Життєвий і творчий шлях М.В. Гоголя

Українська козацька епопея, що тривала протягом більше двох століть (XVI - XVII), - одне з героїчних  подій світової історії. Жменя втекли від закріпачення селян, зросла незабаром  у грізну запорізьку вольницю і стала  фактично господарем всього середнього та південного Придніпров'я, наводила протягом багатьох десятиліть страх на турків, татар і польську шляхту, зарівшіхся на українську землю.

Займаючи вигідне положення  на торгових шляхах між Балтійським  і Чорним морями, Заходом і Сходом, Україна з давніх часів служила приманкою для загарбницьких помислів її сусідів. Протягом багатьох століть багаті українські землі піддавалися спустошливим набігам татар та турків, литовських і польських завойовників. У XIV столітті Україна була захоплена Великим князівством Литовським. Безперервно усиливавшаяся польська шляхта намагалася зі свого боку не тільки відторгнути Україні, а й одночасно закабалити Литву.

Вогнем і мечем намагалася шляхта підкорити і ополячити  український народ. Всюди на Україну насаджувалася польська адміністрація. Вона грубо топтала національну гідність народу, ображала його релігійні вірування, культуру, звичаї. Польські шляхтичі наповнили Україна, «як черні хмари», за словами народної пісні. У 1588 році був введений так званий «земельний кадастр», який закріпив право власності на землю лише за шляхтою і відняв це право у селян. На Україні утворилися величезні володіння польських магнатів. Вони захоплювали землі разом з проживали на них людьми.

Селяни запекло пручалися  панщини і рятувалися втечею на південь України, район Запоріжжя, що став в XVI столітті осередком козацької вольниці. Сюди, в пониззі Дніпра, стікалися всі, хто «не пріобиклі невільничій службу».

Так виникло козацтво. Чудово сказав Гоголь: «Його вибило з народних грудей кресало лиха». Презирство до багатства, сміливість, воля, неприборкана енергія, волелюбність, патріотизм - ось риси характеру цих людей. «Тут були ті, - пише Гоголь в« Тарасі Бульбі », - які досі червінець вважали великим багатством». Бідняк, вчорашній раб, ставав тут не тільки господарем своєї долі, а й людиною, що несе на собі відповідальність за долю всього народу [17].

І побутової уклад, і  адміністративний устрій, і характер взаємовідносин між людьми - все  було незвично і своєрідно у Січі. Це був озброєний табір. Жили в ньому люди молоді й старі, але без сімей. У перервах між військовими походами вони займалися іноді землеробством, а найчастіше - мисливською і рибальським промислом. Тут панувала сувора дисципліна, особливо в поході. Кожне земляцтво (курінь) возглавлялось виборним курінним отаманом, який підпорядковувався виборному головному начальнику Коша, або громади, - кошовому отаману. Такою була адміністративний устрій Січі. Запорізьке військо складалося з полків, у свою чергу підрозділялися на сотні й десятки. Витті командирські посади, аж до самого гетьмана, який командував усім військом, були виборні. Озброєння козака складалося з шаблі та рушниці. Крім того, запорізьке військо мало ще гармати.

На широких степових просторах виявлялися відвага і завзятість козаків, їх мужність і жага лайливих подвигів. Слава про ці подвиги поширювалася далеко за межами України. Принишкли татари, змушений був стримати свої апетити турецький султан. Могутня Запорізька Січ стала незабаром своєрідною сторожовий заставою на південних і південно-східних кордонах України. На своїх легких «чайках» запорожці сміливо перетинали море і «шарпали» береги Оттоманської імперії і двічі підходили до її столиці - Константинополю. Вони тримали в страху татар і турків, безкарно перш грабували українські землі. Літописець Грабянка призводить цікаве вислів «Солтана туркского»: «Коли навколишні панства нам'яв повстають, я на обідве вуха сплю, а про козаків мушу єдиним слухаті».

Стихійно утворилася в пониззі Дніпра козацтво створювало все більш серйозну загрозу для польських феодалів. Спочатку вони ставилися до Запорізької Січі більш-менш терпимо, розглядаючи її як своєрідну сторожову заставу від зовнішніх ворогів-татар і турків. Але шляхта не мала ілюзій щодо можливих наслідків близького сусідства з козацтвом. Часті набіги запорожців на татар і турків стали джерелом додаткових турбот для Польщі, опасавшейся відповідних дій з боку султана й татарського хана. У 1541 році король Сигізмунд I видав грамоту, категорично забороняла набіги на «татарські улуси» через загрозу кримського хана почати війну проти Речі Посполитої. Щоб залучити на свій бік верхівку козацтва і тим самим обезголовити саму Січ, шляхта вирішує створити привілейований шар серед козаків. У тій же грамоті польський король пропонував князю Андрію Кошірскому умовити частина козаків записатися до реєстру, а інших неслухняних «за горло імати і карати» [22].

