Шпаргалка по "Философии"

 

Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення  невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу  або методу пізнання має займатися  логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне.

 

Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального  добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною  працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь.

 

Останню він зближує з  доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку.

 

Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію  та богослов’я. Йому належить заслуга  того, що він, як і багато з послідовників  Петра Могили, був одним з прихильників відходу від схоластичних методів  викладання. Прокопович, на відміну  від багатьох інших київських  викладачів, був знайомий з працями  відомих тогочасних європейських філософів  і першим почав пропагувати в  академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, які вели рішучу боротьбу за очищення й перебудову розуму від середньовічної схоластики, пустого красномовства, сліпого  наслідування псевдонаукових догм, і  закликав йти до осягнення істини шляхом знань. Феофан Прокопович визнавав Бога як основу всього сущого, але водночаc він вважав, що «матерію не можна  ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити», оскільки вона розвивається на грунті власних, закладених природою закономірностей. Він відкидав погляди, за якими матерія не має  власного існування, називав вчення Платона «казкою», а його ж таки вчення про ідеї — пустим маренням, бо вважав, що ніщо не виникає з нічого і світ є матеріальним. Матерія єдина і в левові, і в камені, і в людині. Виникнення й знищення, «кругообіг небес», рух елементів, активність і застиглість, інші стани й можливості речей відбуваються завдяки рухові, який є основою усього.

 

Феофан Прокопович рішуче виступив проти марновірства і навіть наважувався дати критичний аналіз Святого Письма. У складеному ним  самим курсі лекцій з філософії  він твердить, що «поза межами цього  світу нічого немає». На підтвердження  вчений аналізує систему Коперника  та вчення Галілея. Прагнучи дати наукове  пояснення природним явищам, він  використовував у своїх лекціях  наукові експерименти з використанням  мікроскопа, телескопа, армілярної сфери, основаної на вченні Коперника. Підтримуючи  вчення Коперника та Галілея, яких свого  часу заборонила папська інквізиція, Прокопович виступав за право кожного  пізнавати й захищати істину, прагнув  зблизити філософію з точними  науками, пов’язати логіку й риторику з практикою.

 

Прокопович вважав, що між  положеннями Святого Письма, законами природи й розумом людини не має  бути суперечностей, оскільки вони гармонійно влаштовані самим Творцем. Текст  Святого Письма слід розуміти алегорично, відповідно до рівня уявлень і  наукових знань часу. Твердження науки  залишаються непорушними, якщо вони випливають з істинних посилань. Коли ж виникають суперечності між  текстами Святого Письма і даними науки, Прокопович вважає, що слід дотримуватися  науки, для якої Святе Письмо не може бути перешкодою.

 

Феофан Прокопович обстоював  думку багатьох тогочасних вчених Європи, що технічні досягнення повинні стати  надбанням усього людства, закликав не боятися нового, брати в інших  народів усе найкраще. Він високо цінував і використовував у своїй  діяльності принцип сумніву й  заперечував сліпу віру в догми  та авторитети в науці. Він засуджував легковажність в оперуванні фактами  історії, вважаючи, що в цій науці  все має відтворюватися так, як було насправді.

 

Феофан Прокопович, укладаючи  курси лекцій, які він читав  у Києво-Могилянській академії, значно розширив, порівняно з попередниками, курси фізики, логіки, геометрії, започаткував викладання математики й фізики на рівні кращих взірців європейської навчальної літератури того часу.

 

Теоретичні засади й скерованість на сучасні досягнення науки було продовжено в наукових курсах наступних  після Прокоповича викладачів Києво-Могилянської академії — С.Кулябки, М.Козачинського, Г.Кониського, Й.Томилевича, Т.Яновського, які зробили значний внесок у  розвиток української науки.

27. Соціальні та філософсько-правові ідеї: М.Драгоманов, І.Франко, Б.Кістяківський

На­ступний етап розвитку філософсько-правової думки в Україні (XIX - початок XX ст.) пов'язаний з поширенням ідей лібералізму. У цей період посилюються  позитивістські погляди на право, і  акцент змі­щується з питання  про обґрунтування права на питання  про його функції. Найбільш яскравими  українськими політичними мислите­лями цього часу були М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський. У центрі їх інтересів  знаходилася проблема прав українського народу. Вони були прихильниками федералізму, який можна розглядати як принцип  побудови громадянського суспільства  і визнання цінності особистості  та її прав. Основна філософсько-правова  проблема сфор­мульована ними у вигляді  співвідношення прав особистості і  прав нації, а також прав держави.

