Художнє осмислення історії України ХХ століття у романі Л. Кононовича „Тема для медитації”

Чумак стоїть на виразних позиціях постколоніалізму: не возвеличує минуле і не тішиться марними ілюзіями щодо сьогодення. Він іронізує над Юровим бажанням помсти комуністам, вважаючи, що це буде той же самий тоталітаризм, тільки під жовто-блакитними прапорами. Таким чином, маємо суперечку двох поглядів на історичну долю України, проте все ж вирішальне значення має нещадне ставлення Юра до ворогів нації, його нонконформізм до приписів пережитої ним епохи.

Леляна, кохана головного героя, також є справжньою особистістю: в університеті вона займається розповсюдженням самвидаву, має стосунки з дисидентами, вважає себе не „кнопкою і не педаллю” системи, а майбутнім, духовною елітою, надією України. Дівчина говорить Юрові: „Ми не повинні сидіти склавши руки! Оці хлопці й дівчата, котрі приїхали з периферії, поняття не мають про те, що діється на Вкраїні, розумієш?” (147). Леляну заарештували і відправили до таборів суворого режиму, і усі роки вона вважала, що зрадником був Юр. Розглядаючи персонаж Леляни, будемо послуговуватися показовим елементом у характеротворенні образів роману „Тема для медитації” — семантичним полюсом символіки власних наймень. У тексті твору знаходимо епізод знайомства Юра з студенткою Оляною („Мене звуть Юр. А... тебе? — Оляна! — тихо сказала вона. — Леляна? — Та ні... Оляна!”). В цей момент дівчина з досить розповсюдженим ім’ям, що приїхала з стандартної провінції, перероджується в Леляну — войовницю з Божого Иру, одну з трьох — Росана, Леляна, Світляна — посестер-поляниць. З моменту знайомства Юр називає дівчину не інакше, як Леляна, захоплюючись її незламним духом і сильною волею („А ти молодець, треба сказати... справжня войовниця з Божого Вирію!”). Стоян, Юрів однокласник, який закоханий у Леляну, уперто іменує дівчину Оляною, ніби підсвідомо намагаючись повернути назад ланцюгову реакцію ідентифікації коханої з містичними образами праукраїнської народної релігії. Коли Леляна повертається з таборів суворого режиму, виснажена морально й фізично, то, намагаючись знайти прихисток після тяжких років тюремного життя, виходить заміж за Стояна, що підтримував її впродовж заслання. Ставши дружиною бізнесмена, поетесою районного масштабу, народивши трьох дітей, жінка несвідомо перекреслює прекрасну мету, заради якої колись стільки пережила. Символом такого перелицювання богині-войовниці у земну жінку стало надбане у шлюбі прізвище — Стоян. Проте небажання забуття моральної позиції юності, яка не прагнула компромісу з чужими ідеологіями, виражається у тому факті, що жінка не повертається до свого першопочаткового імені (Оляна), а зберігає за собою наймення духовне — Леляна. Шлюб, материнство, громадська діяльність — це самообдурення, прагнення заповнити душевну порожнечу, що виникла після зламу віри в кохання Юра, усвідомлення його зради. Автор змалював надзвичайний, гармонійний образ Леляни, що, подібно до загадкового видива, залишився у Юровій пам’яті: „Юне лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, і очі сяяли, мов дві зорі...” (161-162). Це видіння — немов уособлення образу України, заради якої варто жити й боротися.    

Нашу увагу  привернули і деякі епізодичні персонажі: односельчанин Юра й київський  поет (імена героїв навмисне не подаються  автором з метою узагальнено  відтворити трагедію долі народу, виразниками  якої і є нами окреслені персонажі). Перший з них відбув двадцять (!) років за те, що в голодні роки люди ходили до нього додому у жорнах молоть зерно. Хтось доніс у район, що в селі з’явився капіталіст, який володіє паровим млином. Після повернення додому із таборів цей чоловік спився. А одного разу він покликав до себе школяра Юра і розказав йому про роки заслання, попросивши написати про це. Чоловік впевнений, що настане час, коли не буде „ні колгоспів, ні сільрад, ні власті оцієї людоїдської”, і майбутнє покоління не знатиме про страшну трагедію їхніх пращурів. Таким чином, бачимо, що простому, неосвіченому селянинові болить доля України, тривожить проблема історичної пам’яті прийдешніх поколінь.