У 70-і роки XVI століття, при Стефана Баторія, реєстр був  остаточно закріплений. Але надії, які були з ним пов'язані, не виправдалися. Підкуп шести тисяч козаків і фактичне оголошення поза законом всієї основної маси січовиків призвели до ще більшого жорстокості козацтва проти Польщі. Погіршується з кожним роком становище українського селянства збільшувало число швидких в Січі і стало приводити до відкритих збройних зіткнень з Польщею.

Історія України кінця XVI і початку XVII століття відзначено багатьма потужними повстаннями, які  висунули таких видатних діячів, як гетьман Косинський, Наливайко, Лобода, Тарас Федорович (Трясило), Гуня, Остраница. Останнє ім'я привертало до себе особливу увагу Гоголя. «Молодий, але міцний духом» Остраница згадується в «Тарасі Бульбі». Він очолив «незліченну козацьку силу» з восьми дванадцяти-тисячну полків, під прапори яких встали прибули від Чигирина і Переяслава, від Батурина та Глухова, від пониззя дніпровського і його верховий. І в цієї могутньої раті, пише Гоголь, добірних полків був перед Тарас Бульба. Остраница повинен був стати героєм незакінченого історичного роману Гоголя «Гетьман».

З ім'ям Остраница був пов'язаний чудовий період національно-визвольної боротьби України. Кілька потужних ударів, які завдав Остраница Миколі Потоцькому, з'явилися одним з найстрашніших поразок, яку від козаків зазнало «посполите рушення» до Хмельниччини. Побоюючись повного розгрому, шляхта заговорила про світ, який вона ж сама згодом порушила, зрадницьки вбивши гетьмана Остраница і його наближених.

Але боротьба тривала. Січ  не складала зброї. Вона залишалася, по чіткому слову Гоголя, «свавільної  Республікою», звідки розливалася «воля і козацтво на всю Україну» [22].

«Поєднуючи з розумом  хитрим і гострим щедрість і безкорисливість, козаки пристрасно люблять свободу, і тільки смерть воліють рабству, і для захищених незалежності часто повстають проти гнобителів своїх - поляків; в Україну не проходить семи або осьми років без бунту», - так писав іноземний спостерігач, прожив більше сімнадцяти років на Україну, на польській службі, в якості старшого капіталу артилерії і королівського інженера, француз за національністю Гільйом ле Вассер де Боплан. Далеко не неупередженому свідку вдалося в даному випадку вірно підмітити сяють тієї великої боротьби, яку вів український народ проти своїх гнобителів.

Зображення цієї боротьби лягло в основу «Тараса Бульби».

Автор «Тараса Бульби» сприйняв сильну сторону декабристської традиції, надавши історичної теми яскраву громадянську спрямованість. Але він був вільний від властивих письменникам-декабристів схематизму й дидактики у тлумаченні історичного минулого, а також характерного для їх творів одностороннього зображення відірваного від народного життя героя. З надзвичайною широтою і епічним розмахом розкривається в «Тарасі Бульбі» народне визвольний рух. Головний герой повісті постає як учасник і виразник цього руху.

Вільно розпоряджаючись історичним матеріалом, не відтворюючи жодного конкретного історичного події, майже жодного реального діяча, Гоголь разом з тим створив твір мистецтва, в якому з геніальною художньою силою розкрив достеменну історію народу, або, як Бєлінський, вичерпав «все життя історичної Малоросії і в чудовому, художньому створення назавжди запам'ятав її духовний образ ».

Немає потреби шукати конкретний історичний прототип Тараса Бульби, як це робили деякі дослідники. Як немає підстав припускати, що сюжет повісті зобразив якийсь певний історичний епізод. Гоголь навіть не дбав про точну хронології зображуваних подій. В одних випадках здається, що події віднесені до XV століття, в інших - до XVI, а то і до початку XVII століття. Насправді письменник мав на увазі намалювати таку картину, в якій відбилися б найбільш типові, корінні риси всієї національно-героїчної епопеї українського народу.

