Национальная экономика

Банк банків. Центральний  банк забезпечує касове, кредитне і  розрахункове обслуговування комерційних  банків.

У процесі касового обслуговування комерційних банків він забезпечує їх готівкою в обмін на їхні резерви, що зберігаються на рахунках у центральному банку.  У процесі кредитного обслуговування комерційних банків центральний банк забезпечує їх додатковими резервами з метою підтримання їх ліквідності, отже, виступає в ролі «кредитора останньої інстанції». Крім того, будучи провідником грошово-кредитної політики, центральний банк використовує кредитування (рефінансування) комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики. У процесі розрахункового обслуговування комерційних банків центральний банк зазвичай виступає посередником при проведенні міжбанківських розрахунків. Центральні банки відіграють провідну роль у функціонуванні платіжних систем: вони створюють електронні системи міжбанківських розрахунків, розробляють нормативно-правові документи, що окреслюють процедури і правила роботи платіжних систем, стандарти платіжних документів, стосунки між учасниками системи, права та обов’язки сторін.

Регулятивна діяльність центрального банку відносно комерційних банків зумовлена тим, що одним із його основних завдань, визначених, як правило, на законодавчому  рівні, є сприяння ефективному розвитку банківської системи та її надійності. Як орган банківського регулювання, центральний банк визначає певні правила і нормативи, що регламентують діяльність комерційних банків. Здійснюючи касове, кредитне і розрахункове обслуговування комерційних банків та нагляд за їхньою діяльністю, центральний банк має можливість відстежувати дотримання банками встановлених регулятивних вимог. У багатьох країнах у регулюванні банківської діяльності, зокрема в нагляді за діяльністю банків, беруть участь не тільки центральні банки, а й створені державою спеціальні регулятивно-наглядові органи.

14. Економічні функції  держави. Сутність понять: «економічна  політика держави», «державне управління  економікою», «державне регулювання  економіки».

Економічна діяльність держави  реалізується в сукупності конкретних видів діяльності, тобто функцій. Функції класифікують за певними ознаками, видами і цілями діяльності, за джерелами фінансування, за характером заходів (економічні, адміністративні, стимулюючі, обмежені, національні тощо), за обсягом і розподілом діяльності (уся економіка чи певна сфера, довгострокові і короткострокові) і т. ін. Найбільш розповсюдженою є класифікація за сферою дії: внутрішні і зовнішні функції. Внутрішні функції — це напрями діяльності держави щодо суспільства в економічній, політичній, ідеологічній, соціальній та інших сферах. Зовнішні функції — це напрями діяльності щодо інших держав у сфері забезпечення економічних інтересів даної держави і суспільства.

Економічні функції держави  у розвинутих країнах. 1. Забезпечення правової бази та суспільної атмосфери, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи. Ще А. Сміт стверджував, що держава є гарантом і захисником прав власності, цілісності національного суверенітету, законності і правопорядку, стабільності національної валюти. Більшість цих функцій можна віднести до “передекономічних”, бо без їх реалізації стабільний і ефективний ринок неможливий. Необхідна правова база передбачає такі засоби, як надання законного статусу приватним підприємствам, визначення прав приватної власності й гарантоване дотримання контрактів. Уряд установлює “правила гри”, що регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами. Економіко-правовий порядок забезпечується державою через оформлення і закріплення загальних правил поведінки економічних суб’єктів.    2. Захист конкуренції. Конкуренція є основним регулюючим механізмом у капіталістичній економіці, силою, яка підкорює виробника і постачальника ресурсів диктату покупця чи суверенітету споживача. За конкуренції саме рішення багатьох покупців і продавців щодо попиту і пропозиції визначають ринкові ціни. 3. Перерозподіл доходу та національного багатства. Ринкова система породжує значну нерівність у розподілі грошового доходу й, відповідно, у розподілі національного продукту між індивідуальними домогосподарствами. Держава виконує завдання щодо зменшення нерівності доходів у суспільстві. Трансфертні платежі забезпечують допомогу тим, хто її гостро потребує, здійснення різних програм соціального захисту. Уряд упорядковує структуру розподілу доходів шляхом ринкового втручання, тобто шляхом індикації цін. Законодавство щодо мінімальних ставок заробітної плати є прикладом того, як уряд фіксує ціни з метою підвищення доходів певних груп населення. 4. Коригування розподілу ресурсів для зміни структури національного прибутку. Різке порушення функціонування ринку пов’язується з такими негативними явищами: ринкова система виробляє не ту кількість певних товарів і послуг, неспроможна взагалі виділити будь-які ресурси на виробництво деяких товарів і послуг, випуск яких є економічно виправданим. Застосовуються два типи коригуючих заходів: законодавство та спеціальні податки, за допомогою яких уряд покладає на фірму-порушника побічні ефекти чи витрати. Держава здійснює перерозподіл ресурсів на суспільні блага. 5. Стабілізація економіки, тобто стимулювання економічного розвитку, контроль за рівнем зайнятості та інфляції, що породжується коливанням економічної кон’юнктури. Деякі економісти звертають увагу ще на одну функцію уряду 6.Виправлення вад ринкової системи. Економічні функції держави перебувають у постійній динаміці, спостерігається їх зростання та ускладнення в органічному взаємозв’язку із суспільним прогресом.

