Розрахунок ефективності впровадження новацій у виробництво на прикладі ДП ДАК «Одеський КХП»

г) власні чи запозичені кошти суб’єктів інноваційної діяльності;

д) кошти (інвестиції) будь-яких фізичних і юридичних  осіб;

е) інші джерела, не заборонені законодавством України .

Впродовж  строку чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту  і за умови, що виконання проекту  розпочато не пізніше вісімнадцяти місяців від дати його державної  реєстрації, оподаткування об’єктів інноваційної діяльності здійснюється у порядку, за яким 50 відсотків податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов’язаних з виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток.

Серед основних проблемних моментів у законодавчому  забезпеченні інноваційної діяльності в Україні можна виділити наступне. Обмеження інноваційної діяльності є наслідком неефективного державного впливу, зокрема податкових пільг, антимонопольного, патентно-ліцензійного та кон’юнктурного регулювання технологічного оновлення виробництв. Українським законодавством визначено лише одну пільгу для інноваційної діяльності – оподаткування в розмірі 50% від чинної ставки прибутку від реалізації інновацій інноваційними центрами, занесеними до державного реєстру. Тобто всі підприємства фактично позбавлені пільг в інноваційній діяльності, якщо вони не зазначені інноваційними центрами, що припиняє їх наукові та проектно-конструкторські роботи, освоєння і впровадження нових технологій та виробництво нової продукції. Пільги, які існували в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств і організацій” 1992 року, дозволяли стимулювати творчу інноваційну діяльність, розробляти конкурентоспроможні новації, що забезпечувалось звільненням від оподаткування їх прибутку. Абсолютне вилучення цих пільг фактично ліквідувало вcі стимули для існування інноваційної діяльності на підприємствах.

Проведений  аналіз дозволив зробити висновок, що незадовільний стан підприємств  майже всіх галузей обумовлений  відсутністю протягом тривалого  часу, стратегії управління інноваційною діяльністю, а також дійового механізму  інноваційного розвитку, який би забезпечив умови для безперервного створення, розвитку й розповсюдження нововведень  і став основою економічного розвитку господарства. В основі його створення  повинні лежати інтереси людини як головної складової соціально-економічної  системи, що сприятиме заохочуванню вітчизняних винахідників й раціоналізаторів, стимулюватиме їх до реєстрації своїх  винаходів в Держпатенті України, а не в зарубіжних відомствах, і  створить умови, більш привабливі для  реалізації творчих здобутків, що зміцнить науково-технічний потенціал держави  та забезпечить інноваційний шлях.

1.2 Концептуальні підходи до законодавчого регулювання інноваційної політики в Україні

На сучасному  етапі розвитку світового господарства принципово важливим чинником економічного зростання є інноваційна політика держави. Інноваційний фактор набуває  значення особливого політико-економічного інструментарію в конкурентній боротьбі національних економік.

Кожна держава, яка прагне стати конкурентоспроможною, має підтримувати на високому рівні  власний науковий та інноваційний потенціал, демонструвати швидкі темпи нововведень. Інновації виступають матеріальною основою підвищення ефективності виробництва  якості продукції (послуг) зниження витрат, вони є найважливішою умовою економічного зростання, що відбувається на платформі якісного оновлення виробничого комплексу.

Саме  впровадження новітніх науково-технічних  розробок і технологічних процесів формує структурні технологічні зміни в усіх сферах діяльності, в тому числі   і   промисловості.   Одним   із   показників  ефективності   використання науково-технічного   потенціалу   держави   є   впровадження   у   виробництво науково-технічних розробок і сучасних технологій, покликаних забезпечити своєчасну   заміну   застарілої   продукції,   розширити   її   споживчі   якості, підвищити конкурентоспроможність. Тому налагодження взаємозв’язків науки і   виробництва   -    це   стратегічно   найважливіший   шлях   до   структурної перебудови виробництва, орієнтації випуску продукції, яка буде прийнята та реалізована на ринку. Тільки така продукція завдяки своєчасному оновленню має   перспективу   щодо   збільшення   обсягів   виробництва   і,   відповідно, позитивного   впливу   на   фактор   економічного   зростання   країни,   що   має  законодавчо відбиватися у Програмі її економічного і соціального розвитку.

