи вище означеної категорії персонажів в університеті було запроваджено процедуру перевірки на політичну благонадійність. Керівником цієї „атестації з громадсько-політичної практики” стала Попружна. Ця жінка з мисленням „суконно-комуністичним, однобоким, ортодоксальним, що представляла вульгарно-соціологічний напрям у літературознавстві, ненавидячи українську літературу „як розсадник націоналізму”, організовувала комсомольські судилища, на яких „упивалася безкарністю й практикувала садизм задля садизму” (147). Аналізуючи мотивацію поведінки цих „партійних фюрерів факультету”, робимо висновки, що Троїцький, як людина, яка захоплюється самолюбуванням („опинившись на трибуні, він починав промову.., театрально жестикулював, тицяв пальцем у чергову жертву; він просто-таки упивався своїм добре поставленим голосом, своїм натхненним обличчям, котре виражало праведний гнів чесної людини...”(146), знаходив в умовах диктатури епохи для себе не лише можливість індивідуального вивищення, але й шлях до реалізації програми подолання власних комплексів. Отже, маємо вже проблему як морального, так і психологічного характеру. Щодо керівника атестації Попружної, то можна говорити про наявність у основі світовидчих позицій останньої культу збайдужіння до історичної  долі нації. Окремо варто розглядати означник атмосфери тогочасного суспільства — страх людини перед загрозою втрати приналежності до певного буттєвого середовища. В умовах панування тотального страху, що забезпечувався функціонуванням комуністичного апарату, уможливилося існування таких людей, як Попружна. Відмежовуючи рівень життя українського народу від власного перебування в межах окремого часопростору, вона творить свій мікросвіт, в якому підписує вироки і надає амністії. Можна говорити про те, що клімат епохи, відтвореної в романі „Тема для медитації”, обумовлює існування персонажів з низьким рівнем культури світорозуміння, яка породжена серйозними психологічними відхиленнями (згадаймо персонаж Степи Іващенко). Аналізуючи буттєві схеми персонажів, розглянутих нами вище (Попружна, Дзякунка, Степа, Троцький), трактуємо їхню поведінку з різних ціннісно-мотиваційних позицій. Серед них — емотивний вимір, що має за підґрунтя психологічні розлади, які знаходять своє відображення на шкалі рецепції світу, починаючи від усвідомлення особистісної неповноцінності до вияву крайнестеманії — практикування садизму. Також мотиваційним імпульсом стає інстинктивний порух до самозбереження в умовах насильства епохи. Але персонаж дядечка Сема, учасника атестації, за знаковістю рис характеру відмінний від інших представників виявленого нами рівня духовної градації „населення” твору. Художній портрет цього образу відтворений з властивою стильовою прикметою автора роману — іронією: „Якщо його поплічників можна просто вважати моральними каліками, котрі гаразд і не тямили, що ж вони чинять, то цей тип становив собою класичний зразок фашиста... Зовні він був копією шефа гестапо Мюллера з відомого фільму: привітний голос, кругленьке черевце, ласкава батьківська посмішка — і гострий мов скальпель інтелект, спрямований на виявлення і знищення ворогів компартії, а значить, і його особисто” (147). Персонажеві притаманна дволикість: зовнішня, мальована ласкавість і доброта, схована за привітною посмішкою жорстокість. „Гострий мов скальпель інтелект” працює не в царині дослідження актуальних наукових доктрин, а підпорядковується вимогам існування доби, займаючись виявленням ворогів компартії. Тобто, робимо висновок про мутацію природних властивостей і станів під тиском історичного часу. Виникає закономірне питання щодо характеру адаптації інтелекту персонажа потребам епохи: чому діяльність свідомості паралізується під впливом суспільства? Очевидно, деградація дядечка Сема відбувається через його надмірне самоототожнення з комуністичною системою, що фактично усвідомлюється ним як alter ego (вороги компартії сприймаються персонажем так, ніби вони є його особистими недругами). В результаті — спостерігаємо підміну однієї свідомості з комплексом морально-естетичних цінностей та моделлю поведінки, закономірною з точки зору доби.

