Життєвий і творчий шлях М.В. Гоголя

 У творі "Взгляд  на составление Малороссии" Гоголь  робить заявку на ґрунтовне  висвітлення історії рідного  краю. Куліш відзначав, що історія  Гоголя написана не як "власне  історія", а як художній твір, а зокрема "Тараса Бульбу" оцінив не як синтез історіософських поглядів Гоголя, а як твір, під яким "землі немає, і не раз він воює з марою, а не з людьми, бо нічого того не було, або було зовсім не так, як у нього". Але тут важливо враховувати, що взагалі Гоголеві історичні твори – цілком у дусі його загальної рецепції України і на час їх появи вони були важливі і показові для сприйняття українського культурного світу як світу екзотичного, незвичайного і незайманого у своїй первозданній красі, що приваблювала багатьох митців. Власне, отой образ "дикої окраїни" був знаковим на той час, час Гоголевого входження до великоруської літератури [34, c.78].

 Описи природи,  могутніх лісів, родючих степів, тваринного світу, величного та  повноводного Дніпра, знаменитих порогів тощо – все це створює загальний образ тієї України, яка вабила як незайманий дикий світ, з яскравою народною творчістю, цікавою історією. А окреслення географічних кордонів вносило корективи у саме сприймання України як держави, що було важливим на той час. Україна змальована на фоні чвар удільних руських князів, коли родичі готові були виступити один проти одного і важко було знайти силу, яка б зупинила криваву вакханалію. Загалом же становище погіршувалося татаро-монгольською навалою. Від цього більше за всіх потерпала Україна. "Взгляд…" подає картини страшного спустошення, розорення України. З драматичним пафосом змальовано і польсько-литовську добу в історії України. Тож бачення Гоголем України відповідає традиційному розумінню її долі як поневоленої, загарбаної держави. Але простежується також і рецепція її долі у дусі гердерівських ідей. У статті "Шлецер, Миллер и Гердер" про останнього Гоголь писав як про одного із зодчих всесвітньої історії. Гоголю імпонували ідеї Гердера стосовно того, що Україні належить відіграти роль нової Греції [34, c.79].

 Варто також звернути  увагу на те, що Гоголь виробив  певні власні концептуальні засади  при підготовці історичних розвідок. Всесвітня історія розглядалася  ним як єдине ціле, в якому пов’язані "всі часи і народи", які перебувають у поступальному русі. Гоголь вважав, що Середні віки – це своєрідний вузол, у якому зійшлися світ давній і світ новий. На противагу поширеній у його час концепції, згідно з якою рух світової історії здійснюється послідовно не всіма, а лише "історично значимими народами" або групами народів (це Давній Схід, Греція, Рим), Гоголь визнавав право історичного почину і за народами, які вважалися периферійними. У цьому плані історія України для Гоголя – явище принципове. Він наголошував у "Взгляде…", що саме на цій "землі страху" з натовпу вихідців із вільних і невільних, бездомних, для кого життя було війною і коштувало копійку, виник народ войовничий, сильний своєю єдністю, народ відчайдушний, якого характер відчутний на всій Україні. Відомий він під іменем козаків, яких Гоголь називає одним із "чудесных явлений европейской истории". Саме козаки, на думку Гоголя, були тією силою, яка стримала спустошливий розвій двох "магометанських" народів, що загрожували поглинути Європу.

 Факт зародження  козацтва Гоголь відносить "если  не в конец ХІІІ, то к началу XIV веков", підкреслюючи, що більшу  частину цього суспільства становили  первісні, корінні жителі нашого  краю. Про це свідчить мова, яка  мала "всегда чисто славянскую  южную физиономию". Прикметно, що у цьому товаристві сміливих і вправних воїнів Гоголь побачив зародок політичного організму, основу народу, який вже од початку мав за головну мету – битву з невірними і збереження чистоти своєї релігії [27, c.68].

Отже, скептики можуть пробурчав, що Гоголь, може, і непоганий письменник, але історіограф доморощений, несерйозний, а його праці не становлять наукової цінності. Подивимося, проте ж, на факти.

