Национальная экономика

36. Сутність і  функції соціально-економічного прогнозування.

Головне призначення прогнозування  як однієї зі специфічних форм планової діяльності полягає в аналізі  та виявленні основних закономірностей  і тенденцій розвитку народного  господарства, передбаченні змін умов і факторів цього розвитку, створенні наукової бази для розробки довгострокової економічної політики держави та прийняття рішень щодо її реалізації. Економічне прогнозування слід розглядати як необхідний і важливий науково-аналітичний етап загального процесу планування. Разом з тим воно направлене не на розробку конкретних планових заходів, а на обґрунтування тенденцій розвитку соціально-економічних процесів, визначення проблем, які необхідно вирішити в майбутньому. Економічне прогнозування — це спосіб наукового передбачення основних напрямів розвитку економічної системи або її окремих елементів. Найважливіші функції прогнозування — це з’ясування основних шляхів і перспектив еволюції економічної системи, можливих структурних змін у ній, пріоритетних напрямів соціально-економічного прогресу. Його основою є вивчення закономірностей розвитку форм власності, можливих змін у їх структурі.

Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття — передбачення, як випереджувального відображення дійсності. Залежно від ступеня конкретизації процесів, що досліджуються, розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму). Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Науковою підставою побудови гіпотези є теорія й відкриті на її підставі закономірності, причинно-наслідкові зв’язки та тенденції функціонування й розвитку об’єктів. На цьому рівні об’єкти описують за допомогою якісних характеристик. Прогноз як порівняти з гіпотезою має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах. План (програма) — це комплекс конкретних заходів, спрямованих на досягнення певних цілей. Основними функціями прогнозування є: науковий аналіз процесів і тенденцій; дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ; оцінка об’єкта прогнозування; виявлення альтернатив розвитку.

Науковий аналіз соціально економічних процесів і тенденцій за змістом передбачає три стадії.

Ретроспекція(лат. — погляд в минуле) — етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об’єкта для одержання його систематизованого опису. Діагноз (грец. — розпізнання, визначення) — етап прогнозування, на якому досліджується об’єкт з метою виявлення тенденцій його розвитку і вибору методів і моделей прогнозування. Проекція (лат. — погляд в майбутнє) — етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз об’єкта, здійснюється оцінка вірогідності, точності або обґрунтованості прогнозу. Дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ за кожної конкретної ситуації здійснюється через виявлення причин і наслідків їхнього виникнення. Під час прогнозування необхідно враховувати невизначеність, що її обумовлено ймовірнісним характером вияву економічних законів, неповнотою їхнього знання, наявністю суб’єктивного фактора під час прийняття рішень, недостатністю й неповнотою інформації. Оцінка об’єкта прогнозування здійснюється за допомогою якісних характеристик і кількісних параметрів. За своєю суттю прогнозування є безперервним процесом, який зумовлений необхідністю постійного уточнення й коригування прогнозів з урахуванням розвитку прогностики та економічної науки, а також виникненням нових економічних явищ. Виявлення альтернатив соціально-економічного розвитку дає можливість нагромаджувати необхідні наукові матеріали для обґрунтування вибору управлінських рішень.

37 Державне прогнозування  економічного і соціального розвитку України.

Державне прогнозування  економічного і соціального розвитку – це система науково обгрунтованого передбачення напрямів економічного і соціального розвитку, можливого стану економіки держави у майбутньому, альтернативних шляхів і термінів його досягнення у разі прийняття тієї чи іншої стратегії економічного розвитку.

Стратегічною метою України  за умов трансформації, спрямованої  на поєднання механізмів ринкового  саморегулювання та державного регулювання, є побудова сої^ально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрям, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом.

Найважливішими засобами формування та реалізації стратегії  соціально-економічного розвитку, а також ДРЕ є прогнозу вання, макроекономічне планування та державне програмування. Система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України складається з:

•прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди;

•Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період;

•прогнозів економічного і соціального розвитку АР Крим, областей, районів і міст на середньостроковий період;

•програм економічного і  соціального розвитку АР Крим, областей, районів і міст на короткостроковий період;

•прогнозів розвитку окремих  галузей економіки на середньо-строковий  період;

•програм розвитку окремих  галузей економіки.

Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття — передбачення, як випереджувального відображення дійсності. Залежно від ступеня конкретизації досліджуваних процесів розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму)..

38. Сутність та  етапи побудови стратегії соціально-економічної політики держави.