У зображенні Січі та її героїв Гоголь поєднує історичну  конкретність, характерну для письменника-реаліста, і високий ліричний пафос, властивий поетові-романтику. Органічне злиття різних художніх фарб створює поетичне своєрідність і чарівність «Тараса Бульби».

Бєлінський, перший серед  сучасних Гоголю критиків вгадав своєрідність цієї повісті, писав, що вона представляє  собою не що інше, як «уривок, епізод з великої епопеї життя цілого народу». Тут-пояснення жанрової оригінальності створеного Гоголем творіння. Бєлінський називав цей твір повістю-епопеєю, народно-героїчної епопеєю. «Якщо в наш час можлива гомерична епопея, то ось вам її найвищий зразок, ідеал і прототип!». У гоголівської повісті постає перед нами все життя козацтва - його приватний та громадський побут, його життя в мирний і воєнний час, його адміністративний устрій і повсякденні звичаї. Вражаюча ємність «Тараса Бульби», композиційний розмах і глибина його змісту - ось що істотно розширює жанрові межі цієї унікальної повісті-епопеї і робить її однією з чудових подій в історії російського історичного роману.

Висновки

 

Підсумовуючи здобутки Миколи Васильовича Гоголя в галузі дослідження минулого, необхідно визнати його вплив на розвиток історичної думки. Одним із перших Гоголь звернув увагу на паралельний розвиток окремих сторінок української та російської історії, першим наголосивши, що лише географічний фактор став на заваді самостійному розвитку України як державного утворення. Не заперечуючи спільності Південної та Північної Русі, Микола Васильович досліджував лише малоросійську частину «русіани», намагаючись підкреслити самобутність своїх предків, їхні звичаї, традиції та культуру. Слова Гоголя про те, що «поэт может быть и тогда национален, когда описывает совершенно сторонний мир, но глядит на него глазами своей национальной стихии, глазами всего народа, когда чувствует и говорит так, что соотечественникам его кажется, будто это чувствуют и говорят они сами», — в повній мірі стосуються і автора цих слів. Багато, хто може погодитись, що, читаючи його безсмертні творіння, не можна звільнитись від думки, ніби це переклад з української.

 Українська історіографія  не зараховує Гоголя до числа визначних істориків, проте справедливо вважає його будителем історичної думки. Не збереглась його двотомна «История Малороссии», яка, за задумом автора, мала бути принаймні удвічі товщою. Не продовжив Гоголь дослідження з історії України. Хоча й він професійно займався історичними дослідженнями минулого рідної землі, які провадив із власного бажання, літературна стихія перемогла в ньому історика. Відомий метр історичної науки М. Костомаров стверджував, що читання саме літературних творів Гоголя («Вечеров на хуторе близ Диканьки», «Тараса Бульбы») було, напевно, першим пробудженням того почуття до України, що дало цілковито новий напрям його власної діяльності. Продовжувати активні дослідження української історії Микола Васильович перестав весною 1834 року, проте, завдячуючи його невтомній дослідницькій праці, саме тоді світ отримав взамін літературний шедевр — «Тараса Бульбу».