Будова законодавчого інноваційного механізму має відмінності не тільки в різних країнах світу, але й в окремих регіонах будь-якої країни. Це пов’язано, насамперед, із конкретною циклічною фазою розвитку, яка детермінує стан і ступінь ефективності функціонування законодавчого інноваційного механізму тієї або іншої територіальної суспільної системи. Якщо така система перебуває у стані кризи, то законодавчий інноваційний механізм є, як правило, деформованим та дезорганізованим. Деформація та дезорганізація є властивістю територіальних суспільних систем, яка проявляється впродовж їхнього розвитку на початкових фазах циклу і характеризується такими явищами, як диспропорції, нестабільність, нерівномірність та перервність розвитку. Сказане вище повною мірою стосується України. Після тривалої економічної кризи 90-х років законодавчий інноваційні механізми країни перебувають у стані деформації та дезорганізації. Це пов’язане не тільки із чинниками загальної економічної кризи, але й із багатьма іншими факторами, а саме:

• кризовим станом у науці, що викликаний різким скороченням за останні роки бюджетних коштів, що спрямовуються державою на фінансування розвитку науки і техніки;
• низьким рівнем упровадження у виробництво результатів досліджені, і розробок, який призводить до того, що наука поступово перестає бути суспільно  визначеною діяльністю держави і  відбувається  незворотня втрата інтелектуального потенціалу країни;
• зниженням обсягів ВВП і промислового виробництва, зростанням цін, які призвели до ще більш різкого падіння рівня житія населення;
• старінням  основних   виробничих  фондів,  різким  зниженням  освоєння виробництва нових видів продукції та падінням їхніх якісних параметрів;
• зниженням    нагромадження    основного    капіталу    внаслідок   значного
• скорочення інвестицій.

Ці негативні  фактори не дозволяють економіці  України реалізовуватися в напрямі  сталого розвитку високих технологій. Економіка загалом лишається  несприятливою до науково-технічних  нововведень. Також основною причиною зниження обсягів випуску та експорту вітчизняної високотехнологічної продукції є високий ступінь конкуренції на міжнародних ринках. Тому формування ефективної державної науково-технічної та інвестиційної політики, створення інноваційної сфери у вітчизняній економіці є умовою укріплення позицій України як незалежного актора світової економічної взаємодії та основною умовою її переходу до сталого інноваційного розвитку.

Необхідно чітко усвідомити, що лише науково-технічний  прогрес може радикально оздоровити економічну ситуацію в Україні. Але власне прогрес, у свою чергу, повинен стати більш цілеспрямованим і гнучким, набути чіткої орієнтації на створення такого типу нововведень, який забезпечує сталий розвиток та умови для його тривалої підтримки. Це означає, що державну, регіональну й місцеву науково-технічну політику треба спрямовувати на відбір таких інновацій, які здатні суттєво впливати на комплексне вирішення економічних, соціальних і екологічних проблем.

При визначенні стратегічних напрямків використання інновацій та напрацюванні необхідної законодавчої бази доцільно орієнтуватися на досвід розвинутих країн світу – США, ФРН, Японії, Китаю. Саме в цих країнах досягнуто досить високого насичення робочої сили вченими та спеціалістами (0,4-0,7%) І триває випереджаючими порівняно із загальною зайнятістю темпами нарощування кількості вчених-дослідників, розробників нових технологічних систем і робототехніки. Одночасно, в цих країнах збільшуються витрати на науково-дослідницькі роботи (10-15% на рік), розширюються мережі наукових та інноваційних організацій, зростає рівень загальної освіти населення, його професійної підготовки.

Також у  високорозвинених країнах, таких як США, ЄС, Японія, спостерігається швидке зростання міжнародного співробітництва  у сфері науки та технологій суб’єктами всіх інституційних рівнів. Це зумовлено:

• глобалізацією інвестицій;
• швидкими    темпами   технологічного    оновлення    основних    факторів виробництва, скорочення життєвих циклів продукції;
• інтернаціоналізацією системи підготовки та перепідготовки персоналу.

