Художнє осмислення історії України ХХ століття у романі Л. Кононовича „Тема для медитації”

Наприпочатку 70-х років розпочинається погром опозиційних радянській системі сил; ця хвиля переслідувань, що послідовно відтворювала репресії сталінського режиму, змусила багатьох відійти від дисидентської діяльності.

Проте рух опору  української інтелігенції не припиняє свого існування; потужним імпульсом  для подальшого його розвитку стало підписання СРСР Гельсінської угоди, що передбачала збереження й пошану громадянських прав населення країни. Отже, повіривши щирості партійного керівництва,  що була не чимось іншим, як заграванням із Заходом, представники українського дисиденства формують Гельсінську групу, яку очолив Микола Руденко. Ця  організація  налічувала  37  учасників,  серед  яких —  Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл, Данило Шумук, Юрій Шухевич. Група була відкритою громадською формацією, яка пропагувала правозахисний рух, демократичний устрій в суспільстві.

Діяльність  Гельсінської групи була зупинена радянською системою: більшість членів цієї організації  було ув’язнено, частину було вислано  з України; деяким учасникам дисидентського руху дозволили емігрувати.

Саме відтворенню  духовних змагань української інтелігенції за свободу особистості в умовах епохи присвячені деякі історичні  документи роману    Л. Кононовича „Тема для медитації”. Герой  твору Юр висловлює думки про характер доби, що намагалася створювати покоління-масу: „Головна заповідь радянської людини: будь таким, як усі. Всякі відхилення розглядаються, як патологія, в тому числі й відхилення зі знаком плюс. Таланти, математичні здібності, феноменальна пам’ять, допитливість, відраза до спиртного чи навіть замилування поезією чи есперанто — неодмінно кваліфікують як вихід за межі середньої норми, а значить, загрозливі для держави” (195). Таким чином, можна спостерігати нелюбов системи до інакшості, починаючи від матеріального вираження і закінчуючи сферою духовного. Якщо ж трактувати дисидентський рух як вияв діаметрально відмінного від офіціозного стилю мислення, нового світогляду, який ґрунтується на ідеалах загальнолюдських цінностей, то можна зрозуміти, що такого відхилення в межах епохи вільно існувати не могло.

Юр, герой твору  що продовжує змагання за незалежність держави, розпочаті його попередниками, намагається самостійно впоратися  із осмисленням граней буттєвої ідентифікації  значущості націєтворчих зусиль. Проте в умовах ідеологічної заангажованості суспільства (пригадаймо розглянуті нами епізоди, що посвідчують існування культів та їх вплив на різні сфери життя, зокрема — роль ідеології на формування унормованої суспільної моносвідомості) героєві нелегко було виконувати місію духовного опору тискові епохи. Саме тому він шукає серед „населення твору” людей, яким небайдужа доля нації. Юрова поема „Слово про червону ріку” — відчайдушна спроба знайти однодумців (цей твір присвячено подіям гайдамаччини; проте в ньому, на тлі зображення повстання народу проти шляхти, виразно проступає ідея боротьби за державну волю). Отже, герой відсилає свою поему до районного видання, редактор якого, закономірно, відмовляє у друкові твору, що відзначається патріотичними настроями. Але все-таки мету досягнуто: Юр знайомиться з Чумаком (заступником редактора), котрий причетний до існування дисидентського руху в Україні. Чумак запрошує хлопця відвідати засідання літстудії (культурну ситуацію в країні характеризує склад учасників цієї організації: дві тітки „пенсійного віку”, кілька школярок і Стоян — одвічний суперник Юра). Присутність Стояна — пристосуванця й активіста-комсомольця — знаменує собою в літературному мистецтві (ознакою якого має бути художність й лірична організація) наявність графоманства й фальші. Студією керує Поліщук — прозаїк-аматор, замаскований під личиною діяча культури донощик, що, напевно, причетний до арешту Чумака; ця людина позбавлена розуміння поезії як вияву духовного виміру митця (дізнавшись, що Юр — поет, Поліщук висловлює з цього приводу жаль, адже „красне письменство потребує приходу молодих енергійних прозаїків, які відобразили б у своїх творах всю велич нашої епохи...” (88). Тобто, можемо спостерігати появу культу фальшування історичних реалій, що прослідковується, починаючи з прислужницької ініціативи графоманів районної величини, й закінчуючи заохоченнями зі сторони вінценосних кремлівських посадовців.