Розглянемо  ще один персонаж: Вірочка, учасниця атестації, дівчина з посмішкою „солодкою, як мед”, з карими очима, темними  косами. Вона досить розумна, успішна, талановита у навчанні (Юр: „... ну, на дідька їй, питається, був той собачий комсомол?!”), причому вона добре розуміє межу добра та зла і не є ідеологічним фанатиком. Але, як записав Юр у своєму щоденнику, Вірочка „стала найбільш активним організатором отої нервозної атмосфери, в якій відбувалося цькування незалежних особистостей, котрі хоча б чимось виходили за межі встановлених рамок... Юні, вродливі дівчата, котрі, здавалося б, уже за своєю природою повинні були б відзначатися чуйністю, добротою і подібними рисами, під час комсомольських зборів оберталися на справжнісіньких фашистів! Коли я спостерігав за їхньою поведінкою, мені ставало зрозумілим, звідки ж могли узятися есесівки, які лютували в концтаборах Третього Рейху...” (155). Юр робить цікаві умовиводи про психологію партійних активістів, порівнюючи поведінку буксирів, що проводили хлібозаготівлю в селі, і комсомольців — „партійних фюрерів факультету”. Герой приходить до висновку: якби Вірочку та інших активістів послали в села  в часи примусової колективізації забирати хліб у людей, то діяли вони б так, як і їхні попередники. Юр замислюється над мотивацією такої поведінки; згадуючи розповіді очевидців про нелогічні дії червоних активістів, він починає розуміти, що „на початку хлібозаготівлі 1932 року серед сільського активу налічувалося від 30 до 40 відсотків психічно хворих людей, котрі відзначалися агресивною, садистською поведінкою!.. Втім, у цьому явищі мене більше цікавить інша, часткова проблема: чому найбільшими садистами тут виступають молоді й, за свідченням очевидців, дуже вродливі дівчата? Чому вони відмовилися виконувати традиційно жіночу роль — плекати родинне вогнище й народжувати дітей, — а натомість зробилися активістками? Аналізуючи психологію дівчат-комсомолок 30-х і 70-х років, я дійшов до висновку, що ми маємо справу з певним психологічним (а, може, й соціальним) явищем, котре можна було б назвати „феноменом Вірочки” (199).

Повертаючись  до розробленої нами шкали духовної градації героїв роману „Тема для  медитації”, варто згадати персонаж твору — Вовчицю. Вона у  голодний  1933  року з’їла своїх дітей — факт, який достатньо часто зустрі-

чався у тогочасних реаліях, ще раз потверджує думку  Юра: голодомор отруїв свідомість кожного  українця. Жінка не тямила, що робила, бо відчуття голоду опанувало її єством. Вовчиця стає жертвою знущань епохи, переступивши через материнство заради заспокоєння фізичного інстинкту. Але ця ж сама жінка самовіддано любила Юрового діда, чоловіка Чакунки: „Я ж тебе любила — і дівкою, і як замуж вийшла, і як сем’я вже була велика... все не могла тебе з серця викинути,” — говорить вона до Юра, прийнявши його за свого коханого, що загинув, виданий своїм побратимом Стояном більшовикам. Кохаючи, Вовчиця допомагала Чакунці і її дітям, коли Юрів дід не міг про них подбати, переховуючись від червоних активістів. Вона передавала збіжжя жінці, що забрала в неї коханого, заступивши тому „всенький світ”. На нашу думку, така самовіддана і вірна любов підносить Вовчицю над іншими „жертвами доби” — партійними активістами; хоч велич цього почуття не  прикриває факту дітовбивства, однак все ж наближає цю жінку до другого рівня духовної градації персонажів роману, надаючи їй рис особистості.

Розглянемо  постать Юрового однокласника Стояна, дід якого був найліпшим другом Юрового діда, і, як дізнаємося пізніше, зрадив його. Стоян кохає Леляну, дівчину Юра. Хлопець допомагає їй з розповсюдженням самвидаву, таким чином здобуваючи її прихильність й довіру. Почуття до Леляни діаметрально протилежне коханню Вовчиці, бо не передбачає зерна альтруїзму. За всієї суттю — це егоїстичне бажання володіти об’єктом кохання — Леляною. Стоян, бажаючи усунути суперника, здає Юра працівникам КГБ, причому завдяки його інтригигам останній постає в очах коханої зрадником.  Але причинно-наслідковий результат цього вчинку несподіваний: Леляну також заарештовують і засуджують до дев’яти років суворого режиму. Отже, кохання не наближає Стояна до вищого ступеня духовної культури, не возвеличує його до рівня особистості: він свідомо чинить зло, прирікаючи людину, яку він нібито любить, на страждання. Ця обставина робить зрадника в читацькій рецепції гідним жалю ще більше, аніж Вовчиця.

