Макроекономічна нестабільність

Водночас кількість працюючих у режимі скороченого робочого дня (тижня) у липні п.р. порівняно з попереднім місяцем, навпаки, збільшилася на 1,3 тис. і становила 1,1 млн. осіб (10,3% кількості штатних працівників). Що може свідчити про застосування більш глобальних та стратегічних заходів збереження персоналу за наявності  фінансових складностей на підприємстві.

Найбільш поширеним такий  режим роботи був у Запорізькій  області, де в зазначених умовах працював кожен п’ятий, Луганській та Дніпропетровській  – кожний сьомий, Полтавській –  кожний восьмий працівник. Обсяги вимушеної  неповної зайнятості за причинами та видами діяльності наведено на діаграмі.

Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, скоротилася на 6,2%: з 622,1 тис. осіб на 1 серпня поточного року до 584,4 тис. осіб на 1 вересня поточного року. У порівнянні з даними на кінець 2008 року цей показник збільшився на 11,8%. Офіційного статусу безробітних на зазначену дату набули 97,5% незайнятих громадян, із них 80,2% отримували допомогу по безробіттю. Серед безробітних кожний другий раніше займав місце робітника, кожний третій – посаду службовця, а майже кожний шостий не мав професійної підготовки. ( Додаток В). [17].

Глобальна криза, яка охопила  фінансову сферу і реальний сектор світової економіки, супроводжувалася розвитком кризових явищ у соціальній сфері.

Ринок праці, робочі місця  — найбільш складний і динамічний елемент ринкової економіки. Тут  не тільки переплітаються інтереси працівників  і роботодавців, але й віддзеркалюються всі соціально-економічні, політичні, демографічні та інші процеси в суспільстві, особливо питання розвитку основних фондів, які впливають на розвиток робочих місць. 
Процеси, що відбуваються на ринку праці і у сфері зайнятості, тісно пов’язані з процесами у підприємницькій, кредитно-грошовій і зовнішньоекономічній сферах, в оподаткуванні та інвестиційній діяльності, освіті та організації профнавчання. Від того, наскільки успішно функціонує економіка, у якій фазі економічного циклу вона перебуває, як сполучаються ринкові засади функціонування і державне регулювання, чим характеризується поведінка головних суб’єктів ринку залежить попит на робочу силу та її пропозиція, обсяг зайнятості й рівень безробіття.

До найбільш гострих наслідків  глобальної кризи можна віднести різке скорочення рівня зайнятості населення. Рецесія виробництва  у всіх країнах світу супроводжувалася швидким та масштабним зростанням безробіття, що містило в собі небезпеку соціальної дестабілізації. Тому в рамках антикризової політики всіх країн програми подолання  негативних наслідків у сфері  зайнятості населення посіли одне із чільних місць. З поширенням кризи  на реальний сектор економіки кількість  безробітних у розвинутих країнах  світу швидко наблизилася до критичного рівня, а в деяких із них навіть перевищила його (10% від працездатного  населення). Це дало привід стверджувати про наступ гострої фази кризи  у сфері зайнятості населення.

Тенденції у сфері зайнятості населення в Україні кардинально  відрізняються від тих, які спостерігаються  у більшості інших країн світу. Навіть у пік падіння виробництва  кількість офіційно зареєстрованих безробітних не перевищила безпечний рівень. У січні 2009 р., коли промисловість досягла «дна», показник безробіття склав лише 3,2%.

Особливістю України є  те, що зниження рівня зайнятості населення  відбувалося переважно у прихованих формах, що за умов глибокої рецесії  виробництва нейтралізувало небезпеку  соціальної дестабілізації. Економічні суб’єкти, в першу чергу великі підприємства, утрималися від масових  звільнень працівників. Зниження потреби  в робочій силі компенсувалося поширенням режиму неповної зайнятості. Працівники переводилися на неповний робочий день (тиждень) і відправлялися у примусові  відпуски. У 2009 р. частка робітників, які  мали неповну зайнятість, складала в окремі місяці від 6% до 16,7% середньооблікової  кількості штатних працівників.

З урахуванням цього реальний рівень безробіття в Україні набагато перевищує офіційні показники. У  лютому 2009 р., тобто у пік зростання  безробіття, коли офіційний показник складав 3,2%, частка працівників з  неповною зайнятістю досягла 6,4% від  загальної кількості працездатного  населення. Сумарне значення відкритого і прихованого безробіття становило 9,6%, тобто впритул наблизилося  до критичного рівня. З березня 2009 р. офіційний показник безробіття почав  невпинно знижуватися і у жовтні досяг 1,8%. Кількість зареєстрованих безробітних опустилася навіть нижче  передкризового рівня і склала 508,4 тис. осіб. Скорочується і обсяг прихованого  безробіття. Частка працівників з  неповною зайнятістю зменшилася до 4,4% від загальної кількості працездатного  населення.