Під економічною політикою розуміють взаємопов’язану систему довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою, комплекс відповідних державних рішень та заходів, спрямованих на досягнення цих цілей з використанням державної влади в сфері економіки.  В політичному значенні економічна політика – це діяльність політичних суб’єктів (держави, політичних партій, рухів тощо) щодо вироблення і реалізації системи практичних заходів з метою впливу на економічний стан суспільства.

Сферою економічної політики є взаємодія економіки і політики.

Суб’єктами економічної  політики виступають політична влада, різні політичні структури, недержавні союзи, об’єднання, система лобіювання.  Об’єктом економічної політики є економічна система в цілому або окремі її ланки.

Державне управління у  сфері економіки ґрунтується  на конституційному положенні щодо соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституції України). Управління має на меті органічне поєднання заходів для економічного зростання та фінансової стабілізації з активною соціальною політикою, спрямованою на підвищення життєвого рівня населення. Основними напрямами, що охоплюються державним управлінням у сфері економіки, є: фінансова політика та її стабілізація; грошово-кредитна політика і зміцнення банківської системи; інноваційно-інвестиційна діяльність; прискорення приватизаційних процесів; посилення управління державним сектором економіки; зовнішньоекономічна політика й залучення іноземних інвестицій; подолання платіжної кризи; політика доходів та регулювання заробітної плати; стимулювання малого бізнесу та соціальна політика.

Державне регулювання  економіки можна розглядати з  теоретичного і практичного погляду. З теоретичного погляду державне регулювання економіки (ДРЕ) — це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики. Державне регулювання економіки є складовою частиною процесу відтворення. Його об’єктивна необхідність пояснюється потребою подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави. ДРЕ є чистим суспільним товаром, споживачами якого є всі члени суспільства, суб’єкти господарювання, громадські організації і т. п. Цей товар перетворюється у суспільне благо в тому разі, коли державне регулювання забезпечує економічну ефективність і соціальну справедливість.

Останнім часом набув  поширення термін «державна регуляторна  політика». По суті, він означає політику у сфері ДРЕ.

З практичного погляду ДРЕ — це сфера діяльності держави для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики. Вважається, що первинним суб’єктом державного регулювання є людина (громадянин).

15. Ринковий та  державний механізми перерозподілу  ресурсів і доходів.

Проблема розподілу доходів  у ринковій економіці є однією із ключових, оскільки принципи розподілу  передбачають механізм вирішення низки  як економічних, так і соціальних проблем. Система розподілу визначає можливості отримання доходу від володіння певними ресурсами, систему стимулів до праці, поділ людей на класи і соціальні групи, вирішення проблеми бідності та ін. Формування доходів у ринковій економіці відбувається на основі таких принципів: 1.  Усі доходи формуються відповідно до вкладу праці, природних ресурсів, капіталу і підприємницьких здібностей у виробництво товарів та послуг. Це означає, що розподіл носить факторний характер, є    функціонально-виробничим,    а    основними факторними  доходами  виступають  заробітна плата,  рента, відсоток і прибуток. 2. Дохід від факторів виробництва пропорційний кількості і якості вкладених ресурсів. На цьому заснований принцип соціальної справедливості в розподілі. Він означає, що кожний учасник має право примножувати своє багатство, збільшуючи при цьому свій вклад у підвищення ефективності виробництва. Принцип соціальної справедливості фіксує не походження доходів, а ступінь рівності і відповідно нерівності розподілу. Цей принцип прямо пов’язаний із функціонально-виробничим розподілом, бо рівність або нерівність залежать від того, за рахунок чого і за яких обставин ці доходи присвоюються. 3. Нерівномірність у розповіді ресурсів веде до значної нерівності в доходах. Високий ступінь нерівномірності може створювати низку   соціально-економічних  проблем:   підривати   стимули, загострювати     соціальну     несправедливість,     погіршувати можливості для розвитку суспільства. 4. Для    нормального    функціонування    економіки    необхідна державна політика перерозподілу доходів через бюджет. 5. У зв’язку із функціонування  недосконалої конкуренції у сучасній   ринковій   економіці розмір   доходу   може   не відображати вкладу факторів виробництва у випуск готової продукції.

Державні фінанси —  це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі  формування і використання централізованих  фондів грошових коштів, призначених  для фінансового забезпечення виконання  державою покладених на неї функцій.Фінансові відносини, що виникають у держави з іншими суб’єктами, мають досить складний характер. З позицій держави, з одного боку, формування коштів централізованих фондів характеризує і відносини обміну, і розподілу, і перерозподілу. Відносини обміну досить незначні за обсягами і питомою вагою і пов’язані з надходженням доходів, отриманих від реалізації державного майна і ресурсів, що належать державі, від майнових прав, від надання послуг тощо. Відносини розподілу відображають частку держави у створеному ВВП, яку вона отримує у формі непрямих податків. Відносини перерозподілу відбивають формування фондів за рахунок оподаткування доходів юридичних і фізичних осіб. У процесі використання державних коштів виникають відносини розподілу і перерозподілу. Розподільні відносини з боку держави характеризують використання тієї частини державних доходів, що отримана нею на основі обміну і розподілу, а перерозподільні — тих, що отримані на основі перерозподілу. З погляду юридичних і фізичних осіб державні фінанси мають насамперед яскраво виражений перерозподільний характер, хоча в них присутні й елементи обміну — плата за державні послуги.

