Шпоры по "Философии"

 

3. Практика є опосередковано  метою наукового пізнання, бо  воно здійснюється не заради  простої цікавості, а для того, щоб направляти і відповідним  чином, в тій чи іншій мірі, регулювати діяльність людей.  Наукові знання (як і всі інші  його форми) повертаються в  кінцевому підсумку назад в  практику і чинять активний  вплив на її розвиток. Завдання  людини полягає не тільки в  тому, щоб пізнавати і пояснювати  світ, а в тому, щоб використовувати  отримані знання в якості "керівництва  до дії" щодо його перетворення, для задоволення матеріальних  і духовних потреб людей, для  поліпшення та вдосконалення  їх життя.

 

 

 

 

4. Практика являє собою вирішальний  критерій істини наукового знання. Перевірка знання "на істину" практикою (в тій чи іншій  її формі) не їсти якийсь  одноразовий акт, або "дзеркальне  звірення", вона є процес, тобто  носить історичний, діалектичний  характер. А це означає, що критерій  практики одночасно визначений  і не визначений, абсолютний і  відносний. Абсолютний в тому  сенсі, що тільки розвивається  практика у всій повноті її  змісту може остаточно довести  небудь теоретичні чи інші  положення. У той же час даний  критерій відносний, оскільки  сама практика розвивається, вдосконалюється,  наповнюється новим змістом, і  тому вона не може в кожен  даний момент, негайно і повністю  довести ті чи інші висновки, отримані в процесі пізнання.

 

. 35 и 36. Емпіричний рівень  пізнання та його методи. . Теоретичний рівень пізнання, його форми та методи.

42. Емпіричні та теоретичні методи  пізнання.

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються систем­ністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і  теоретичний рівні. Сукупність дослідних  заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи  нау­кового дослідження. На емпіричному  рівні дослідний об'єкт відобра­жається  здебільшого з позицій зовнішніх  зв'язків і відносин. Емпі­ричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне  дос­лідження спрямоване безпосередньо  на об'єкт дослідження, відбува­ється  на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експери­менту, аналізу  та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти  наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів  спостереження і експериментів, відкриття ем­піричних законів, формування класифікацій (розбивка класу  об'єк­тів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне  дослідження — це особливий вид  практичної діяльності, що існує в  середині науки. Така діяль­ність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експе­риментатора, спостережливості польового дослідника, особистої  контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням  досліджень та ін. Було б помилкою вважати, що емпіричне дослід­ження відбувається без впливу теорії. Важливо глибоко  розуміти, що вихідним пунктом сучасної науки служать не факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні  каркаси дійсності, тобто різного  роду постулати, концептуальні моделі, аксіоми, принципи та ін. Англійсь­кий філософ Карл Поппер стверджував, що абсурдна віра в те, що людина може почати наукову діяльність з «чистих  спостережень», не маючи «чогось  схожого на теорію». Кожен крок експерименту стано­вить дію, що планується і спрямовується  теорією.

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням по­нять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і  висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини  з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиво­ду, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання - збаг­нення об'єктивної істини, вільної  від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізо­ваними  об'єктами (ідеальний газ, абсолютно  тверде тіло, 'ідеальний тип, матеріальна  точка та ін.), тому теорія користується аксіоматич­ним методом, гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним, струк­турно-функціональним аналізом, еволюційним, редукціоністським, ме­тодом підіймання від абстрактного до конкретного. Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються  за засобами ідеального відтворення  об'єктивної реальності, гносеологічної спря­мованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що ви­користовуються, і формами пізнання. І все ж жорсткої межі між емпі­ричним і теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче по­дальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає стверджен­ня правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації.

