Макроекономічна нестабільність

Неочікувана інфляція – інфляція, яка є результатом непередбачуваних змін у економіці. Вона перерозподіляє багатство між різними групами людей. Неочікувана інфляція зазвичай сприяє боржникам, певним групам людей і спекулянтам. Водночас вона шкодить кредиторам, групам із фіксованими доходами, власникам заощаджень. Неочікуване зниження темпів інфляції дає протилежний ефект.

Окрім перерозподілу доходів  інфляція впливає на загальний обсяг  виробництва. Зростання сукупного  попиту збільшує ціни та обсяг виробництва. Проте зміни у пропозиції, переміщуючи  вгору криву пропозиції, підвищать  ціни і зменшать обсяг виробництва. Отже, інфляція може поєднуватися як із вищим, так і з нижчим рівнем обсягу виробництва.

Очікувана інфляція – інфляція, яка є наслідком прогнозованих тенденцій у економіці та заходів, запланованих державою. Припустимо, що всі ціни зростають щороку на 5%, і всі реальні процентні ставки саме такі, якими вони були б, якби ціни залишалися стабільними. Інфляція, яка є збалансованою (такою, що не змінює відносні ціни) та очікуваною, не впливає на загальний обсяг виробництва чи перерозподіл доходів. Проте цей вид інфляції рідкісний.

Набагато частіше спостерігається  незбалансована інфляція – така, що впливає на відносні ціни, затрати  й податки. Навіть тоді, коли незбалансована інфляція передбачена, ціни не встигають  пристосуватися до інфляційних тенденцій. Проте в цьому випадку, враховуючи майбутні зміни в рівні цін, люди мають можливість скоригувати свої номінальні доходи, тим самим зменшуючи  негативні наслідки інфляції. [5. C. 330-337].

Основними завданнями економічної  політики є досягнення низького рівня  безробіття та низького рівня інфляції.

У короткотерміновому періоді  між рівнями інфляції та рівнями  безробіття існує обернена залежність, яка має назву кривої А. Філіпса.

Крива А. Філіпса стверджує, що рівень інфляції залежить від трьох  факторів: 1) очікуваної інфляції; 2) циклічного безробіття, тобто відхилення фактичного рівня безробіття від його природного рівня; 3) шокових змін пропозиції. Шоки пропозиції – неочікувана різка  зміна умов функціонування економіки, яка негативно впливає на середні  витрати та, як наслідок, на товарні  ціни. Несприятливі шоки пропозиції –  різке падіння виробництва і  зростання цін. Сприятливі шоки пропозиції – збільшення обсягу виробництва  і зменшення цін.

Три зазначених фактори зводяться  воєдино у рівняння кривої Філіпса:

РІ = ОІ - β (ПРБ-СБ) + ШП,

 де: РІ – рівень інфляції;

ОІ – очікувана інфляція;

β – коефіцієнт, який показує, наскільки сильно реагує інфляція на динаміку циклічного безробіття; він  завжди більший нуля;

ПРБ – природний рівень безробіття;

СБ – структурне безробіття; ПРБ – СБ= ЦБ (циклічне безробіття);

ШП – шоки пропозиції.  

 

Рис. 4.1. Крива А. Філіпса

Треба наголосити, що перед  показником циклічного безробіття завжди стоїть знак “мінус”: при високому рівні безробіття спостерігається  тенденція до зменшення темпів інфляції. Отже, у короткостроковому періоді  економічна політика, спрямована на зниження рівня безробіття, призводитиме до прискорення інфляції. Треба вибрати між:

1) політикою, спрямованою  на економічне піднесення, з високими  темпами приросту ВВП, що швидко  знизить безробіття;

2) політикою пожвавлення,  з повільним приростом ВВП,  що дає змогу сповільнити інфляцію, але за рахунок тривалого безробіття.

Цей вибір залежатиме від  очікуваного рівня інфляції: що більшим  буде цей рівень, то вище розміщуватиметься  крива А. Філіпса. А це означає, що фактичний рівень інфляції буде вищим  для будь-якого рівня безробіття.