Через обмеженість ресурсів в Україні встановлений низький  рівень допомоги по безробіттю. У жовтні 2008 р. середній розмір допомоги в розрахунку на одну особу складав 526,97 грн., або 84,2% від показника прожиткового мінімуму. У жовтні 2009 р. середній розмір допомоги зріс до 651,68 грн., що на 4,1% перевищило прожитковий  мінімум.

Поки що український ринок  праці надає обмежені можливості для працевлаштування. На 1 листопада 2009 р. кількість вакансій склала 77,5 тис., в тому числі: для робітників – 35,7 тис., службовців – 29,3 тис., осіб, які  не потребують спеціальної підготовки – 12,5 тис. Навантаження на 10 вакантних місць становило 68 осіб (напередодні кризи – 27 осіб). Найбільший попит зберігається на висококваліфікованих робітників за професіями слюсарів, токарів, електрогазозварників, водіїв, кухарів, продавців.

В останні місяці минулого року служба зайнятості ввела новацію, що покликана стримати процес звільнення працівників із виробництва. В якості експерименту був впроваджений механізм часткової компенсації підприємствам  заробітної плати працівників, які  змушені в результаті скорочення або зупинення виробництва переходити на режим неповної зайнятості. На ці цілі було передбачене фінансування із Фонду загальнообов’язкового  соціального страхування у розмірі 279,2 млн. грн. (Додаток Г) [17].

РОЗДІЛ 4

ЗМІНИ В ЕКОНОМІЧНІЙ  СИСТЕМІ ВИКЛИКАНІ ІНФЛЯЦІЄЮ

Інфляція відноситься  до основних індикаторів, які характеризують макроекономічну нестабільність. Вона характеризує несприятливі зміни в  цінах, які свідчать про виникнення певних змін у товарному-грошових відносинах і розподілі сукупного доходу.

Інфляція має певні закономірності розвитку. Вона розвивається поступово  як процес, котрий можна розділити  на кілька стадій. На першій стадії темпи  зростання емісії випереджають знецінення грошей, причому це випередження поступово  зменшується, наближаючись до вирівнювання. На другій стадії інфляції темпи знецінення паперових грошей випереджають темпи  зростання емісії. Внаслідок дії  ряду факторів зайва маса грошей в  обігу починає зростати швидше за їх емісію. Зростання цін, а значить  і знецінення грошей, визначається передусім динамікою зайвої маси грошей і тому випереджає темпи емісії.

Інфляція — це приріст  цін, викликаний надлишком грошей стосовно до випуску товарів та послуг. Отже, інфляція передусім характеризує приріст  цін в економіці. Вона вимірюється  за допомогою індексу цін. Підвищення індексу цін в поточному році порівняно з попереднім указує на інфляцію, а зменшення індексу  ін. — на дефляцію.

Для обчислення темпу інфляції (ТІ) застосовують два методи.

Перший — на основі індексу  цін базового періоду. В цьому  випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому  у періоді відносно базового періоду (року):

ТІ = І_п – 100,

Де І_п — індекс цін аналізованого періоду (року);

100 — індекс цін попереднього  періоду (року).

Другий — на основі індексу  цін попереднього періоду. В цьому  випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому  періоді (році) стосовно попереднього періоду (року):

ТІ = _{· 100,}

де  _{— індекс цін аналізованого періоду (року);}

І_п — індекс цін попереднього періоду (року).

Однією із закономірностей  інфляції постійне зростання цін  та знецінення грошей. В залежності від темпів приросту цін інфляцію можна поділити на три види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу).[6. С.68-74].

Повзуча інфляція характеризується прискореним нагромадженням грошей в обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням товарних цін, що має місце на початку розвитку інфляційного процесу. Деякий час зростання  цін може розвиватися повільними темпами. Якщо вони не перевищують 3 – 5 % на рік, то така інфляція не має явних  негативних наслідків, мало відчутна для  економічних суб'єктів, і вони можуть легко пристосуватися до неї. Тому вона може навіть штучно підтримуватися протягом тривалого часу з певними цілями, що й надає їй повзучого характеру.