Держава здійснює перерозподіл доходів на двох рівнях.

1. Держава може втручатись  у процес формування цін на  економічні фактори виробництва  і таким чином захищати інтереси  економічних агентів, гарантуючи  їм отримання доходів. Це стосується  в першу чергу ренти, процента і заробітної плати. Так, політика Національного банку щодо встановлення облікової ставки, ставки рефінансування формує рівень доходів банківського капіталу. А політика заморожування заробітної плати приводить до стримування доходів найманих працівників. Державна підтримка сільськогосподарських цін у більшості країн світу гарантує фермерам отримання відповідного доходу.

2. Держава може втручатись  у перерозподіл пізніше, стягуючи податки із суб’єктів господарювання. У цьому разі держава змінює результати індивідуального розподілу доходів між економічними факторами виробництва.

16. Податково-бюджетний  механізм перерозподілу ресурсів  і доходів.

Податкову політику можна  характеризувати як систему правил, відповідно до яких відбувається стягнення  податків з учасників господарської  діяльності (юридичних і фізичних осіб), резидентів і нерезидентів у бюджетну систему країни.

Метою податкової політики є  забезпечення раціональних пропорцій  між частиною сукупних первинних  прибутків, що концентруються для подальшого перерозподілу в бюджетній системі, і частиною сукупних первинних прибутків, що залишаються в розпорядженні  юридичних і фізичних осіб.

Бюджетний механізм — це система економічних заходів  впливу на забезпечення мобілізації  оптимальних обсягів фінансових ресурсів бюджету, їх найефективнішого розміщення і найекономнішого використання з метою забезпечення соціального-економічного розвитку суспільства, визначеного економічною політикою держави. Бюджетний механізм виконує функцію забезпечення фінансовими ресурсами, функцію використання фінансових ресурсів та функцію регулювання соціально-економічних процесів у державі. Функції забезпечення фінансовими ресурсами та їх використання безпосередньо пов´язані з функцією регулювання. Регулятивний процес одночасно також означає забезпечення фінансовими ресурсами та їх використання.

17. Взаємовідносини  бізнесу і держави як суперечлива  система співробітництва і антагонізму.

Встановлення капіталотворення як визначального пріоритету економічної стратегії держави та узгодження цього пріоритету із необхідністю забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку країни в цілому вимагає встановлення дієвих механізмів координації діяльності владних структур та представників бізнесу. Значні труднощі, з якими все більше пов’язане забезпечення валютно-грошової стабільності, наповнення державного бюджету, утримання інших показників макроекономічної стабілізації, сприяють розгортанню процесу масового усвідомлення взаємозв’язку між динамікою макропоказників народногосподарської системи та економічним становищем підприємств, а відтак – і необхідності активного впливу останніх на виробку державою макроекономічних рішень. Це усвідомлення все більше відчувається в діяльності суб’єктів господарської діяльності та їхніх політичних об’єднань. Хоча офіційно провідні принципи взаємовідносин з бізнесом в незалежній Україні ніколи не піддавалися сумніву, вони є надто загальними, щоб з опорою на них можна було збудувати тривку взаємодію. Конкретні ж механізми такої взаємодії лишаються фактично у зародковому стані.Останнім часом рівень організованості бізнесу почав підвищуватися і в Україні. Поки що цей процес обмежується переважно формальними ознаками – створенням союзів, асоціацій та інших об’єднань підприємців, більшість із яких існує, як правило, лише на папері. На жаль, доводиться констатувати, що, незважаючи на значну кількість таких об’єднань, які створені і функціонують в Україні (лише на загальноукраїнському рівні їх нараховують близько 70 ), вони ще не зайняли належного місця в структурі громадянського суспільства. Це зумовлено рядом суб’єктивних і об’єктивних чинників. Серед останніх провідними є:  1. Важкий фінансовий стан багатьох вітчизняних підприємств, через що вони не бажають створювати додаткові структури, користь яких може бути доведена у більшості випадків лише в перспективі.  2. “Ринковий ідеалізм” багатьох керівників підприємств, який протягом попередніх років активно заохочувався державою. 3. Перехід загальнодержавних органів до функціональних методів управління та майже повна відмова від галузевих. При цьому знехтувано тим, що найбільші корпорації розвинених країн будуються за галузевим принципом, а середній і малий бізнес згуртовується за тим самим принципом у відповідні громадські об’єднання. Відсутність нормативної бази не дозволила активізувати діяльність щодо створення ефективних об’єднань роботодавців і заповнити таким чином наявну нішу в господарському управлінні.