У 1831-1835 роках Гоголь - викладач історії в патріотичному  інституті благородних дівиць, одному з кращих вузів свого часу, який, до того ж, перебував під заступництвом імператриці. У 1834 році його історичними дослідженнями зацікавився сам міністр народної освіти граф С.С. Уваров; він ознайомився з гоголівським «Планом викладання загальної історії» і замовив кілька статей на історичну тему, які, очевидно, повинні були стати перевіркою для письменника. Результатом цих тестів і праць стало те, що замість кафедри загальної історії в Київському університеті святого Володимира (куди Гоголь прагнув слідом за своїм другом М. О. Максимовичем і де його вже готові були прийняти) він отримав місце професора кафедри середніх віків у Санкт-Петербурзькому - столичному! - Університеті.

Перша лекція, за відгуками  слухачів, була блискучою. Студент Іваницький із захопленням згадує: «Не знаю, чи минуло і п'ять хвилин, як Гоголь опанував абсолютно увагою слухачів. Неможливо було спокійно стежити за його думкою, яка летіла і заломлюється, як блискавка, висвітлюючи безперестанку картину за картиною в цьому мороці середньовічної історії ». Високо відгукувалися про гоголівському курсі і Пушкін із Жуковським, які були присутні на одній з лекцій [31, c.342].

І нехай надалі курс не викликав такого бурхливого захвату, так  і Гоголь до нього потихеньку байдужів, але ж це так зрозуміло! Гоголь був цілком зайнятий підготовкою та виданням своїх творів: він вже зробив вибір на користь художньої творчості. Не даремно його історичні твори дорікали за «занадто гарячий», пекучий склад. Але «що за історія, якщо вона нудна», - вигукує Гоголь. І береться за «Тараса Бульбу».

Гоголь вважав, що для  розуміння історії часом важливіше  не документи і літописи, а народна  творчість. Про малоросійські пісні  він говорить так: «Історик не повинен  шукати в них показання дня  і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; в цьому відношенні деякі пісні допоможуть йому. Але коли він захоче дізнатися вірний побут, стихії характеру, всі вигини й відтінки почуттів, хвилювань, страждань, веселий зображуваного народу, коли захоче випитати дух минулого століття, загальний характер усього цілого і порізно кожного приватного, тоді він буде задоволений цілком: історія народу викрився перед ним в ясній величі ».

Та й сам Гоголь точніше і повніше відобразив історію Україна у своїх художніх творах, в першу чергу в повісті «Тарас Бульба». У цьому епічному полотні і була виявлена ​​давня думка Гоголя про те, як український народ «три століття зі зброєю в руках здобував права свої і наполегливо відстояв свою релігію».

Два Тарасових сина, Остап і Андрій, як би прообраз собою саму Україна, що роздирається на частини. Один, вірний батьківським заповітам, б'ється за них навіть до смерті, другий, захоплений підступними ляхами, стає зрадником свого народу. Але Гоголь оптимістично дивиться в майбутнє: «Та хіба знайдуться у світі такі вогні, муки і така сила, яка перемогла б силу?». Тарасове справа має перемогти. Так вважає Гоголь [31, c.346].

Гоголь писав свої твори російською мовою і вважав за необхідне зберігати вірність «мови Пушкіна». Своєму землякові відомому славісту Бодянському він говорив: «Нам, Осип Максимович, треба писати по-російськи ... треба прагнути до підтримки і зміцнення одного, владичного мови для всіх рідних нам племен». Однак українська розмовна стихія органічно увійшла в тканину гоголівських творів як місцевий колорит і як соковитий повноцінний голос у загальній поліфонії.

У «Вибраних місцях з  листування з друзями» Гоголь зазначав: «Сам незвичайний мова наша є ще таємниця. У ньому все тони і  відтінки, всі переходи звуків від  самих твердих до найніжніших і м'яких; він безмежний і може, живий, як життя, збагачуватися щохвилини, почерпая, з одного боку, високі слова з мови церковно-біблійного, а з іншого боку - вибираючи на вибір влучні назви з незліченних своїх прислівників ... ». Самому Гоголю це майстерно вдавалося. Малоросійське наріччя він витончено вплітав у загальну тканину свого живого, яскравого, соковитого російської мови. З нього так і випромінюється повнокровна радість буття, життєстверджуюча легкість, всеперемагаючий оптимізм.

