Шпаргалка по "Философии"

Н. А. Бердяев и другие религиозные экзистенниалисты подчеркивают, что Бог есть Дух, и встреча  с ним воэможна лишь в духовном опыте, в свободе, в экзистенциальном общения, до отнюдь не в мире объективации, где имеют место отчужденность  объекта от субъекта, поглощенность  неповторимого индивидуального  универсальным безличным и усредненным, детерминация извне, закрытие свободы  и уничтожение всякой оригинальности в мнениях. Единственный способ разорвать  мир объективации - это произвести освобождение от рабства, прорваться в  вечность, осуществить победу над  бытием. Именно в творческом акте, который  есть экстаз, трансцендирование, по Бердяеву, и происходит освобождение человека от тяжести мира объективации, поскольку  собственно в творческом акте разрывается  замкнутость человеческого существования.

Таким образом, у Н. А. Бердяева человеческая личность есть свобода  и независимость по- отношению  к природе, обществу, государству, поскольку  она не детерминирована ничем, даже Богом.

Характеризуя личность человека как универсум, независимое целое, Н. А. Бердяев показывает, что никто  не может вторгаться в этот универсум  без дозволения самой личности. Человек  как личность имеет гораздо большую  ценность, чем нация, государство, а  поэтому у него есть право и  долг защищать свою духовную свободу  и независимость от них. Для Н. А. Бердяева весь мир - ничто по сравнению  с человеческой личностью, с единственной ее судьбой. Человеческая личность детерминирована  изнутри, следовательно, быть личностью, индивидуальностью - значит определить свое особое предназначение в мироздании, утвердить полноту единственного  бытия в бытии вселенском. Однако, поскольку личность не возможна без  любви и жертвы, она не замкнута в себе, она неизбежно предполагает выход из себя к другим людям. Этот выход личности из себя к другим людям есть экзистенциальное общение "Я" с "Ты" и образование  на этой основе "мы".

Известный израильский религиозный  философ-экзистенциалист Мартин Бубер (1878-1965 гг.) характеризует отношение "Я" и "Ты" как взаимность, ибо "Ты" воздействует на меня, как  и "Я" воздействует на него. Это  отношение, по Буберу, заполняет собой  поднебесное пространство. Конечно, это не означает, что ничего кроме  него не существует, но все остальное, отмечает Бубер, живет в свете  отношения "Я-Ты". Человек тем  в большей степени личность, тем  сильнее выражена в нем двойственность отношения: "Я-Ты" - выбирать и быть избранным, страдать и действовать. Закупоренная в себе, изолированная от других и от Бога, личность разрушается, ибо она отрешается не от"Я" когда она, например, бежит в сферу обладания вещами, она отказывается все видеть в "Ты", она исключает тем самым встречу с Богом.

В религиозном экзистенциализме, в частности в философии Н. А. Бердяева, личность не есть часть, универсума. Как изначальная целостность  и единство, она не может быть как у Г. Лейбница монадой - простой  субстанцией, входящей в иерархию монад, ей соподчиненная. По Бердяеву, именно универсум есть часть личности, ее качество. Объсняется это тем, что  в его философии универсальные  и так называемые сверхличные  ценности принадлежат не к объектному миру, а к миру субъекта - человеческой личности. Иначе говоря, космос, человечество, общество находятся в личности, а  не наоборот. Личность - это универсум  и микрокосм в их индивндуально-неповторимой форме. Толькo личность человека и может вмещать универсальное содержание. Другим реальностям природного или исторического мира универсальное содержание недоступно, а поэтому они являются их частью.

Итак, религиозный экзистенциализм  показывает что человеческая личность не есть часть мира, она соотносительна миру и Богу и определяет себя но отношению к Богу. В этом внутреннем отношении к Богу - встрече и  общении с ним, личность черпает  силы для свободного отношения к  миру. Именно Бог является гарантом свободы против порабощения человека властью природы и общества. А  это означает, что человеческая личность это абсолютный экзистенциальный центр, поскольку только она имеет "чувствилище  к страданиям я радостям". Ничто  другое в объектном мире, по их мнению, этим не обладает.

То есть и для религиозного экзистенциализма личность - тоже нечто  уникальное, неповторимое, абсолютно  независимое.

Таким образом для философии  экзистенциализма, нет абстрактной  человеческой природы, сущности человека, независимой или предшествующей существованию. Именно жизненный опыт каждого человека, era конкретное существование  есть исходная реальность для этой философии. Теория экзистенциализма не делает из человека объект. Она всегда исходит из личности человека как  субъекта действия Тем самым философия  экзистенциализма подчеркивает достоинство  и значимость всякой человеческой личности, абсолютной ценности личности, ее подлинного величия и неотъемлемых прав на духовную свободу и достойные условия  жизни.

Экзистенциализм нельзя рассматривать  как философию бездействия (квиетизм) Экзистенциализм определяет человека через его поступки, он показывает, что все происходящие с ним  изменения есть результат не внешних  и механических воздействий, но жизненных  и внутренних его принципов.