Юр починає  читати свою поему „Слово про червону  ріку” (напевно, почувши назву твору, пильний щодо виявлення інакомислячих слух Поліщука, втратив увагу — мовляв, ще один твір, що прославляє революцію, з якою пов’язана символіка червоного кольору; проте Юром здійснюється повернення до першопочаткової семантики цієї барви — сакральності, спрямованості на животворящість). Читаючи плід свого творчого осягнення, герой роману починає розуміти усю безглуздість намагань донести до незнайомих людей цей мистецький продукт. Звичайно, учасники літстудії, на відміну від Чумака, зрозуміли лише сюжетний рівень поеми; одна жінка висловила думку про те, що Юр розпалює ворожнечу (вона з польського роду, і тому її обурила тематика твору). Поліщук зауважує, що потрібно писати про актуальні речі (про БАМ, про кохання): „... у твоїй поемі часто повторюється слово Україна... воно наче й нічого, але... усе це відгонить не нашим, не радянським...” (90). Отже, мимо уваги цензора не пройшла головна ідея твору, що дзвінко прозвучала серед духовних знущань епохи над свідомістю нації.

Познайомившись  з Чумаком, Юр вперше зіткнувся з рухом опору інтелігенції існуючій системі; відвідання літстудії протверезило хлопця, що усвідомив реальний стан суспільства — саме тому він був ображений словами Поліщука, адже до знайомства зі світом служителів Музи Юр плекав ідилічні думки про майбуття української нації.

Після арешту Чумака хлопець вступає до Київського державного університету на філологічний факультет, бо, на його думку, тут „зібралися люди, котрим небайдужа доля України; приховуючи до пори свої переконання  вони гуртують довкола себе студентську молодь...” (131). Однак місце, що має бути духовним осердям нації, зустрічає Юра вороже: „Філологічний факультет в середині 70-х років — це була жалюгідна жменька переляканих і вкрай озлоблених людей, котрі скидалися на собак, яких побоями і лайкою загнали в глухий кут. Після недавніх політичних арештів достатньо було запідозрити кого-небудь в націоналізмі — й уся ця зграя з диким ревом і гавканням починала рвать таку людину на шматки” (151). Герой майже втрачає віру в існування свідомих особистостей в межах університету, тішачись згадками про події 60-х: таємне видання „Українського вісника”; щорічні збори біля пам’ятника Т. Шевченка 22 травня (в день, що ознаменувався перепохованням праху Кобзаря на рідній землі; ця подія містифікувалася у міфологізованій свідомості українців як повернення святині чи підкріплення духу національної боротьби). Але зустріч Юра з Леляною, яка причетна до дисидентського руху, воскрешає героєве бажання суспільних змін (парадоксально, що знайомить персонажів Стоян).

Юр і Леляна вирішують продовжувати діяльність дисидентів. Вони займаються розповсюдженням  творів самвидаву, що колись віддав Юрові  на зберігання Чумак (В. Мороза „Репортаж  із заповідника імені Берії”, А. Авторханова „Технология власти”, В. Чорновола „Лихо з розуму”, В. Симоненка „Щоденник” та ін.).

Герої вимушені діяти в той час, коли „не рекомендувалося  вживати слова „нація”, „Україна”, „відродження”, „культура, „свідомість”, а якщо їх усе-таки використовували, то в поєднанні зі словами „соціалістичний” чи „радянський” (140); коли навіть вживання української мови могло стати обвинуваченням у націоналізмі (пригадаймо, якого значення у процесі над учасниками Гельсінської групи надали слідчі заяві свідка про те, що він одразу зрозумів: Стус — націоналіст, бо він увесь час розмовляв виключно українською мовою).

