Шпоры по "Философии"

Але християнське віровчення не вирішує  питання початку людини, її походження, становлення і сутності, про це, зокрема, пише і релігійний філософ  М.Бердяєв: "Старе вчення про те, що Бог створив людину і світ, ніскільки не потребуючи них і  творячи лише для власного прославлення, — зауважує він, — має бути облишене як рабське вчення, що позбавляє  будь-якого сенсу життя людини і світу" 3. Біблійний міф про  створення людини, на думку шведського антрополога Яна Лінблада, " лише є спробою накреслити межу, за якою нескінченність. Все створив Бог, проте мале дитя зажене нас у глухий кут невинним питанням: "А хто  створив Бога?" 4.

З протилежних щодо релігії позицій  вирішували проблему походження і сутності людини матеріалісти, зокрема Спіноза, Дідро, Гольбах, Гельвецій та інші. Вони розглядали людину лише як частину  природи, найвищий її прояв, вид, який відрізняється  від решти свідомістю. Тобто людина розглядалась не як соціальна істота, а як породження природи, поведінка  і дії якого визначаються біологічними законами і фізіологічним функціонуванням, спільними з тваринами, тільки більш  високими за ступенем.

Кант, який утверджував інші цінності і прагнув розглядати в людині насамперед її духовну сутність, все  ж під впливом Дідро вважав за необхідне досліджувати і те, "що робить з людини природа", і  те, "що вільно діюча істота робить або повинна зробити із себе сама" 5. Кант формулює три відмінності  людини від усього живого: "...технічне (а в зв'язку з свідомістю —  механічне) володіння речами, прагматичні (вміння використовувати інших людей  в своїх цілях) і моральні задатки (дії відносно себе і інших по принципу свободи...)"6. Прагматичні  задатки Кант вважав надбанням порівняно  високої ступені цивілізації, коли людина вже вийшла із стану дикості, і хоча вона ще не моральна істота, але  вже налаштована до цього. І все  ж Кант не вирішив проблеми антропогенезу  і не розкрив механізмів соціалізації людини, звівши все, врешті-решт, до характеру, до "оригінального способу мислення". Тобто, говорячи словами К.Маркса, людину Кант розглядає поза дійсною предметною діяльністю і соціальними відносинами, які, власне, і визначають суспільну змістовість людини і історію людства.

Гегель, відмітивши недоліки і слабість емпіризму, сенсуалізму (Дж. Локка і  французьких матеріалістів XVIII ст.), критикуючи Канта у вирішенні  проблеми антропогенезу, зауважив, що результат розвитку не можна зрозуміти  без історії людини, яку він  представив як своєрідну "ембріологію" і "палеонтологію" духу. Виникнення людини за Гегелем пов'язане з  індивідуальною свідомістю, яку він  розглядає на різних ступенях розвитку духу і яка на його другій ступені  піднімається до об'єктивного духу як вираження спільної діяльності індивідів, коли наділений свідомістю індивід  починає усвідомлювати себе як учасника історичних подій. Наряду з цими, Гегель висловив ряд думок, які свідчать, що у вирішенні проблеми антропогенезу  він пішов набагато далі своїх  попередників, включаючи і Канта. Зокрема, Гегель вказав на принципову різницю між твариною і людиною, яку вбачав насамперед в тому, що тварина володіє тільки "прагненням" та "інстинктом"; що тварина споживає тільки те, що їй призначено в зовнішній  природі; що душа тварин несвободна, оскільки вона живе в царстві необхідності; що рід існує для тварин лише у  формі одиничності і вона нічого не знає про життя роду; що її життєвий цикл - звичайний круговорот; що тільки людина виявлялась здатною вперше піднятись  від одиничності до загальності  мислі, до знання самої себе, до осягнення  своєї суб'єктивності, свого Я1. Якщо тварина не трудиться, хіба що за примусом, і не їсть свій хліб, зароблений "в  поті лиця свого", "бо всі її потреби  задовольняє безпосередньо природа, то людина в природі знаходить  лише матеріал для своїх потреб". "Труду поті лиця" як фізичний, так ітруд духа, — пише Гегель, —лежить і в основі моралі, пізнання добра і зла8. Все, що є в людині людського, за Гегелем, є її надбанням. Навіть прямоходіння є вже проявом  людської волі, не кажучи про руку. "Рука, — пише Гегель, — і особливо кисть  руки людини є так само тільки їй властиве: жодна тварина не має  такого рухливого знаряддя діяльності, спрямованого зовні: рука людини —  це знаряддя знарядь, здатне служити  вираженням нескінченної множини проявів  волі" 9. Як зазначив К. Маркс, Гегель схопив сутність праці і зрозумів її як сутність людини, що підтверджує  саму себе. Але Гегель розглядав  людину і її історію як наслідок дії духу і обминув соціальну  сторону проблеми антропогенезу, негативну  сторону праці, тому сама людина у  нього набрала абстрактного вигляду, а "чуттєвість, релігія, державна влада  та ін. є духовними сутностями, бо тільки дух є точною сутністю людини..."10. В цьому винні і філософська  система Гегеля, якої він послідовно дотримувався, і його раціоналізм, і  рівень тодішніх знань про людину, адже багато що відкрилось вже після  його смерті, і його політичні симпатії. І все ж, без "раціональних зерен", які містяться в його антропологічному вченні, не було б і антропосоціогенезу марксизму. Попри намагання рішуче відмежуватись від філософської системи Гегеля основоположники  марксизму визнають, що його "...велика заслуга полягає в тому, що він  вперше показав увесь природний, історичний і духовний світ у вигляді  процесу... З цієї точки зору історія  людства вже перестала здаватись  диким хаосом... вона, навпаки, виступила  як процес розвитку самого людства...