 Тож можна сказати,  що уявлення Гоголя про історію  України є уявленням письменника-романтика  і, відповідно, історична концепція  його має романтичний характер  і моделює її у такій якості, тож гоголівський історизм –  це охудожнений погляд на події  минулого з огляду на вимоги і потреби "тодішнього" сучасного. Історична ж перспектива України у Гоголя багато в чому визначається закладеними Гердером ідеями.

Таким чином, можемо зробити  висновок, що рецепція історії у  Гоголя і Куліша відмінна своєю сутністю: для Гоголя це приклад романтичного художнього свідчення про історичні події на теренах країни, що існувала в минулому, країни, історія якої розумілась письменником як факт "відбулий", вичерпаний для подальшого розвитку.

2. Проблеми загальної історії у творчому спадку М.В. Гоголя

А) Позиція  М.В. Гоголя до Росії та України 

У рамках загальних, щодо доби романтизму, рис проблема націотворення, будучи спільною для багатьох народів, відрізнялась тією специфікою, яку привносили до справи її усвідомлення особливості політичного, економічного, культурного становище кожного етносу. Тому, відродження історичної пам'яті будь-якого народу — суб'єкту історії, відбувалось у щільному контексті рішення цілого комплексу тих складних проблем взаємостосунків, які на даний час відбивали загальну картину його розвитку. Таким чином, спільна за зовнішніми ознаками прояву проблема перетворювалась ледве не в унікальне явище буття в рамках внутрішніх аспектів її існування. (Цей аспект духовно-культурного життя початку ХІХ століття східноєвропейського суспільства особливо добре розглянуто Орестом Субтельним. Він точно описав усі нюанси розвитку національної самосвідомості від характеристики тієї нової верстви населення, у рамках якої відбувалось її формування та поширення, до пояснення ролі процесу відтворення національної історії у ході її утвердження.) Інколи така феноменальність ледве навіть не протиставляла себе самій зовнішню форму існування того закономірного явища, яке його породило. У свій час саме це надало підстави радянським гуманітаріям говорити про наявність прогресивного та реакційного напрямків в романтизмі. Тільки таким чином маркувавши, виходячи з власних інтересів, погляди окремих мислителів та суспільних рухів цілої історичної доби, заідеологізована радянська наука отримала можливість вирішити дилему "незручних", а тому й замовчаних, тем своєрідності духовно_культурного розвитку окремих народів, у тому числі тих, які на той час перебували в складі "червоної імперії" [37, c.813].

Підняти й висвітлити усі аспекти проблеми специфіки філософсько-історичного мислення Миколи Васильовича Гоголя у нашій невеличкій статті навряд чи можливо. Ця тема потребує окремого ґрунтовного дослідження. Але є змога перелічити ті найважливіші точки дотику до неї, у рамках яких окремі риси історіософського мислення письменника рельєфно вималюються на загальному полотні його світогляду.

По-перше, вкажемо на позицію Гоголя до Росії. Це питання відіграє ключову роль в рамках загальної характеристики історіософського мислення письменника, що обумовлено низкою відомих обставин. Так, вже згадуваний нами Мирослав Попович свідчить: "За своїми культурно-політичними орієнтаціями Гоголь продовжує той консервативно-традиціоналістський умонастрій українського панства, яке виросло з козацької старшини, який знайшов вираз зокрема в "Історії русів". …Він …хотів би знайти своє місце в імперській культурі,…у великодержавній системі.…Все це веде Гоголя до гуртка московських слов'янофілів, причому не романтиків_народолюбців Хом'якова і Киреєвських, а панславістів-державників Погодіна і Шевирьова." Таким чином, безперечним фактом є те, що для Гоголя історія України і Росії знаходились в одній площині буття. Зауважимо лише на тому, що ґрунтом цієї єдності для письменника постає не тільки однаковий погляд на розвиток подій минулого, але насамперед спільна релігійно-конфесійна історія обох народів [29].

По-друге, можна припустити, що попередня культурно-політична позиція Гоголя визначила його ставлення до мовного питання. Воно повністю знімалось визнанням пріоритетності церковнослов'янської мовної культури, у рамках якої українська мова як російська сприймались на рівні діалектизмів.