Отже, спостерігаючи  методологію дій тоталітарного  уряду, Юр починає замислюватися  над правильністю міркувань, висловлених  колись Чумаком (нібито партія не виконує  заповіти Леніна, що був великим  гуманістом, і що справжнім завданням дисидентів є втілення в життя ідей марксизму). Герой роману згадує працю І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, котра стала ідейним маніфестом покоління, викриваючи механізм русифікації українців (зміна мови, що є частиною ментальності народу, призводить до втрати буттєвої приналежності; втрата мови прирівнюється до втрати історичного коріння). Внаслідок хвилі переслідувань, що зазнав дисидентський рух, автор цієї праці своєю статтею „Грані кристала” заперечував свої попередні погляди. Саме духовно-моральний злам, на який прирікала система інтелігенцію, вимагаючи розкаяння і відречення від ідей опору, впевнила Юра у необхідності іншої розмови з владою (очевидно, герой згадує свого діда, що не бажав компромісів з комунізмом й боровся з ним фізично). Однак не усі сприймали зречення Дзюби як зрадництво. Автор подає слова Чумака про цей аспект історії дисидентства: „Коли я відбував перший строк у таборах, вийшла книжка Івана Дзюби „Грані кристала”. Ти, звичайно, пам’ятаєш цю брошуру... Це була спроба перекреслити працю „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, спростувать те, що не надавалося до спростування, заперечити очевидне! Коли я прочитав цю брошуру, мені стало погано. Враження було таке, наче завалився цілий світ... система цінностей..! Дзюба на той час був не просто людиною, котра вступила у конфлікт із режимом, — він був прапором нашого руху, його теоретиком, вождем!.. Але за кілька день у табір передали відкритий лист Чорновола. Перебуваючи за колючим дротом, цей чоловік звернувся до нас і спокійно пояснив ситуацію. Цим листом, він дав зрозуміти, що, власне, нічого не сталося і „Грані кристала” — це елементарна захисна реакція на тиск із боку держави...” (243).

У зв’язку  із арештами членів Гельсінської групи  на чолі з М. Руденком було засуджено Леляну й відправлено до таборів суворого режиму; це здійснилося за доносом Стояна; проте удар, який був спрямований проти Юра, припав на долю хороброї дівчини. Слідчий, що займався цією справою, напучував Юра на життя: „Твоя біда в тому, що ти не хочеш приймати життя таким, яке воно є... Ти живеш в уявному світі, студент!.. У твоєму хворобливому мозкові існує минуле з його історичними комплексами й кривдами... й майбутнє, котре ти прагнеш переробити на свій копил! А в реальній дійсності всього цього нема... існує тільки сьогодні! Тільки ми існуємо, тільки наше життя... У цьому житті треба урвати свій шмат — одружитися, наплодити дітей, заробити квартиру вірною службою державі!.. Жити треба сьогодні, а не вчора...” (183). Наведений уривок розмови слідчого Лимара з Юром ілюструє головний принцип, що нав’язувався людям: минулого не було (бо хіба можна назвати життям існування у складі імперії, керованої царизмом? — дивувалася радянська система), народ сам будував собі світлу долю. Вірно служити державі — ось головне, вважають Лимар та інші представники епохи (дещо у іншій формі, не так брутально, ця думка висловлюється автором „Граней кристала”: „Нині, вирвавшись із полону згубного націоналістичного чаду, я закликаю кожного, хто ще не розібрався в істинній суті націоналізму: схаменіться, поки не стало пізно! Перед вами — тисячі доріг, і тільки од вас залежить, чи й далі плутати манівцями хибних антирадянських ідей, а чи вийти на магістральні шляхи сьогодення” (105). Отже, перед нами два варіанти втілення ідеологічного штампу: нібито людина сама вибирає шлях в житті — але весь перебіг історії України у складі радянської держави свідчить, що вибору народ не мав, адже здійснювався моральний тиск, в результаті чого людина обирала єдино вірний в межах епохи шлях — існування сьогодні. Лимар називає Юрове небажання забути минуле психопатією; однак розуміємо абсурдність такого твердження, адже без культурно-історичної традиції, що формувалася тисячоліттями, неможливе майбуття етносу.

Отже, нами розглянуто дисидентський рух, що відтворений в романі „Тема для медитації”. Проте автором подаються й реалії України сучасної, висловлені Юром: „Чому на вулицях наших міст лунає чужа мова? Чому русифікація в незалежній Україні сягнула таких масштабів, яких не було навіть за сталінських часів? Чому знову повторюється те, про що писав колись Микола Вінграновський:

Ми на Вкраїні  хворі Україною,

На Україні  — в пошуках її!..