 

Так, Михайло Драгоманов (1841-1895), розглядаючи питання про  співвідношення особистості і держави, додержувався індивідуа­лістичної  позиції (примат особистості над  державою), був прихиль­ником теорії природного права. Він вважав, що людина від народжен­ня має природні права, найважливішим з яких є  право на життя, осо­бисту недоторканність. Головне призначення позитивного  права він вбачав у закріпленні  прав людини і громадянина.

 

М. Драгоманов стояв на позиціях космополітизму, що припускав пошук  всесвітньої правди, загальної для  всіх національностей. Не заперечуючи  цінності нації, він бачив її не в  «національному дусі і характері», а в тому, що нація є формою духовної солідарності між людьми, формою певної культурної індивідуальності, формою, що повинна бути заповнена  інтернаціональним змістом. Ідеал  «бездер­жавності» робив його байдужим до питань національно-політичної самостійності  України.

 

У філософсько-правовій творчості  Івана Франка (1856-1916) основний акцент зроблено на співвідношенні «особистість - колек­тив» (вождь - маса; герой - натовп). У своїх політичних поглядах І.      Франко - соціаліст, що визначило його бачення суспільного ідеа­лу  як федерації громад на основі самоврядування, солідарності інте­ресів і культур. З цих самих позицій він  тлумачив і право, критерієм якого  є забезпечення соціальної справедливості, захист людини пра­ці. У питанні  співвідношення «особистість - нація» І. Франко був прихильником пріоритету нації. Тому національну самостійність  він розглядав як соціально-політичний ідеал, як повне, нічим не зв'язане  і не обмежене життя і розвиток націй.

 

У творчості Михайла Грушевського (1866-1936) переважав по­зитивістський підхід, помітний також вплив поглядів М. Драгоманова, теорії солідарності 3. Дюркгейма, психологічної концепції  Вундта, філософії Канта.

 

Історію суспільства М. Грушевський  тлумачив як історію розвитку людського  духу, насамперед національного духу народу. Він відсто­ював ідеї національної державності, пріоритету прав людини щодо права держави, пріоритету прав нації  перед правами особистості, ви­знання  людини самостійною цінністю, обґрунтовував  примат інте­ресів трудового народу в Україні.

 

Філософію права в Україні  у рамках ліберального світогляду роз­вивали ліберальні юристи. Сутність їхніх  поглядів полягала у вису­ванні на перший план ідеї абсолютної гідності особистості, її прав і свобод, відстоюванні пріоритету права над політикою. Першим віт­чизняним професійним професором права, що додержувався лібе­ральних позицій, був Костянтин Неволін. В усякому  законодавстві він розрізняв  дві частини: закони природні і закони позитивні. Перші утворюють ідею законодавства, другі служать її проявам. Таким чи­ном, він розрізняв  поняття «право» і «закон». Ідею, аналогічну по­зиції К. Неволіна, висував  Петро Редькин. Наприкінці XIX - на початку XX ст. курси теорії права, філософії  права та історії права в Харківському університеті читали такі відомі вчені, як К. Ярош, М. Фатєєв та М. Палієнко. З  Київським університетом був  пов'язаний початок професійної  діяльності Л. Петражицького, Є. Трубецького, Е. Спекторського - філософів права, що справили значний вплив на інтелектуальне життя України і Росії.

 

Богдан Кістяківський  як методолог права і автор  соціокультурної філософсько-правової концепції. Значний внесок у розвиток філософії права в Україні  зробив Богдан Кістяківський (1868-1920), один з найвидатніших українських  теоретиків лібералізму. Він на­родився у сім'ї професора карного права  Київського університету, вчився на історико-філологічному  факультеті цього університету, іс­торичному факультеті Харківського університету, юридичному факультеті Дерптського  університету, з яких був виключений за полі­тичними мотивами. Пізніше  продовжив освіту за кордоном. Викладав право і філософію права в  Москві і Ярославлі, займався публіцистич­ною  і видавничою діяльністю. Б. Кістяківський  у 1917 р. захистив у Харківському університеті дисертацію і одержав ступінь  доктора права. Останні роки його життя були пов'язані з Україною. З 1917 р. він - професор юридичного факультету Київського університету, з 1919 р. - академік Української академії наук.