В сучасній філософії розробляється  і третій рівень наукового пізнання: наукове пізнання стоїть над теоретичним  знанням і висту­пає теоретичною  передумовою теоретичної діяльності в науці. На су­часному етапі найбільшу  відомість одержали концепції наукового  пізнання Томаса Куна і Імре Лакатоса. В концепції Томаса Куна сформульовано  нове базисне поняття, парадигма (зразок), фіксуєть­ся існування особливого типу знання в науковому дослідженні, що відрізняється від теоретичного знання за способом виникнення і об­ґрунтування. В парадигмі Томаса Куна є певний набір розпоряд­жень, що завдають характер бачення світу, впливаючи на вибір  на­прямків дослідження. Не будучи теорією  у власному розумінні, парадигма  знання дає систему відліку і  служить попередньою умо­вою  і передумовою побудування і  обґрунтування різних теорій. Приб­лизно такий же зміст має і поняття  дослідна програма Імре Лакато­са, яка  розуміється як певний рід метатеоретичної  освіти, що є сукупністю вихідних ідей і методологічних настанов, що обумовлю­ють побудову, розвиток і обґрунтування  певної теорії.

 

37. Проблема істини в  філософії. Критерії істини

Метою пізнання є істина. Що це таке? Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій  свідомості предметів та явищ природи  і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.

 

Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання.

 

1. Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському  уявленні постати такий зміст,  який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства?

 

2. Якщо це так, то чи може  людське уявлення, у якому відображається  об'єктивна істина, відобразити її  зразу, цілком, безумовно, абсолютно  чи лише приблизно, відносно?

 

Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абсолютної і  відносної істини. Отже, з цього  всього виникає необхідність вирішення  питання про об'єктивну, абсолютну  і відносну істину.

 

Під об'єктивною істиною розуміється  такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від  людства. Будь-яка істина є об'єктивною істиною. її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини.

 

Не можна ототожнювати істину з  самим об'єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне  відображення в свідомості людини –  ось що є об'єктивною істиною. Питання  про об'єктивну істину – це питання  про зміст наших знань, питання  про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об'єктивний матеріальний світ.

 

Питання про істину має ще й інший  аспект. Це питання про повноту  наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища.

 

Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов'язане  з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині.

 

Пізнання – це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого  до вищого, від незнання до знання, від  неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Цей процес безкінечний. Інколи здається, що об'єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються  його нові властивості.

 

Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність  не повно, не точно, а лише приблизно  правильно. У подальшому, в процесі  пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.

 

Кожний ступінь пізнання обмежений  рівнем розвитку науки, історичними  умовами життя суспільства, які  неминуче роблять наші знання відносними, тобто неповними. Але кожна відносна істина має значення об'єктивної істини, яка відображає дійсно існуючий світ.

 

Відносність нашого знання не означає, що в ньому немає ніякого абсолютного  змісту. В кожній відносній істині є абсолютний, неминучий, об'єктивно-істинний зміст, який служить основою для  подальшого розвитку знання. У процесі  пізнання кожне нове відкриття в  науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна  істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин.

 

Отже, абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в  людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто  така істина, яка не може бути спростована  подальшим ходом розвитку науки  і практики.

 

Прикладом співвідношення відносної  та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини. У XVIII та, особливо, у XIX ст. в природознавстві  була обґрунтована думка, що матерія  складається з найдрібніших неподільних  частинок – атомів. Цей погляд був  відносною істиною, тому що він відображав дійсну будову матерії лише приблизно  правильно. Зерно абсолютної істини полягало в правильному уявленні, що матерія дійсно складається з  атомів. Подальший розвиток знань  про будову речовини призвів у  кінці XIX ст. до відкриття електрона  – найдрібнішої складової атома. Це відкриття додало до попередніх уявлень про атомну будову матерії  нову зернину абсолютної істини, розширивши і поглибивши людські знання про  будову матерії. Але електронна теорія не була межею знань про будову матерії. Вона хоча і мала в собі набагато більшу частку абсолютної істини, ніж попередня теорія, але водночас була відносною істиною. Подальший розвиток знань про будову матерії сприяв виявленню значно більшої частини абсолютної істини, яка відображає природу глибше, повніше, точніше, ніж попередні знання, але і вони не вичерпують всієї абсолютної істини.