В історії російської культури і літератури Гоголь назавжди залишиться безсмертною величиною  і "він став самим великим письменником" у силу того, що, підкоряючись своєю чудовою природою, був найбільшому діячем російської духовності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Аксаков С.Т. История моего знакомства с Гоголем // Интернет, 2005
2. Барабаш Ю.Я. «Казацкие летописи» ХVIII века и гоголевское барокко// Филол. науки. - 1992. - № 4. - с. 13-24.
3. Брюсов В.Я. Гипербола и фантастика у Гоголя // Доклад, прочитанный в Обществе любителей российской словесности. М., 1909
4. Булига О. «Справи давнини нашої...». Микола Гоголь — історик України // «День», № 110, 25.06.2010.
5. Вайль П., Генис А. Русский бог: Гоголь // Звезда. - 1992. - № 1. - с. 185-188.
6. Вересаев В. В. Гоголь в жизни. М., 1990.
7. Виноградов И.А. «Спасен я был Государем». Неизвестное письмо Н. В. Гоголя к Императору Николаю Павловичу и его отношение к монархии// Литература в школе. 1998. № 7. С. 5–22.
8. Виноградов И.А. Москва и Рим в творчестве Гоголя// Москва в русской и мировой литературе. М., 2000. С. 117–155.
9. Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика ("Історія Русів" у літературі і науці) / М. Возняк. — Львів ; Київ, 1939.
10. Воронянский А.В. История Украины. – Харьков, 2005. Разумеется, изданное в Восточной Украине, это пособие отличается еще известной сдержанностью в оценке роли России в истории Украины.
11. Воропаев В. А. «Этот необыкновенный лиризм…». Гоголь и церковнославянский язык // http://www.portal-slovo.ru
12. Воропаев В.А. Николай Гоголь: Опыт духовной биографии. - М.: Паломник, 2008. - 318 с.
13. Вулих Н.В. Античные мотивы и образы в повести Гоголя «Тарас Бульба»// Русская литература. - 1984. - № 1. - с. 143-153.
14. Гарин И.И. Загадочный Гоголь - М.: ТЕРРА, 2002.- 640 с.
15. Гиппиус В. Гоголь: Воспоминания.Письма. Дневники... - М.: Аграф, 1999. - 461 с.
16. Гоголь з нами! // Голос України, №58 (4558), 1.04.2009
17. Гоголь Н. В. Выбранные места из переписки с друзьями. — М.: Сов. Россия, 1990.
18. Гоголь Н.В. Арабески. - М.: Молодая гвардия, 1990.
19. Гоголь Н.В. Выбранные места из переписки с друзьями. - М.: Советская Россия, 1990.
20. Гоголь Н.В. Мертвые души/ Гоголь Н.В. [сост., примеч., учеб. материал Е.А. Яковлевой]. - М.: Айрис-пресс, 2005, - 400 с.
21. Гоголь Н.В. Петербургские повести: взгляд критики/ Гоголь Н.В. [сост.и втуп. ст. М.А.Васильевой] - М.: Русский путь, 2004. - 352 с.
22. Гоголь Н.В. Полн. собр. соч. в 14 тт. – М., 1952, - Т.12.С.418.
23. Грузман Г. Гоголь - птица дивной породы // http://lit.lib.ru/g/gruzman_g/gogol.shtml
24. Гундорова Т. Микола Гоголь. Вечори на хуторі біля Диканьки. Диявольський контракт і культурна ініціація. // http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/80/1/
25. Есаулов И.А. Последняя повесть «Миргорода» как сатирическое целое// Содержательность форм в художественной литературе. - Куйбышев, 1990. - с. 46-54.
26. Есаулов И.А. Эстетический анализ литературного произведения («Миргород» Н.В. Гоголя): Учебное пособие по спецкурсу/ Кемеровский гос. ун-т. - Кемерово, 1991. - 90 с.
27. Зеньковский В.В. отец Возврат к церковному мировоззрению.  Н.В.Гоголь // Интернет - сайт, 2005
28. Золотоусский И.П. Гоголь в Диканьке - м.: Алгоритм, 2007 - 240 с.
29. Золотусский И. Гоголь // Интернет - сайт, 2004
30. Золотусский И.П. Гоголь. - М.:Молодая гвардия. ЖЗЛ., 2007. - 485 с.
31. Коваленко Л.А. Микола Васильович Гоголь — історик України (Конспект лекцій). — Кам'янець-Подільський, 1965. — 43 с.
32. Константинова К. Гоголь: не всі таємниці розкрито. «Скорей! Скорей! Киев, он наш, он не ихний!» — колись написав Микола Васильович // Дзеркало Тижня, №10 (738), 21.03.2009
33. Костомаров Н. И. Две русские народности. — К.: Майдан, 1991.
34. Крутикова Н.Є. Микола Васильович Гоголь: Життя і творчість. — К.: Держлітвидав, 1952. — 155 с.
35. М.Я. Вайскопф М.Я. Сюжет Гоголя: Морфология. Идеология. Контекст. 2-е изд., испр. и расшир. - М.: РГГУ, 2002. - 686 с.
36. Малий словник історії України / В.А.Смолій. К.:Либідь, 1997. 464 с.
37. Манн Ю.В. Гоголь: Труды и дни: 1809-1845 - М.: 2004 - 813 с.
38. Михед П. Слов’янське відродження і формування нової парадигми української культури / П. Михед // Сучасність. — 1999. — № 1.
39. Николай Гоголь // Набоков В. В. Лекции. М., 1996.
40. Переписка Н.В. Гоголя: в 2-х т. [Сост. коммент.: А.А. Карпова, М.Н. Виролайнен] - М.: Худож.лит., 1988
41. Попович М. В. Нарис історії культури України. — К.: "АртЕк", 1999.
42. Субтельний О. Україна: історія. — К.: Либідь, 1991.
43. Шевченко Т. Г. Кобзар. — К.: Вид. центр "Просвіта", 2004.