Слід зазначити, що у 70-х  роках ХХ ст. у країнах Заходу проявилося таке нове явище як стагфляція, яка означає вже не альтернативність (або інфляція, або безробіття), а  їх поєднання. Це суперечить кейнсіанським  висновкам, кривій А. Філіпса. І хоча стагфляція до кінця 80-х років призупинилася, більшість економістів погодились із тим, що зв’язок між інфляцією  і безробіттям не можна трактувати однозначно як взаємозворотний. Характер цього зв’язку визначається багатьма факторами, тому в довготерміновому періоді він може періодично змінюватися.

Розглянемо основні засоби боротьби з інфляцією. У випадку, якщо економіка будь-якої країни перебуває  в кризовому стані, її уряд повинен  проводити антиінфляційну політику.

Антиінфляційна політика – політика держави, яка спрямована на боротьбу з інфляцією та включає прямі та непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці.

Непрямі засоби регулювання  купівельної спроможності грошової одиниці включають:

– регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком;

• операції центрального банку на відкритому ринку цінних паперів;
• зміну обов’язкових резервів комерційних банків у центральному банку;
• зміну облікової ставки.

Прямі засоби регулювання  купівельної спроможності грошової одиниці включають:

• пряме й безпосереднє регулювання державою кредитів, а отже – грошової маси;
• державне регулювання цін;
• державне (за угодою з профспілками) регулювання заробітної плати;
• державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій із іноземним капіталом і валютного курсу.[1. C. 505-508].

Розвинуті країни світу нагромадили  значний досвід проведення антиінфляційної  політики. Основними заходами держави  у боротьбі з інфляцією, передусім  з головуючою та гіперінфляцією, є: 1) регулювання попиту та пропозиції; 2) індексація доходів; 3) контроль за цінами та заробітною платою. Найтиповіші  дії держави за розбіжності попиту і пропозиції такі: якщо платоспроможний  попит перевищує пропозицію за умов виробництва ВНП нижче від  оптимальної величини, держава повинна  привести в дію три основних методи регулювання:знизити податок на прибуток, щоб стимулювати інвестиції компаній і фірм;збільшити витрати  державного бюджету і насамперед державні закупівлі товарів і  послуг; зменшити відсоткову ставку за кредит і, отже, збільшити грошову  масу в економіці. Крім цих заходів  слід провадити активну амортизаційну  політику, збільшувати обсяг капіталовкладень у державному секторі тощо. Якщо пропозиція вища від платоспроможного попиту, а виробництво ВНП перевищує  оптимальну величину, держава повинна  домагатися зниження сукупного попиту. Для цього їй необхідно збільшити  податки на прибуток, скоротити державні витрати, збільшити плату за надання  кредитів і, отже, зменшити грошову  масу. Застосування наведених важелів  економічного регулювання не дає  миттєвого ефекту. Наприклад, перші  позитивні результати від збільшення чи зменшення податків на прибуток, подорожчання чи здешевлення кредиту з'являться не раніше, ніж через півроку.

Індексація доходів здійснюється залежно від темпів інфляції. Вона застосовується в усіх розвинутих країнах  і визначається рівнем прожиткового мінімуму (або типовим споживчим  кошиком) і узгоджується з динамікою  індексу цін: За постійної інфляції індексацію через певні проміжки часу повторюють.

Контроль за цінами і заробітною платою здійснюють протягом нетривалого  проміжку часу, оскільки в іншому разі відкритий тип інфляції трансформується  у закритий і руйнується механізм ринкового саморегулювання. Крім того, держава впливає на інфляцію здебільшого  опосередковано, через механізм очікувань.

Загалом боротьбу з інфляцією  необхідно вести шляхом використання комплексу заходів, передусім скорочення бюджетного дефіциту, поступового усунення диспропорцій в економіці, проведення раціональної податкової політики, посилення  конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, підвищення курсу національної валюти, стимулювання інвестиційної  діяльності та ін.

Шляхи стабілізації грошового  обігу. З'ясування основних причин (внутрішніх і зовнішніх) інфляції вказує і найважливіші шляхи стабілізації грошового обігу. Розрізняють такі три методи стабілізації грошового обігу: 1) нуліфікація, 2) ревалоризація, 3) девальвація.

Нуліфікація грошей (від  лат. nulificatio — знищення) — різновид грошової реформи, коли знецінені грошові  знаки анулюються, тобто оголошуються недійсними.