 

У процесі пізнання через відносні істини людина все більше наближається до абсолютної істини. Але, разом із тим, людство ніколи не досягне такого стану, коли б можна було сказати: "Все пізнано, далі пізнавати нічого". Не буде такого моменту насамперед тому, що об'єктивно існуюча матерія  вічна в часі, безкінечна в просторі і перебуває у постійному русі й розвиткові. Пізнання є відображенням  безкінечного об'єктивного світу, що постійно змінюється, тому саме пізнання є безкінечним процесом, що постійно розвивається, змінюється. Якщо явища  природи, суспільства взаємопов'язані, рухливі, переходять одне в одне, то зрозуміло, що і людські поняття  можуть бути правильною копією дійсності  лише тоді, коли вони також будуть мінливими  і гнучкими.

 

Вимога гнучкості понять невід'ємна від вимоги конкретності поняття  істини. Будь-яка наукова істина конкретна. Істинними є знання стосовно відповідних умов, місця і часу. Абстрактних істин немає. Те, що істинне  в одних умовах, стає неістинним в інших. Тому до вирішення тієї чи іншої проблеми слід підходити з  урахуванням реальних умов, зв'язків  всіх сторін об'єкта та їх взаємодії. Тільки так можна пізнавати істини і  використовувати їх в практичній діяльності.

 

 

Питання Понтія Пілата до Христа – "Що є істина?" – було і є одним  з головних питань філософії, В історії  розвитку теорії пізнання проблема критерію істини завжди була надзвичайно важливою і складною щодо її розв'язання. Існувало й існує розмаїття відповідей на питання, що є вірним і незаперечним критерієм відповідності знань  людини реальній дійсності. Люди, з'ясовуючи питання значення та смислу пізнавальної діяльності, завжди задумувалися над  тим, яким чином можна відокремити  істинні думки від помилкових. Суб'єкт пізнання повинен бути впевненим, що його уявлення, поняття, судження є  дійсною істиною, а не оманою.

 

Відносно критерію істини в історії  філософії і науки висловлювалися різні думки. Наведемо деякі з  них:

 

– Ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань вважали  їх ясність і очевидність. Але  багато фактів свідчить, що ясність  і очевидність можуть ввести в  оману. Наприклад, візьмемо Копер- нікову теорію обертання Землі навколо  Сонця. Так, "ясним і очевидним" людині уявляється рух Сонця навколо  Землі. Адже не випадково дотепер  люди говорять: "Сонце сходить", "Сонце заходить". Або відносно того, що Земля кругла, наші спостереження  показують, що аж до горизонту земля  плоска. Як перевірити ясність і  очевидність суджень про мікросвіт? Це ж особливо стосується також закономірностей, рушійних сил суспільного розвитку.

 

– Інші філософи критерій істини шукали в чуттєвих даних. Істина, вважали  вони, – це те, що відповідає показанням наших органів чуття. Зокрема, Фейєрбах стверджував: "Там, де починається  чуттєвість, закінчується будь-яка  суперечка". На перший погляд, вони мають  рацію. Але в дійсності це далеко не так, тому що не все в світі  доступно органам чуття. Наприклад, як можна відчути елементарні  частки, їх властивості тощо?

 

– Прагматизм (від гр. pragma – справа, діяльність) вважає істинними ті думки, які корисні, ведуть до успіху, краще "працюють" на нас. Те, що служить  людині для досягнення благополуччя, процвітання, повинне бути істинним. Прагматизм ототожнює практику з  відчуттями людини, заперечує достовірність  наших знань про світ. Виходить, що людина є повним невігласом щодо законів світу. Світ – це хаос відчуттів  та переживань, він позбавлений внутрішньої  єдності й не підвладний розумовому пізнанню.

 

– Як критерій істини висувалася загальнозначимість (те, що визнається багатьма людьми). Здавалося  б, на перший погляд, що цей критерій має бути переконливим, адже якщо одна людина може помилятися, то мільйони людей, тим більше протягом багатьох поколінь, помилятися не можуть. Але і цей  критерій не здатний відрізнити істину від помилкового знання. Наприклад, мільйони вірують – хто в Христа, хто в Аллаха, існують світові  релігії. Яка ж з них істинна? Прибічник кожної з них вважає істинною свою позицію.