Для нас тут байдуже, що Гегель не розв'язав цього завдання. Його історична  заслуга полягає в тому, що він  поставив його" ''.

Зовсім по-іншому поставився до Гегеля, свого колишнього вчителя, Людвіг Фейєрбах. Відновивши матеріалізм в нових  історичних умовах, він критикував Гегеля з позицій абстрактного гуманізму  і антропологізму за відрив людини від природи і раціоналізм. Л.Фейєрбах вважав людину так само, як і рослину, тварину, цілковитим породженням природи, "найвищим проявом її життєвої сили", її "кульмінаційною точкою"; все, чим володіє людина, все дала природа. "Природа не тільки створила просту майстерню шлунка, вона спорудила  також храм мозку". Розглядаючи  людину як "суб'єкта мислі" і апелюючи до почуттів, показуючи їх відмінність  від тваринних, Фейєрбах не побачив, що вони є результатом тривалої історії  людської цивілізації, соціальної діяльності людей, хоча і визнавав роль умов життя  та їх своєрідне переломлення в головах  людей. Фейєрбах вважав цілком достатнім  для людини співвідноситись з  своєю природною сутністю і робити все для її здійснення. "Основними  прагненнями людини, — писав він, — є прагнення до самозбереження, до самоутворення, прагнення до інертності" '2. Отже, як казав К.Маркс, Фейєрбах "надто  багато напирає на природу і дуже мало на політику". В цьому частково винне і тривале усамітнення  Фейєрбаха (25 років) в глухому селі, що призвело до його політичної ізоляції і відставання від рівня науки  того часу.

Антропологічну концепцію натуралізму  щодо походження і суті людини утверджував  і Огюст Конт (1798—1857). Він вважав, що і в природі, і в історії  людства панують одні й ті самі закономірності, тому для пояснення  соціально-історичного буття, процесу  придатні ті ж самі загальнонаукові  методи. Зокрема, він, зводячи психологічні функції до фізіологічних, вважав, що наука про душу має грунтуватись на фізіології органів відчуття.

Герберт Спенсер (1820—1903) — один з  родоначальників позитивізму в  філософії і вчення про "загальну еволюцію", твердив, що біологічний  і соціальний розвиток підкоряються одній і тій же формулі, а людина в своєму розвитку пройшла шлях від  нижчих тварин до вищих за законами біології. Психічне Спенсер трактував  як прояв біологічного, як форму, що виникла на певному ступені біологічного розвитку, як реакцію на впливи зовнішнього  середовища. Суспільство ж Спенсер  розумів як аналог поділу функцій  між органами живого тіла. Основним законом суспільства Спенсер  вважав закон виживання найбільш пристосованих індивідів.