Це дозволяло вільно вводити  барвистий український мовний пласт  у російський текст без будь-якого перекладу. Що ж до наявної та незаперечної відмінності в цілому між культурами російського й українського народів, то вона для письменника носила суто внутрішній, ментальний характер. Проявлявся цей характер лише на особистісному рівні, будучи зовні абсолютно нівельованим та деполітизованим.

По-третє, оскільки визначальні параметри особистісного ставлення до місця української культури у рамках Російської імперії (а звідси подібними рисами наділялась й вся українська суспільна свідомість) Гоголь пов'язував з ментальним, захованими у внутрішній природі людини, рисами світосприйняття, то й сама така система світобачення набувала за своєю суттю "невидимий", утаємничений за зовнішніми формами прояву в реальній дійсності, містико - трансцендентальний характер. Зрозуміло, що така світоглядна позиція була цілком чужою будь-яким проблемам політики або етнічних стосунків. Все буття набувало абсолютно суб'єктивованих рис. Додамо тут лише те, що на відміну від Гоголя-митця у раціональній формі риси ментальної відмінності російського та українського народів у цей же час у своєму дослідженні "Две русские народности" спробував визначити його сучасник й насамперед вчений, історик, письменник й відомий громадсько-політичний діяч Микола Костомаров. У подальші часи він, його однодумці та послідовники, йдучи від ментальності, внутрішніх іманентних рис самоусвідомлення українського народу, переходили до аналізу їх зовнішнього прояву у мовній культурі, соціально-економічній та політичній сферах життєдіяльності, наголошуючи на необхідності відкриття всіх легальних можливостей їх повної реалізації. Така вихідна світоглядна позиція надихала не тільки науковців, але й художників слова на формування зовсім іншої, протилежної по відношенню до гоголівської, концепції філософії історії [1].

По-четверте, містико-трансцендентальний характер погляду Гоголя на світ наклав свої виразні відбитки на особливості сприйняття ним усього історичного процесу як такого. Формально для Гоголя історія набула характеру Гри. При чому ця Гра хоч і мала свої формальні закони, але змістовно була наповнена суцільним хаосом. І цей хаос був не чим іншим, як хаосом життя, його безшабашним бенкетом. Тільки згодом, для наступного покоління цей бенкет набирає характеру певного життєвого досвіду й постає в їх очах як моральна настанова, приклад того, що було й що може статись, а інакше кажучи — приймає вигляд історичного мислення. Виникає думка, що нескінченна коловерть такої історії, яка у підсумку так нікого нічому й не вчить, є лише присудом злої долі, своєрідною людською кармою. За її вироком людина, все далі відходячи від дитинства — "золотого віку" свого життя, починає все більше ностальгувати за ним, намагається повернутися до нього, перетворюючи тим самим життя у просту дитячу забавку. Тож, історіософія Гоголя — це міф? Відома містифікаторська поведінка письменника дає багато аргументів за цю думку. Але й це не зовсім так. Безумовно, елементи міфологічного світосприйняття присутні в творчості Миколи Васильовича. Але сама історія для нього є насамперед містерією, Грою сакралізованого штибу. Й більше того, для культурно рафінованої особистості Гоголя, містеріорна Гра набуває форми, подібного карнавалу середньовічного ґатунку, карнавалу тих часів, коли релігійна свідомість безмежно панувала як в суспільному, так й в особистісному житті, вибудовуючи своєрідну вісь координат буття й визначаючи всі його цінності та світоглядні критерії. Цей релігійний нюанс був надзвичайно важливим, й ми не помилимося, якщо скажемо, конститутивним для Гоголя. Завдяки цьому його творчість стала рідкісним прикладом того, як на рівні свідомості однієї людини, язичництво та християнство, зустрівшись в динаміці їх єдності та протиборства, сформували культурний феномен двовір'я. Слід зауважити, що існування двовір'я в межах суспільної свідомості зрозуміти хоч і важко, але можливо. Яким же чином це непересічне явище духовного життя, що по ідеї має розривати душу окремої людини навпіл, може існувати в рамках її осібної свідомості, не тільки не зрозуміло, але й уявити майже неймовірно, бо це явище носить потенційно патологічний характер, балансуючи на межі здорового глузду. Гоголь прикладом власного життя немовби демонстрував увесь трагізм такого зрівноважування [2, c.13].