Термін ”політика розвитку”  умовний. Він використовується  зметою  розмежування  сфері інструментів  економічної  діяльності держави  і  визначення  специфіки її дій як суб’єкта  державності, скарбника  і  власника  засобів  виробництва.Її  призначенням  єуправління  оперативнимиі поточними  ринковими  подіями   через використання відповідних кожній сфері впливузасобів. З цією метою запроваджується спеціальне   законодавче   регулювання.    Воно ґрунтується   на   загальних   правилах   економічної    поведінкигосподарств  і осіб.  Одночасно   воно  містить  певні   конкретні обмежувальні параметри економічної поведінки зазначених суб’єктів.

Спеціальне  державне  регулювання охоплює також  адміністративний контроль і нагляд за дотриманням державнихвимог, право держави на примус   до   укладання  і  виконання  певнихтипів   контрактів, регламентацію умов договорів і ділової політики.

Політика  економічного розвитку втілюється в життя на  основі концепції соціально-економічного розвитку через політику держави векономічноправовій сфері. Загальна  метамакроекономічної політики держави   полягає  в  досягненні  економічного  оптимуму   розвитку народного  господарства  країни. Форми і  спосіб  дій  держави  як суб’єкта  економічної політики визначаються основними  параметрами концепції  соціально економічного розвитку,  прийнятої  у  тій  чи іншій країні. Проте сама концепція соціально-економічного розвитку країни   не  встановлює  і  не  регламентує  масштаби   та   сфери економічної  політики  держави.  Її  роль  полягає  в  тому,   щоб з’ясувати  кінцеву  мету  суспільного  розвитку  на  певний  етап, розкрити   засоби   її  досягнення,  описати  принципові   правила поведінки господарських суб’єктів та індивідів і зробити  можливою економічну   політику,  яка  буде  довгостроковою   і   послідовно запроваджуваною.  Концепція  акцентує  увагу  на   питаннях,   без вирішення   яких  неможливе  проведення  раціональної  економічної політики:  встановлює зв’язки між кінцевою та  проміжними  цілями,звертає увагу на  можливість виникнення побічних дій при реалізаціїпоставлених  цілей,  виявляє можливі  конфлікти  між  цілями  тощо.

Вибір й обґрунтування механізмів, що обумовлюють соціально-економічний розвиток, опираються на внутрішні й зовнішні економічні інтереси країни, пов’язані з реалізацією стратегії й пріоритетів розвитку, тобто економічна Стратегія будь-якої держави визначає трансформацію пріоритетів і ме­ханізмів державного втручання в економіку для реалізації його стратегічних цілей. Вона характеризує спрямованість дій держави і принципи їхньої реалізації в цілому на довгостроковий період.

39. Сутність державного програмно-цільового планування, класифікація державних цільових програм.

Державна цільова  програма  -  це  комплекс  взаємопов’язаних  завдань  і  заходів,  які  спрямовані на розв’язання найважливіших  проблем  розвитку   держави,   окремих   галузей   економіки   або  адміністративно-територіальних     одиниць,     здійснюються     з використанням коштів Державного бюджету України  та  узгоджені  за  строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

За своєю спрямованістю  державні цільові програми  поділяються  на: економічні,   що   спрямовані   на   розв’язання  комплексних  галузевих і  міжгалузевих  проблем  виробництва,  підвищення  його ефективності     та     якісних     характеристик,    забезпечення ресурсозбереження, створення нових виробництв, розвиток виробничої кооперації; наукові, метою  яких є забезпечення виконання фундаментальних досліджень у галузі природничих, суспільних і технічних наук; науково-технічні, що    розробляються     для     розв’язання найважливіших   науково-технічних  проблем,  створення  принципово нових   технологій,   засобів   виробництва,   матеріалів,  іншої наукоємної та конкурентоспроможної продукції; соціальні, що передбачають  розв’язання  проблем  підвищення рівня та якості життя,  проблем безробіття,  посилення соціального захисту   населення, поліпшення  умов  праці,  розвиток  охорони здоров’я та освіти; національно-культурні,   спрямовані  на  розв’язання  проблем національно-культурного розвитку,            збереження національно-культурної  спадщини,  задоволення  інтелектуальних та духовних потреб людини; екологічні,   метою   яких   є  здійснення  загальнодержавних природоохоронних  заходів,  запобігання  катастрофам  екологічного характеру та ліквідація їх наслідків; оборонні, що розробляються з метою посилення обороноздатності.

40. Принципи та  система державного програмування  економічного і соціального розвитку України.

Для відтворення зазначених функцій соціально-економічне прогнозування(???) має ґрунтуватися на певних принципах. Останні ілюструють закономірності відтворення, причинно-наслідкові зв’язки й виражають основні риси прогнозування. Принципи прогнозування забезпечують методологічну єдність різноманітних методів і моделей розроблення прогнозів. Виокремлення принципів прогнозування не означає, що вони існують незалежно один від одного і можливе вибіркове використання їх. Відображаючи різні боки розроблення прогнозів, ці принципи створюють одне ціле. Виділяють такі основні принципи соціально-економічного прогнозування: цілеспрямованості, системності, наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності.