У природничій науці ідея еволюціонізму  знайшла свою конкретизацію в  еволюційній теорії англійського вченого  Ч.Дарвіна. Узагальнивши величезний емпіричний матеріал, Дарвін дійшов висновку, що корені людини не в божественному акті творіння, а в тваринному царстві, історія  якого являє собою безперервний ланцюг розвитку, нижчі ланки якого  губляться в хаосі тих, що знаходяться  на самому "низу". Дарвін не бачив  якісної відмінності людини від  тварини, а тільки кількісну. Зокрема, він твердив, що тваринам також властиві соціалізація своєї життєдіяльності, соціальна поведінка, організація, і за аналогією з людиною визнавав у тварин моральні, естетичні і  навіть релігійні почуття, а також  наявність підозрілості, недовірливості, ревнощів, гордості, благородства, відчуття гумору тощо. Досконалість гнізд деяких птахів, їхнє яскраве забарвлення, приємний спів, на думку Дарвіна, свідчать про  те, що естетично-художні вподобання птахів навіть вищі, ніж у деяких малоцивілізованих народів. Дарвін також вважав, що і в інтелектуальному плані "... розумові здібності людини не відрізняються за своєю якістю. Різниця ж у ступенях, якими  вони не були б великими, не дає нам  права відносити людину до окремого царства" |3. "В розумових здібностях між людиною і вищими ссавцями не існує корінної різниці, відмінності" '4. Основною помилкою Дарвіна була та, що він розглядав людину як біологічний  вид, зоологічну істоту, а його теорія пояснювала не історію, а передісторію людини, і в тому вигляді, як він  її виклав, вона не суперечить і теології: Бог створив не готову людину, а  її зародок, який поступово еволюціонував  у людину. Ось як пише, зокрема, релігійний філософ XX ст. Клайв Степлз Льюїс: "Довгі  століття Господь вдосконалював  тварину, яка повинна була стати  вмістилищем людської душі і власною  Його подобою. Він дав їй руки, здатні тримати, рот і горло, здатні до артикуляції, і мозок, достатньо складний, щоб  виконувати все, що відноситься до матеріальних дій, з якими пов'язане розумне  мислення.

Цілком можливо, що це створіння  існувало багато століть, що воно вже  могло творити речі, які сучасний археолог вважав би доводом його людського  рівня. Нарешті, коли вийшли строки, в  цей організм ...ввійшла за волею  Божою свідомість... і стала правити  організмом..."15.

Еволюційна теорія Ч.Дарвіна, положення  про біологічні закони природного добору і боротьби за існування, підкріплена  філософським еволюціонізмом Г.Спенсера в соціології, в другій половині XIX ст. оформилась у ряд вчень. Зокрема, соціал-дарвіністи Чемберлен, Лапуж, Амоно, а також Беджгот, Гумпілович, Ратценхофер, Сампер, Смолл бачили в теорії Дарвіна  універсальну модель еволюційного процесу  і намагались застосувати її до суспільства, підставивши замість організмів соціальні групи, причому джерела  соціальних конфліктів редукуювались  до біологічних факторів, соціальна  боротьба зводилась до боротьби рас, расових груп, різниці в біологічних  прагненнях тощо. Тобто закони тваринного царства були перекинуті на суспільство. При цьому біологізаторський  підхід до соціальної еволюції поєднувався  з психологізацією суспільного  життя, редукці-онізм з антиісторизмом.

Новим етапом у вирішенні проблеми антропосоціогенезу стала філософія  марксизму.

40. Природничі та соціально-історичні  засади свідомості. Сучасна наука  про ознаки свідомості.

41. Структура свідомості. Свідомість і несвідоме. Свідомість і самосвідомість.

Свідомість має надзвичайно  складну структуру. Фахівці не мають  відносно неї одностайної думки. Це пов'язано зі складністю такого явища, як свідомість, яка взагалі вирізняється складністю, важкодоступністю наукового  вивчення. Багато аспектів, властивостей свідомості ми ще не знаємо, спостерігається  дискусійність, навіть протилежність  поглядів відносно механізмів, властивостей, функцій, структури свідомості.

Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.