 

Загальна світоглядна  позиція Б. Кістяківського була сформована під впливом ідей М. Драгоманова. Оригінальний підхід Б. Кістяків­ського  до розв'язання філософсько-методологічних проблем можна визначити як соціокультурний. Він передбачає, з одного боку, визнан­ня  права як найбільш значного виразника  культури, а з другого - розгляд  культури як найважливішого способу  реального буття права. Тому історично  сформований рівень правосвідомості  і правової куль­тури є визначальними  чинниками побудови правової держави.

 

До розуміння права  Б. Кістяківський підходив і як соціолог, і як прихильник неокантіанської  філософії цінностей. У першому  випад­ку він розглядав право  як соціальне явище, засіб контролю суспільства над індивідом; в  другому - як соціальне втілення надісторичних  цінностей, завдяки яким право посідає  центральне місце у сфері куль­тури. Тому загальна теорія права, вважав Б. Кістяківський, має ґрун­туватися  на загальній філософії культури.

 

У питанні про визначення права Б. Кістяківський займав позицію  методологічного плюралізму. При  цьому він визнавав цінність різних філософських і окремих наукових підходів до визначення права, але вважав їх обмеженими і відносними.

 

У розумінні права Б. Кістяківський  виділяв чотири підходи:

 

1)                 аналітичний - відповідно до позитивістської  концепції права;

 

2)                 соціологічний, де право - форма  соціальних відносин;

 

3)                 психологічний, що відповідає  психологічному поняттю права;

 

4)                 нормативний, що відповідає аксіологічному  поняттю права.

 

З позиції його синтетичної  загальної теорії права слід відкинути  кожну з концепцій як однобічну  і неадекватну і одночасно  визнати їх методологічними підходами, що відповідають чотирьом граням пра­ва як сукупності культурних феноменів. Розглядаючи  позитивні сто­рони і недоліки кожного  з цих підходів, Б. Кістяківський  вважав, що необхідно розробити синтетичну теорію права, засновану на філосо­фії культури.

 

У теорії правової держави  Б. Кістяківського можна виділити три  аспекти: І) методологічні основи вчення про правову державу; 2) те­орію  прав людини як ядро концепції правової держави; 3) концепцію «правового соціалізму», в центрі якої «право на гідне існування». Для нього «правова держава» - соціально-політичний ідеал, що рідко коли досяжний в емпіричній реальності. Але у той же час  це й реаль­на історична форма  державності, найвища з практично  існуючих. У ній поступово втілюється цей ідеал. Правовою держава стає тоді, коли, використовуючи право як інструмент упорядкування соціаль­ного життя, вона сама стає підпорядкованою  праву.

 

«Природні», споконвічно  притаманні людям права, на думку  Б. Кістяківського, обмежують державну владу, виступають осно­вою і доповненням  підзаконної влади та становлять основу фун­даментальних принципів  правової держави. Вони повинні бути визнані і охоронятися за допомогою  не тільки приватного, а й пу­блічного  права. Звідси концепція про суб'єктивні  публічні права, основним з яких є  «право на гідне існування», що включає  право на прожитковий мінімум  і освіту як основу домагань особистості. Концепція суб'єктивних публічних  прав дала можливість Б. Кістяківському розглядати соціалістичну державу  як цілком сумісну з індивідуальною волею, що надає нову, більш розвинену  форму правової держави.

 

Значним внеском Б. Кістяківського у вчення про право було розроблення  проблеми російського «правового нігілізму». Він від­штовхувався від того очевидного соціального факту, що в  Росії протягом століть був відсутній  цивілізований правопорядок. Як наслідок цього - відсутність у російської інтелігенції серйозного інтересу до правових ідей. У той же час, аби  увійти до культури народу, ідеї свободи  і прав людини (правові цінності) повинні бу­ти не просто запозичені, а пережиті. Відсутність поваги до право­порядку, на думку Б. Кістяківського, призвела до того, що право­свідомість навіть інтелігенції відповідає рівню  поліцейської дер­жави, коли право  сприймається не як правове переконання, а як примусове правило. Б. Кістяківський  закликав інтелігенцію визна­ти свою моральну відповідальність і не виправдовуватися зовніш­німи причинами.