Інший епізодичний  персонаж — старий поет, з яким Юр познайомився на вокзалі. Розповідь про їхню зустріч — екзистенційна картина: пуста, без меблів, квартира, дешеве вино, і розмови, розмови... Про долю нації, про становище вільномислячої людини в тоталітарному суспільстві ( „... порядні люди сидять у тюрмах, — одна тільки наволоч гуляє на свободі!” — ці слова Юр сприймає як докір власному сумлінню: Леляна, Чумак — у таборах, а він, затаврований як зрадник, вільний —лише фізично). Старий поет читає вірша, що дзеркально відбиває духовні настанови українських дисидентів; ця поезія — напоєна ненавистю відповідь катові українського народу:

 

Солоденький людолове,

Ти всміхаєшся мов цап!

Ну, а сам  руками в крові

По душі все  цап та цап.

 

Ти підхід шукав  найкращий,

але ти забув, глевтяк,

що душа моя  — не ящик,

де ти звик гребти сміття! (207)

 

Особистостями в романі „Тема для медитації” є дід і баба Юра. Дід, що загинув  в тридцяті роки, боровся проти  комуністів ще в громадянську війну, перебуваючи в загоні Петлюри. Юр дізнався, що він убив партійного активіста, який відбирав у людей хліб (той активіст був „веселуном”: коли ходив по хатах трусити зерно, одягав коров’ячу машкару і ревів: „Му-у! Ваша мама прийшла, молочка принесла!”). Юрів дід перестрів цього партійця і примусив їсти партійний білет, а потім, вже мертвому, напхав зерна в горлянку.

Юрова баба, Чакунка, була рожденною відункою: „... люде  до неї з усіх сіл ішли, і всім вона правду казала, і як сказала, так  воно й збувалося. Ото насипле, було, пшениці на сито, проведе рукою... а зерно так і ходить, так  і ходить, немов живе!” (54). Вона стала справжньою Берегинею свого роду. Згадаймо один із найвідоміших культів праслов’ян — пошанування Берегині, який став основою для містичних вірувань (вони розповідають про надзвичайні сили, котрі приходять на поміч матері). Варіант переказу про те, як жінка, захищаючи своє дитя, вбила десяток нападників, переосмислюється у романі „Тема для медитації” як усвідомлення значущості ролі Матері у збереженні вогню роду: Чакунка напівфантастичним способом рятує дітей у голодовку 1933-го року, передрікає страшні покарання, що очікують партійних активістів і, нарешті, дарує життя вмираючому онукові. Чакунка виховала онука Юра в українських традиціях, намагаючись передати йому свої знання, закорінені в Космос рідної землі. Тому, повертаючись до означеної нами шкали, можна говорити про наближення персонажів Юрових діда і баби до третього, міфологізованого рівня твору: дід у свідомості онука ідентифікується з героїзованими персоналіями української історії; на нашу думку, образ діда — архетип справжнього українця. Баба Чакунка, що дбала про спадкоємність поколінь, міфологізується у постать містичної богині-войовниці, захисниці вогню роду.

Третій рівень — міфологізований — представлений  образами язичницьких богів, що фігурують  у текстах замовлянь, у видіннях і снах Юра. Перш за все, це прабаба Чакунки, яка „ще в Коліївщину відьмувала: гарна була як з ікони, а водилася з гайдамаками й на коні їздила, мов чоловік. Сильно ляхи її боялися, тож як зайняли тих коліїв у полон, то її закували в заліза, одвезли десь під Жажків та й спалили живцем” (54). Ця жінка-войовниця з’являється у снах Юра: „А на лаві, понуривши голову, сидить прегарна дівка у вишитій сорочці й вінку. Її стан обв’язаний грубою конопляною вірьовкою, другий кінець якої зашилено у вушко цебра, котрий стоїть далі. У цебрі чорніє щось таке, неначе дьоготь. Він придивляється до тої дівки, й зненацька його пронизує здогад: це ж ота прапрабаба, котру спалили ляхи в Коліївщину!” (57). Напівмістичний образ войовниці здійснює вплив на долю персонажів, що „населяють” художній твір: так вона рятує від загибелі дітей Чакунки, коли та йде до торсину аби обміняти червоне чаклунське намисто, що дісталося у спадок від прапрабаби, на харчі. Войовниця перестріває Чакунку на шляху й дає їй глек сметани й велику паляницю, наказавши берегти намисто, бо без нього переведеться увесь рід. Також відьма-гайдамачка з’являється уві сні до далекої родички Чакунки, яка хотіла перейняти чаклунське дання перед смертю останньої, і просить не робити цього, адже тепер, у потойбіччі, вона змушена тягати за собою відро крові. Введення цього персонажу автором зумовлюється прагненням передати історію  роду; відтворити фантастично-реальну основу міфологізованого світосприйняття українців.