1. Базовим і найбільш давнім  рівнем свідомості є чуттєво-афективний  пласт, до якого належать:

– відчуття – відображення в мозкові  окремих властивостей предметів  та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо  діють на наші органи чуттів;

– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;

– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в  певний момент не викликають у нас  відчуттів, але які раніше діяли  на органи чуттів; (більш детально про  відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального  пізнання");

– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова  велика радість).

2. Ціннісно-вольовий рівень, до  якого належать:

– воля – здатність людини ставити  перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;

– емоції – ціннісно-забарвлені реакції  людини на зовнішній вплив. Сюди можна  віднести мотиви, інтереси, потреби  особи в єдності зі здатностями  у досягненні мети.

3. Абстрактно-логічне мислення. Це  найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:

– поняття – відображення в  мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків  і законів;

– судження – форма думки, в  якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і  явищ яких-небудь ознак і зв'язків;

– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься  нове знання про предмети та явища (більш  детально про поняття, судження, умовивід див. пит. 48 "Єдність чуттєвого  і раціонального пізнання");

– різні логічні операції.

4. Необхідним компонентом свідомості  можна вважати самосвідомість  і рефлексію:

– самосвідомість – це виділення  себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;

– рефлексія – це така форма  свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної  діяльності суб'єкта (детальніше див. пит. 40 "Свідомість і самосвідомість").

У деяких літературних джерелах можна  зустріти думку, згідно з якою до структури  свідомості належать також несвідоме (сукупність психічних явищ, що не входять  до сфери розуму) та підсвідоме (психічні явища, що супроводжують перехід  певної діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму).

На нашу думку, таке твердження не має переконливого підґрунтя. Адже сама назва "несвідоме", "підсвідоме" свідчить, що це не свідомість. Доцільно їх розглядати як такі, що знаходяться  поряд зі свідомістю.

40. Свідомість і самосвідомість

Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а  також внутрішнім життям людини. Такі умови забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує.

Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися  будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбувається тому, що праця  і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але  людське око помічає в речах  значно більше, ніж око орла.

Свідомості властива об'єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт  потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої  потреби.

Для свідомості характерний нерозривний  зв'язок із мовою. Мова виконує важливі  функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна  функція).

Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. Їй властиве цілепокладання. Перед  тим, як щось зробити, людина створює  ідеальний проект майбутнього результату і розробляє план дій. Матеріальне  виробництво продукує речі, предмети. Духовне – їх проекти.

Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності, виділяє  себе як суб'єкта такого ставлення. Активне  ставлення до дійсності – характерна риса свідомості як специфічної форми  відображення.

Активність як невід'ємна риса свідомості тісно пов'язана з такою властивістю  свідомості, як творчість. Адже універсальне й об'єктивне відображення дійсності  передбачає не просто активне ставлення  до неї, а творчо-активне, тобто перетворювальне, а не руйнівне ставлення. Людина прагне створювати нове. А для цього потрібні нові ідеї, конструктивне зображення того, чого реально ще немає, але  може бути створено відповідно пізнаним об'єктивним законам цієї реальності.

Вже зазначалося, що людина активно  ставиться до дійсності. Активність передбачає оцінювання не лише ситуації навколишньої дійсності, а й аналіз носія свідомості, тобто людини, виділення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції  відносно світу. Все це проявляється в самосвідомості. Отже, самосвідомість – це виділення себе, ставлення  до себе оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості.

Формування самосвідомості має  певні ступені та форми. Перший ступінь  – самопочуття. Самопочуття –  це елементарне усвідомлення свого  тіла та його гармонійне поєднання  зі світом оточуючих речей та людей. Щоб правильно орієнтуватися  в світі речей, необхідно насамперед усвідомлювати, виділяти ті зміни, які  відбуваються з тілом людини на відміну  від того, що відбувається у зовнішньому  світі. Якби цього і не відбувалося, то людина не змогла б розрізнити процеси, що відбуваються в самій дійсності  від суб'єктивних процесів. Наприклад, людина не змогла б зрозуміти, чи предмет  наближається чи віддаляється від неї.

Усвідомлення себе як такого, що належить до тієі чи іншої спільності людей, тієї чи іншої культури і соціальної групи – є більш високим  рівнем самосвідомості.