Экзистенциалистская философия - оптимистична, несмотря на пессимистическую окраску некоторых своих положений  Она оптимистична, так как учит, что становление человека происходит не тогда, когда он замыкается в себе, изолирован от других, а когда он преследует какую-либо цель вне себя. В этой связи именно экзистенциализм  показывает, что человек должен обрести  себя и убедиться, что ничто не может его спасти от себя самого Экзистенциализм тем самым освобождает  человека от всех надежд и иллюзий, что он может стать свободным  благодаря чему-то вне себя самого. Именно экзистенциализм учит, что  каждый человек должен внести свой индивидуальный, особый вклад в общее  творчество и созидание совместной жизни людей. Только в этом случае деятельность всех людей может стать  взаимно дополняющей, создающей  единое целое, вместо повторения одних  и тех же действий.

Не вызывает сомнения и  то огромное влияние, которое оказала  и оказывает экзистенциалистская  теория на понимание значения внутреннего  мира человека, необходимости культуры самосознания, ответственности человека перед собственным "Я". Все эти  вопросы, поставленные экзистенциализмом, сегодня привлекают исключительное внимание различных философских  школ и других областей и направлений  гуманитарного знания.

Оценивая в целом весомый  вклад экзистенциализма в развитие философии человека, нельзя не видеть весьма существенного, присущего ей, недостатка Рассматривая человека самосознающим  существом, экзистенциализм, к сожалению, не учитывает ни естественной, ни общественной объективной истории его развития. Между тем, именно история создает  людей и именно в ходе ее изменяется тот мир, частью которого являются все  люди и социум, и природная среда, которым они обусловлены и  сами его обусловливают. Поэтому  философия и Ж. П. Сартра, и Н. А. Бердяева, и всех других экзистенциалистов  по своему воплощению трансисторична, ибо формулируемые в ней принципы человеческого существования считаются  действительными для любых времен При таком подходе существование  человека не связывается с конкретной исторической эпохой, что вполне естественно  приводит к отрицанию природных  и социальных "стартовых площадок" в развитии личности, реальных причин отличий ее бытия от бытия других людей.

Экзистенциализм отразил  в своей философии состояние  сознания, переживаний людей в  современном мире, тем самым он во многом обнажил и объяснил те противоречия, с которыми сталкивается человек в этом мире

25. Специфічні особливості укр. Філософської думки

Якісно нового змісту набуває  філософська думка у Київській  Русі. Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським  міфологічним світоглядом та християнством. Суттєвий вплив на розвиток Київської  Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична  філософія, християнська література, завдяки  чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії  проникали в культуру Русі через  християнських авторів і в  християнській "обробці". Внаслідок  цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології.

Християнство було відоме лише вузькому колу духовної еліти  суспільства. Основна маса населення  Русі продовжувала вірити у традиційних  язичницьких богів Це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в  тому, щоб роз’яснювати народу основні  положення християнства і християнської  філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.

 Світоглядна культура  Русі акцентує увагу на таких  важливих проблемах, як протистояння  духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога  і Диявола та інших. При цьому  в центр названої піраміди  проблем ставиться людина в  етико-моральному світлі, її почуття і розуміння світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав  вже згадуваний твір "Слово про  закон і благодать", в якому  осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються  проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів.

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. - ХІV ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою  цієї доби слід вважати "Слово про  закон і благодать" Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо  розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія  існувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд  і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Однією з найяскравіших  постатей серед діячів культури Київської  Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ  Туровський. Творчість Кирила безпосередньо  пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а  через неї - і з античною спадщиною. Кирило Туровський обґрунтовує позицію  християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так  і грішник, є предметом Божої  уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з  центральних у творчості мислителя.

Розглядаючи історію давньоруської  філософії, не можна обійти і її гносеологічні  проблеми. Серед них значне місце  займає проблема значення серця в  пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі  не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. Серце є центром, завдяки  якому людина приєднується до вищого, сакрального світу. Серце - як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття  і волю людини. Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший  розвиток української філософської думки, однією з своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш за все у  творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича.

У філософії як складової  культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення  та міжусобиці в панівному класі  суспільства Ці теорії соціального  примирення звернені передусім до сфери  моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя  і терпіння має привести до мирного  і дружнього соціального життя (мабуть, це звучить актуально й  для сьогодення в Україні).

У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний  внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний  ідеал української культури.. Саме в цей період зростає інтерес  до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра  і зла поєднується з проблемою  святості і гріховності людини, з  поняттям плоті і душі, тіла і  духу.

За часів Київської  Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення  батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (тобто  “закону”) та свободи (“благодаті”).

26. Філософія в Києво-Могилянській академії: Ф.Прокопович

Аналогічно І.Гізелю уявляв собі процес здобуття істини Теофан Прокопович (1681-1736).

Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той  має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання.

У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом  істинного пізнання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне  в речах, що відтворюється в поняттях.