Відкрита інфляція настає тоді, коли темпи знецінення грошей перевищують 5 % на рік. Наслідки інфляції стають відчутними насамперед у монополізованих  секторах економіки. Зайняті в них  підприємці починають прискорено підвищувати  ціни на свої товари у відповідь  на зростання попиту. Їхні покупці  у зв'язку з цим починають зазнавати  додаткових втрат, а тому підвищують ціни на свої товари, включаючи і  товар робоча сила. Поступово інфляція поширюється на всі сектори економіки, порушуючи її рівномірний, збалансований  розвиток.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи знецінення грошей досягають 20 –25 % на рік. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження в суспільстві. Найорганізованіші групи економічних суб'єктів домагаються різкого підвищення цін на свої товари, що примушує й інші категорії організовуватися та посилювати свої економічні й соціальні вимоги. Темп зростання цін набуває стрибкоподібного характеру, стає важко передбачуваним і не піддається регулюванню. Інфляція виходить з-під контролю держави, різко негативно впливаючи на всі сфери економіки та соціального життя країни.

Гіперінфляція характеризується перевищенням темпів знецінення грошей на 40 – 45 % на місяць. На цій стадії гроші  починають втрачати здатність виконувати свої функції, падає їхня роль в економіці, відбувається натуралізація господарських  зв'язків, поширюються бартерні операції, порушуються фінансовий та кредитний  механізми, розвиваються неорганізовані, стихійні процеси в економіці  тощо.

Інфляційний процес по-різному  розвивається і виявляється в  умовах відносної дії всіх ринкових чинників в економіці і в командно-адміністративній економічній системі. Закономірності й особливості інфляційного процесу  найповніше виявляються в розвинутій ринковій системі господарювання. Проте  і в цих умовах розвиток інфляції зазнає деформуючого впливу зовнішніх  факторів. Передусім це – циклічність  процесу сучасного виробництва  та державне регулювання економіки. У міру посилення державно-монополістичного втручання у виробничі процеси  відбувається деформація економічного циклу, а водночас поглиблюється  зв'язок інфляційного процесу з його певними фазами. Таке економічне становище, коли кризовий спад збігається з інфляцією, дістало назву стагфляція.

Інфляція виникає під  впливом багатьох факторів. Деякі  види інфляції зумовлює попит, інші –  пропозиція. Тому розрізняють два  типи інфляції: інфляцію попиту й інфляцію пропозиції (витрат).

Інфляцію можуть стимулювати  якісь зміни (у споживчих та інвестиційних  витратах, урядових витратах, чистому  експорті), що впливають на сукупний попит і обсяг виробництва виходить за межі потенційного.

Інфляція попиту – інфляція, що викликана зростанням сукупного попиту. Коли він збільшується швидше за виробничий потенціал економіки, ціни, намагаючись урівноважити пропозицію і попит, зростають (занадто багато грошей полюють за меншою кількістю товарів, бо видатки держави, населення і фірм ростуть швидше, ніж виробництво). Надлишкові сукупні витрати можуть бути обумовлені грошовою емісією для покриття дефіциту державного бюджету, мілітаризацією економіки та іншими причинами.

Сучасну інфляцію від просто інфляції попиту відрізняє те, що ціни починають зростати ще до досягнення повної зайнятості, оскільки витрати  на працю, капітал і матеріали  мають здатність збільшуватися  навіть у недовантаженій економіці. Це явище відоме як інфляція витрат, або інфляція пропозиції.

Інфляція витрат – інфляція, що викликана збільшенням середніх витрат на виробництво продукції. Основними причинами підвищення середніх витрат є:

• підвищення номінальної заробітної плати;
• підвищення цін на сировину та енергоносії;
• підвищення податків.

Таким чином, інфляція витрат пов’язана зі скороченням сукупної пропозиції внаслідок несприятливих  зовнішніх шоків – підвищення цін на сировину, матеріали, номінальної  заробітної плати тощо, які спричиняють  збільшення витрат виробництва, падіння  обсягів випуску й зайнятості, зростання безробіття. Цей тип  інфляції призводить до стагфляції –  ситуації в економіці, коли одночасно  відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіття на фоні загального спаду  виробництва.

Інфляція впливає на економіку  через:

• перерозподіл доходу і багатства між різними групами людей;
• перекручення відносних цін та обсягів виробництва різних товарів.

У той же час потрібно зазначити, що вплив інфляції на рівень реальних доходів та обсяги виробництва  суперечливий і залежить від того, якою є інфляція – неочікуваною чи очікуваною.