Цей метод використовують за наявності гіперінфляції, наприклад  в СРСР під час проведення грошової реформи 1922—1924 pp. При цьому один новий карбованець обмінювали на 50 млрд. старих. У Німеччині під  час грошової реформи 1924 р. одну нову марку обмінювали на 1 трлн старих. Ревалоризація — повернення до попередньої купівельної сили грошових знаків.

Для цього з обігу треба  вилучити зайві гроші. Цей метод  застосовується при невеликих масштабах  інфляції. Девальвація — зниження обмінного курсу (ціни) валюти порівняно  з іноземною. Протягом 1991—1994 pp. радянський карбованець був декілька разів  девальвований, внаслідок чого його комерційний курс щодо американського долара наприкінці 1991 р. становив приблизно 100 крб., а у березні 1995 р. — понад 5000 крб. В Україні курс купона до долара з жовтня 1992 р. по лютий 1995 р. знизився у понад 440 разів. Крім того, грошова одиниця повинна бути захищена від підробок . Як відомо, долар  США має 39, німецька марка — 40, гривня — 17 елементів захисту. Інфляція —  складне і багатофакторне явище, сутність якого полягає у знеціненні грошей, зниженні їх купівельної спроможності стосовно товарів, іноземної валюти і золота. Як правило, таке знецінення відбувається внаслідок перевищення  кількістю грошових знаків, які перебувають  в обігу, суми товарних цін і виявляється  у їх зростанні. [18].

 

РОЗДІЛ 5

 

РОЛЬ ДЕРЖАВИ  В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ

На сучасному етапі циклічність розвитку економіки існує, але зменшити висоту хвиль та амплітуду коливань — реально, на це спрямована державна політика стабілізації.

Політика стабілізації —  це діяльність держави, спрямована на погашення коливань в економіці. Цю діяльність держави ще називають  антициклічним регулюванням, чи протидією  коливання кон’юнктури.

Існує два типи політики стабілізації — стримування  і  експансія. Держава залежно від  того, на якій стадії циклу знаходиться  національна економіка, застосовує ту чи іншу політику. Ці політики пов’язані  з регулюванням сукупного попиту, із впливом на величину витрат, що здійснюють учасники економічного життя. Основними  інструментами макроекономічної стабілізації є:

1. Фіскальне (податково-бюджетне) регулювання, що дозволяє через стягування податків з підприємств і домогосподарств і виконання визначених бюджетних витрат здійснювати вплив на рівень ділової активності у країні.
2. Монетарне (кредитно-грошове) регулювання, що припускає вплив на стан національної економіки, рівень ділової активності за допомогою державного контролю над грошовим обігом у країні.

Держава для стабілізації економіки вдається й до інших  важелів впливу. Це інструменти зовнішньоторговельного, валютного, прямого цінового регулювання, контроль за заробітною платою, проведення приватизації й ін.

Вибір пріоритетів у використанні тих чи інших інструментів стабілізації економіки залежить від багатьох обставин: Особливостей національної економіки, гостроти економічних проблем, світогляду людей, що здійснюють державне регулювання, ступені інтегрованості національної економіки у світову економічну систему і т. ін.

Політика стримування  — це діяльність держави, спрямована на обмеження сукупного попиту. Вона застосовується тоді, коли економіка  перебуває у стані піку. У цей  час в економіці накопичується  інфляційний потенціал, відбувається нарощування попиту, виробники прагнуть розширити виробництво. Але це розширення в кожен даний момент має свої межі, настає час, коли на експансію  купівельних витрат виробник починає  реагувати не збільшенням випуску, а підвищенням цін. І тут потрібні заходи стримування, спрямовані на розрядку інфляційного потенціалу, охолодження  економічної кон’юнктури. Очевидно, що у цьому випадку в хід  ідуть заходи, пов’язані з підвищенням  податків; зменшенням бюджетних витрат держави; подорожчанням кредитів, тобто  збільшення відсоткової ставки за рахунок: підвищення облікової ставки, продажу  державних цінних паперів на відкритому ринку, підвищення норм обов’язкових банківських резервів і т. ін. У  сфері заробітної плати і тарифів  відбувається зниження заробітної плати. Скорочується державні інвестиції.

Політика стримування  може бути антиінфляційним засобом, але в той же час спроможна  викликати загострення проблеми зайнятості.