Розробка  інноваційної політики повинна здійснюватися  з урахуванням усіх економічних  рівнів та тенденцій їх розвитку. Провідні країни світу (США, Японія, ЄС) сформували свої інноваційні національні системи  і переходять до інших рівнів інноваційної політики, що передбачає розробку єдиної інноваційної політики для держав – членів співтовариства та створення єдиного інноваційного простору та ринку. Це зумовлено посиленням міжнародних інтеграційних процесів, введенням єдиної економічної політики, загостренням конкуренції на світових ринках, що спричинило появу якісно нової можливості інноваційного розвитку та міждержавного співробітництва в інноваційній сфері

на гіперрівні. Метою об’єднання національних інноваційних систем країн –членів ЄС є побудова динамічної економіки, яка базується на знаннях та повинна забезпечити ЄС світове лідерство. Одночасно із цим, із метою об’єднання зусиль вчених різних країн була проголошена концепція створення єдиного дослідницького простору в Європі та визначені конкретні кроки у вирішенні цієї проблеми. Найбільша увага приділялася вирішенню таких напрямків, як отримання найбільших інноваційних переваг за рахунок національних і загальноєвропейських зусиль у підтримці досліджень та створенні відповідальної інфраструктури .

Формування  спільного інноваційного простору стало можливим завдяки створенню національних інноваційних систем, що базується на відповідній державній політиці та законодавстві, яке забезпечує розвиток економіки європейських країн за рахунок підвищення ефективності використання науково-технічного потенціалу шляхом прискореного створення та швидкої комерціалізації високотехнологічної продукції масового попиту. Інноваційна політика ЄС реалізується шляхом виконання Шостої Рамкової програми, в якій сформовані пріоритетні напрямки науково-технічного співробітництва з 60 країнами світу, включаючи й західноєвропейський регіон. За даними комісії ЄС, частка підприємств, що здійснюють інноваційну діяльність, становить 51%, найвищий рівень Інноваційної активності у промисловості досягнуто в Ірландії (72%), Німеччині (68%). Науково-технічна інтеграція ЄС на сучасному етапі передбачає створення спільного інноваційного ринку, міжнародних мереж обміну досвідом у сфері інновацій та різних програм науково-технічного співробітництва.

На сьогодні запропоновані такі програми у сфері  дослідництва й розвитку:

• інтеграція та зміцнення Європейського дослідницького простору. Програма окреслює наукові пріоритети, на яких концентруються фінансові ресурси;
• зміцнення структури Європейського дослідницького простору. Ця Програма  спрямована на подолання  структурної слабкості  європейського дослідництва   шляхом   кращої   інтеграції   дослідництва   та   інновацій, розвитку  мобільності  досліджень,   а також  проведення  заході в   щодо боротьби з  відтоком  вчених та розвитку  громадського  усвідомлення значення науки в розвиткові суспільства;
• незалежне дослідництво в ядерній сфері;
• європейські спільні дослідницькі центри.

На додаток  до Рамкових програм у галузі дослідництва та технологічного простору   створюються   нові   інструменти   стимулювання   дослідництва   та інновацій з метою створення більш конкурентоспроможного економічного середовища, що базується на знаннях.

Створення рівних можливостей для інноваційного  розвитку підприємств країн-членів співтовариства посилило конкуренцію  між ними, скоротило інноваційні цикли та збільшило можливість виникнення радикальних інновацій.

Найефективнішою територіальною формою інноваційної діяльності в економічно розвинених країнах  є регіональні науково-промислові комплекси. Вони перспективні тому, що в них досягається оптимальна концентрація кадрових, інтелектуальних, фінансових, технологічних ресурсів приватного та державного секторів. Проте  в умовах формування ринкових відносин необхідно застосувати найбільш відповідні конкретним умовам кожного  окремого регіону форми активізації  впровадження інновація з урахуванням інвестиційних джерел.

На світовому  ринку наукомісткої продукції чітко  простежується тенденція посилення  конкуренції. У зв’язку із цим, дедалі більша частка витрат підприємств переноситься зі сфери промислового виробництва до сфери досліджень і розробок нових технологій і виробів. Водночас, зростає значення правового захисту об’єктів інтелектуальної власності для забезпечення світогосподарських ринкових позицій. Інновації сьогодні – найбільш ефективний засіб технологічного розвитку підприємств, забезпечення сильних ринкових позицій, які ґрунтуються на суттєвих конкурентних перевагах, що дає змогу вийти зі стану економічної депресії .

1.3 Політика оподаткування та стимулювання інноваційної діяльності в Україні