На третьому рівні знаходяться і образи Морани — володарки підземного світу, і Білого Нава (останній переслідує Юра усе життя, і той вступає з ним у герць). Білий Нав виявляється вождем революції Леніном („… цілісіньке життя він воював із цим вічно живим небіжчиком”). Юр звертається до образу Білого Нава: „Тільки пам’ятай: тобі не вдалося зламати мене; я не скорився і, навіть будучи переможеним, не вивісив білого прапора ганьби й поразки; і може, після мене прийдуть інші, справжні бійці, котрі заллють цю землю кров’ю наших ворогів…” (247).

Міфологізований рівень представлений і головним персонажем роману Юром. Передовсім варто звернути увагу на ім’я героя: Юр — змієборець („в стародавніх праукраїнських міфах змієборцями були Хорс, Громовик, Перун. Проте пізніше ці ж самі боги під впливом християнської ідеології стали набувати тих самих рис поганських зміїв” [14, 67]). Як бачимо, наймення персонажу співвідноситься з іменем міфологічного святого Юра, образ якого втілює у релігійному світогляді народу дух язичницького божества. Тобто, ім’я героя становить собою зразок злиття двох світів: праукраїнського, з давніми поганськими віруваннями, і світу, прооперованого християнською мораллю (пригадаймо персонаж Юрової баби Чакунки: віруючи у Всевишнього, вона у вирішенні життєвих колізій звертається за поміччю до забутих язичницьких богів, використовуючи архаїчні замовляння-заклинання). На нашу думку, можна говорити про те, що у Юровій свідомості існують два мікросвіти: один — сучасність, що представлена картинами реальності, інший — дух минувшини. Юр, відповідно до сакральної символіки свого наймення, бореться з Білим Навом і „червоними зміями”. Взявшись за вдосконалення, редагування світу відповідно до ідеальних настанов, породжених духом історичної минувшини, герой роману усвідомлюється нами як богоподібний. Юр повертається до батьківщини не для того, аби поклонитися могилам рідних людей: він має на меті „повернення старих боргів” (тобто, прагне віднайти винуватців масового знищення свого роду в часи панування тоталітарної епохи). Герой обурений забуттям, що панує в суспільстві; його не влаштовує очевидна перспектива знецінення вартості страчених системою життів. Юр переконаний, що його буття не зможе перейти до іншого виміру, поки він не з’ясує правду про вбивцю свого діда: „... я оце рік лежав у госпіталі — й увесь час думав над тим, як склалося моє життя... Аж додумався до того, що воно не могло скластися саме по собі, а пов’язане з долею тих людей, котрі вже пішли на той світ... тому що все на цім світі пов’язане! І життя мого діда якось перехрещується з моїм життям... Хоч я й народився через двадцять п’ять років після його смерті!” (46).