Згідно з принципом  цілеспрямованості змістовний опис об’єкта здійснюється під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань, як початковий етап будь-якого дослідження, вирішує проблему невизначеності. Принцип системності означає, що економіка розглядається як єдиний об’єкт прогнозування і водночас як сукупність відносно самостійних напрямів прогнозування. Сутність принципу наукової обґрунтованості прогнозів полягає в : по-перше, прогнозування потребує всебічного врахування дії об’єктивних економічних законів і законів розвитку суспільства. По-друге, прогнозування має базуватися на сучасних прогностичних методах. По-третє, прогнозування має враховувати позитивний світовий і вітчизняний досвід розроблення прогнозів. Принцип адекватності прогнозів об’єктивним закономірностям характеризує не лише процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій та взаємозв’язків у розвитку економіки і створення теоретичного аналога реальних економічних процесів із повною й точною імітацією таких. Принцип альтернативності прогнозування випливає з можливості розвитку економіки та соціально-економічних процесів у різних напрямах (траєкторіях), за різних взаємозв’язків і структурних співвідношень.

41. Причини нерівності  в розподілі доходів населення.  Бідність – причини появи та прогресування.

На відхилення заробітної плати від ціни ринкової рівноваги впливають чинники, які зумовлюють її диференціацію, тобто надання переваги одній групі працівників порівняно з іншими (жіноча та дитяча праця, расизм тощо). Впливають на ціну робочої сили також нецінові чинники: привабливість, престижність, творчий характер праці тощо. Диференціація в оплаті праці пов’язана із рівнем освіти та професійної підготовки працівників, оскільки отримання освіти та високого рівня кваліфікації потребують значних затрат, що є своєрідними інвестиціями в «людський капітал». Ці інвестиції повинні окупатися, інакше зникне стимул до таких витрат, які є джерелом економічного прогресу.   Причинами нерівності доходів є: розбіжності в оплаті праці; різний склад родин; різні доходи від приросту капіталу та володіння власністю (акції, облігації, нерухомість); відмінності у фізичних та розумових здібностях людей; відмінності в освіті й професійній підготовці.

Нерівномірність розподілу доходів характеризує також децильний коефіцієнт диференціації та індекс Джині, який розраховується на основі кривої Лоренца. Децильний коефіцієнт диференціації — співвідношення рівнів добробуту населення: 10 % найзаможніших на 10 % найменш забезпечених громадян. Чим ближче крива Лоренца до кривої абсолютної рівності, тим вища ступінь рівномірності доходів, і тим нижчим буде індекс Джині. Високе значення індексу Джині свідчить про значну нерівність у розподілі доходів, надмірно високу частку в сукупних доходах багатших прошарків суспільства, що формує загальне недоспоживання в економіці

Бідність – неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати  спосіб  життя,  притаманний  конкретному  суспільству в конкретний  період часу.  Головними причинами  виникнення  та  поширення   бідності   є  зменшення рівня зайнятості населення,  зростання рівня безробіття,  низький  рівень   оплати   праці   та   пенсійного   забезпечення,  заборгованість  із заробітної плати і соціальних виплат,  що мають  суто  економічне   підгрунтя,   відсутність   розвинутої   системи  страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги. Виникнення бідності пояснюється, як правило, економічними причинами: високим рівнем безробіття, низьким рівнем оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованістю по виплатах заробітної плати. Але крім безпосередніх причин бідності науковці розглядають також інші причини. Це, зокрема, несправедливий розподіл доходів, суттєва диференціація доходів по окремих групах населення, значне скорочення попиту на вітчизняні товари, спад виробництва внаслідок низької конкурентоспроможності продукції, зростання тінізації економіки, значна міжгалузева диференціація заробітної плати. Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Значний спад виробництва за умов економічної кризи, інфляція, зниження продуктивності праці, штучне утримування на виробництві зайвої робочої сили, зростання рівня та тривалості безробіття у поєднанні з монопольним становищем окремих галузей та підприємств неминуче призвели до зниження обсягів валового внутрішнього продукту на душу населення, скорочення частки оплати праці в його структурі, зменшення реальних доходів та реальної заробітної плати, зниження платоспроможного попиту населення і обсягів споживання при одночасному погіршенні його якості та структури. До цього додався процес поляризації колишнього егалітарного суспільства, який характеризується, з одного боку, стрімкою концентрацією коштів та майна в руках нечисленних груп населення, з іншого — прогресуючим збільшенням масштабів бідності та знедоленості широких верств.