Найгірше те, що ми втратили орієнтири. Зруйнована вся система цінностей... За радянської влади я знав: комуністи — це вороги. Дисиденти — друзі. Незалежна Україна — мета, за яку треба віддати життя... А зараз що ж?.. Учора генерал КГБ душив дисидентів.., а сьогодні вони підтримують його на виборах!..” (241-242). Герой збентежений новою реальністю; в його свідомості виникає думка про марність минулих змагань щодо суверенітету нації. Проте його сумніви розвіює Чумак, пояснюючи, що здобуття незалежності — це лише єдина деталь у здобутті щасливого майбуття держави; потрібно працювати, аби викорінити ті ідеологічні збочення, що розрослися у свідомості етносу.

Таким чином, нами досліджено один з рівнів буття України  в межах тоталітарної епохи —  духовний опір інтелігенції тискові  системи.

Розділ ІІ. Експозиція художніх портретів роману „Тема для

медитації”  як атрибутика духу історичної епохи.

З плином історії  кожна епоха в розвитку людства  регулювала свої правила на невпинному коловороті життя: колір вбрання, форму  маски, розмір думки. Людина-не-за параметром втрачала місце на каруселі, а, отже, випадала з епохи. Остання засобом суспільної думки (часто за її відсутності) перекроювала мільйони людських доль, послідовно складаючи монобарвну мозаїку покоління-маси, що ставало кращим виразником духу окремого відтинку часу і гортало сторінки історії. Проте терези вічності приймали істину справжніх особистостей.

Художній твір як штучно сконструйований авторський світ, що, будучи прив’язаним до часових  меж, є, знов-таки, послідовним речником доби, що підпорядкований естетичним вимогам, і який населений персонажами.  Безсумнівно, літературний витвір шляхом синтезу буттєвого фактажу з авторськими візіями творить власну епоху, яку поціновуємо за її „населенням” (ще Х. Ортега-і-Гасет, досліджуючи еволюцію роману як актуального жанру літератури, відзначав зміну акцентів у зацікавленні читача художнім твором з новизни теми й подієвої описовості на рівень художніх портретів мистецького світу). Справедливою є думка дослідника про те, що „знову й знову вигадувати цікаві сюжети — річ практично неможлива. Тож ліпше творити привабливі образи” [24, 237]. Створюючи художній твір як помешкання для яскравих, колоритних персонажів, митець надає виразності своєму задумові; в результаті перед нами постає оригінальний вияв світовидчої системи автора, певна теоретична модель світонастанови.

При послідовному аналізі роману Л. Кононовича „Тема  для медитації” нами помічена певна  закономірність у характеротворенні  персонажів  як представників радянської епохи. Умовно можемо їх розподілити  за знаковістю рис на три особистісні  рівні, кожен з яких утворює збірний образ покоління. Отже, таким чином формуємо шкалу духовної градації за ступенем зростання сили морального опору „населення” твору тискові продукованої епохи:

• рівень людей „паралізованої думки”;
• рівень „викристалізованої особистості”;
• міфологізований рівень.

Розглянемо  детально особистісний склад першого  рівня. По-перше, це люди, що повністю підкорені  загальним настроям доби; їхня свідомість підмінена чіткими постулатами  колективної моралі, а думки —  паралізовані головним елементом тиску: страхом (як за життя, так і страхом бути викинутим з майстерні суспільства, де особистість припасовувалася до усталених категорійних понять; між обома чуттями в межах епохи сміливо ставимо знак рівності). По-друге, цей рівень населяють персонажі, що добре розуміють межу одвічно опозиційних понять добра і зла. Чітко усвідомлюючи абсурдність диктатури доби, вони все ж не робили кроку до морального вивищення над закономірностями блукань історії полями утопій. Ідентифікуємо цих персонажів як представників першого рівня за нашою шкалою духовної градації через паралізацію їхньої свідомості байдужістю до історичної долі нації, а також — через готовність покласти на жертовник знищення майбуття етносу заради індивідуального вивищення.