Інтуїтивно  Юр відчуває зв’язок з голосами загиблих поколінь свого роду. На ґрунті ж реальності така взаємопроникність  різних часових вимірів буття  втілюється таким чином, що герой  повторює структурну схему поведінки  свого пращура. Більше того, життя  Юра на історичному тлі виступає як продовження націєтворчої праці його попередників; в означеному контексті закономірним видається Юрове прагнення помсти вбивці його діда (герой ніби завершує нездійсненні починання — вендета усвідомлюється ним як сплата боргу). Отже, Юр втілює в життя програму операцій, закодованих в генетичній пам’яті. Але маємо на сюжетному рівні твору ще одного персонажа, який також виступає як продовження родових традицій, — Стоян. Ця людина — онук зрадника Юрового діда. В результаті — воскресле у постатях нащадків протистояння двох мікрокосмів: пристосуванців, слабкодухих людців й справжніх особистостей. Боротьба персонажів відбувається відповідно до стану їхніх морально-естетичних характеристик: Юр виявляє високий рівень духовної культури і не займається фальшуванням. Стоян уникає чесного двобою через одверте усвідомлення власної інтелектуальної меншовартості; він обирає тактику вдаваної щирості і запевнення у дружніх почуттях. Несподіваним атрибутом у ще неусвідомленому персонажами протистоянні виступає Леляна: обоє закохуються у дівчину. Коли вона віддає перевагу Юрові, даруючи йому свою любов, Стоян вирішує діяти так, як вчинив його дід десятки років тому. Таким чином, здійснюється ще одна зрада на рівні наступного покоління. Але в результаті цього вчинку Стояна Юр не загинув, як дід, і тому очевидним стає його повернення з метою подвійної помсти: за смерть діда і за власну недолю (літературний критик М. Скиба навіть порівнює Юра з персонажем А. Дюма — от тільки в’язень замку Іф у Кононовича не граф, а наш сучасник). Юр — справжня особистість. Співвідносимо героя з „населенням” міфологізованого рівня через його духовне злиття з генетичним кодом нації.

Найбільш знаковий образ третього рівня, що незримо  присутній на сторінках роману (в  думках і свідомості героїв), це образ України, який, власне, і закодований у назві роману „Тема для медитації” — роздуми над долею України, історією нації, ментальністю і буттєвою самоідентифікацією українців.

Розглянувши три  рівні духовної градації персонажів роману Л. Кононовича „Тема для медитації”, можемо зробити висновок, що, відповідно до існуючих в межах епохи типових характерів, доцільно розглядати кілька ступенів впливу суспільства на формування та функціонування людини в окремому часопросторі.

Таким чином, виділяємо три аспекти дії епохи на свідомість народу, які знаходять своє відображення у ціннісно-мотиваційній системі світовідчуття людини як представника соціуму:

• вплив-уподібнення;
• дія-протидія;
• вплив – поза досяжності системи.

Щодо впливу-уподібнення, то під нього підпадають персонажі, означені нами при аналізі першого рівня духовної градації — люди з „паралізованою” свідомістю (Дзякунка, Степа, дядечко Сем, Попружна, Троцький, Вірочка, Стоян, Вовчиця та ін.). Чинники, зумовлені існуванням суперечностей теоретичної моделі епохи, зумовлюють потребу у асиміляції, злитті представників нації у злагоджений механізм. Перелицювання особистостей у деталі впорядкованої системи формальних цінностей відбувалося шляхом експериментування з інстинктами та почуттями. Внаслідок цих маніпуляцій свідомість людини починала оперувати заданими схемами мислення й поведінки (тобто, відбувалася певна мутація на рівні інтелекту).

Розглянемо  особливості іншого аспекту впливу епохи на моральну культуру людини. Відповідно до нашої шкали духовної градації, вплив епохи на групу персонажів (Чумак, Леляна, Юрові дід та баба та ін.) викликає зустрічний спротив. Герої виступають як опозиція настроям системи, формуючи власний світогляд. Тобто, дія духу історичної доби на цих персонажів закономірно викликає моральну протидію, стоїчне протистояння вторгненню чужої ідеології в царину особистісного інтелекту.

Третій аспект впливу зумовлений існуванням персонажів міфологізованого рівня (Юр, персонажі  праукраїнської міфології, образ України) у іншовимірному до системи світу. Саме тому вони знаходяться поза досяжністю впливу епохи. Знаковий образ міфологізованого рівня — Україна — у межах реальності, на рівні фізичному, як територіальна одиниця, ніби перебуває у вимірі епохи; але у світі духовному — знаходиться поза існуванням ідеологій. 

Отже, розроблена нами класифікація героїв роману за рівнем їх духовної градації є умовною шкалою, яка дала можливість змоделювати  художні портрети представленої  у тексті роману епохи та встановити рамки модифікуючого впливу історичної доби на свідомість персонажів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІІ. Архаїчні замовляння як форма мистецької

 реставрації  минувшини української нації.

 

У дослідженнях українського фольклору недостатньо  уваги приділено найзагадковішому і найпотаємнішому його пласту — замовлянням. Саме вони становлять серцевину історичної культури, відбиваючи ще давньослов’янські особливості світовідчуття і життєвого досвіду народу, образи праукраїнської демонології, загадковість та нетрадиційність символіки.