На нашу думку, на першому рівні залишається  і збірний образ маси — це люди, з якими Юр жив у гуртожитку: „Інтереси цих людей були надзвичайно  вузькі — книги вони вважали придатними лише для того, щоб із них виривати сторінки, а всяке читання в’їдливо прозивали „політикою”, Шо, знакому букву найшов, питалися в нього, коли він падав після роботи на ліжко, щоб почитати який-небудь журнал...” (190). Також в тексті роману знаходимо опис короткого епізоду на базарі, коли кілька заводіяк вчинили лемент: „тікайте, люди добрі, до Дніпра! До Дніпра!” Народ, переляканий тим страшним ревом, тікає: „... старці базарні (зачучверіле, нужденне, так і диви, що от-от Богу душу оддасть) на рівні схопилися та через отой двометровий паркан як махнуть... Лиш торби мликнули!.. Всі збилися в купу. Люд колотився й ліз один на одного. Хто впав під ноги, з того зробили криваве місиво...” (186). А тим часом призвідці такого переляку спокійно навантажили собі базарні вози ковбасою, цибулею, лантухами пшона. Словами учасника тієї колотнечі автор робить сумні висновки про український народ: „... от се й правильно! бо дурним так і треба! бо дурного і в церкві наб’ють, а не те щоб! адже перш ніж тікати, да на голови лізти, та душить один одного, як навіжені, — хоч би стала яка скотина: а що ж се за рейвах? а що за лемент..? а головне, — от чом до того Дніпра бігти, питається?! Але, мабуть, правильно про наш люд у всенькому світі кажуть: великий мов ломака, — а дурний мов собака!” (187).

Наступний рівень, означений нами, — „викристалізована  особистість”. Його „населяють” персонажі, що мають власну систему цінностей, яка відмінна від диктованих епохою; це люди, що намагаються оцінювати  світ об’єктивно, складаючи про буттєві явища власну, ніким не відредаговану, думку. До цього рівня слід віднести персонаж Чумака — заступника редактора видання, що відмовилося друкувати патріотичну поему тоді ще школяра Юра. Саме Чумак знайомить хлопця з поезією Драча, Вінграновського, Антонича та інших поетів, визначивши тим самим його майбутнє, бо в Юровій юній душі закарбувалася істина, означена рядками з вірша В. Симоненка:

Ради тебе перли  в душі сію,

Ради тебе мислю  і творю, —

Хай мовчать  Америки й Росії,

Коли я з  тобою говорю!..

Чумак стає ідейним  наставником хлопця, пояснюючи йому ситуацію в суспільстві: „Цікавитися  історією свого народу, любити свою землю, почувати себе відповідальним за все, що робиться на ній, протестувати проти поширення русифікації, розвивати  свою культуру, бути готовим життя своє віддати за Україну — все на сьогодні кваліфікується, як український буржуазний націоналізм!” (101). Він віддає Юру на зберігання портфель з матеріалами самвидаву (твори Стуса, Чорновола, Сверстюка, Симоненка, Дзюби, Рубана, Солженіцина...). Це стало переломним моментом у житті хлопця, що ступає на дорогу, „з якої вже не буде вороття”. Юр сам обрав свою долю, але певною мірою скерував  його, утвердивши світоглядну позицію, саме Чумак. Ця людина була заарештована КГБ за причетність до націоналістичної організації, зв’язки з якою ведуть за кордон. Чумак розділив долю з сотнями тисяч свідомих Українців, що були вирвані комуністичною системою з світу рідної землі і відправлені на чужину, щоб там скуштувати гіркоту розлуки з калиновим краєм (доречно тут розглянути ім’я персонажа за аналогією до традицій українського народу: чумак — подорожній, що долає величезні відстані для досягнення пункту призначення; герой роману Чумак — людина, що йде до прекрасної мети крізь випробування — до свободи нації).

Коли в часи незалежної України Юр зустрічає  Чумака, той намагається розвіяти песимістичні думки, викликані сумнівами  за історичну будущину нації: „Неправда, що все втрачено! Неправда, що ми не потрібні Україні! Ти кажеш, стара цивілізація вмирає... з величезного материка, який живив наші серця, лишився один-єдиний осколок..? Так треба робити все, щоб виросла з цієї окрушини нова Україна! І не озиратися назад. І не вимагати заплати за свою працю... пам’ятай, що були набагато гірші часи... але Україна все одно відроджувалася. З нічого. З нуля...” (243). Отже, Чумак залишається ідейним наставником Юра, як це було наприпочатку їхнього знайомства. Можна сказати, що він — теоретик духовної боротьби з впливом стилю буття епохи на долю нації, тоді коли Юр — людина дії, що втілює в межах реальності світоглядні настанови. Саме такого розумного симбіозу різнорідних характерів, на нашу думку, завжди бракувало націєтворчим силам: на різних історичних етапах народними керманичами були або надто обережні політики, що перед очоленням держави вершили теоретико-наукові труди, філософсько-естетичне підґрунтя яких значною мірою відірване від наявних реалій; або запальні рішучі люди, воєнна доблесть яких стала б доречною під час очолення ними боєздатних сил армії.