Проблеми виховання дітей раннього віку в умовах родини. Форми надання педагогічної допомоги родині

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4.  Поняття «госпіталізм»,  його  причини і шляхи усунення

Вітчизняні системи виховання  дітей раннього віку

У 1917 році (після Жовтневої  революції) стало можливим здійснення завдань з охорони материнства  і дитинства. Народний комісаріат освіти видав «Декларацію по дошкільному  вихованню», у якій йшлося про те, що суспільне безкоштовне виховання  дітей повинно починатися з народження дитини. Таким чином вперше в історії  людства охорона материнства  і турбота про дитини стали  державною справою. Уже на першій нараді з охорони материнства  і дитинства в 1920 році було поставлене питання про недостатність одного медико-гігієнічного догляду і харчування, і про необхідність виховання  дітей з перших років життя. Згідно цього до роботи в перші роки роботи ясел і будинків дитини разом з  педіатрами включилися і педагоги (Б.І.Кричевська, С.М.Лівшина, Б.М.Пібанова, Є.І.Тихеєва, А.Д.Мітина й інші.). Їх робота швидко досягла позитивних результатів, змінився на краще емоційний стан дітей, покращилися  показники психічного розвитку.

У Ленінградському інституті  мозку імені В.М,Бехтерєва під  кирівницвтвом М.М,Щелованова було розгорнуто всебічне вивчення процесу  розвитку здорової дитини з моменту  її народження. Таким чином, були закладені  основи наукового обґрунтування  системи виховання дітей  раннього віку в дитячих установах, вивчилось  і таке явище як «госпіталізм».

Аналіз наукової літератури свідчить, що вітчизняна преддошкільна  педагогіка з моменту свого виникнення розвивається саме як педагогіка суспільного  виховання житини. Вже в найперших  роботах (Є.К,Кричевської, Є.Г.Пібанової, Є.І.Тихеєвої, Л.І.Чулицької), а також  у дослідженнях трохи пізнішого  часу, (М.М.Щелованова, Н.М.Аксаріної, М.Ю.Кистяковської) розкривається своєрідність педагогічного  процесу в яслах у порівнянні з вихованням дитини в родинах. Справедливо  відзначається, що основне розходження полягає в різних можливостях безпосереднього виховного впливу дорослого на дітей у тих чи інших умовах.

У ранній педагогічній літературі визначалась особлива роль педагогічного  впливу на дітей. Зокрема Є.І.Тихеєва, вказуючи на велике значення педагогічно  організованого матеріального середовища, разом з тим справедливо визначає, що (ні природа, ні життєве середовище не гарантують правильного розвитку дитини, якщо він позбавлений педагогічного  керівництва». У роботах Є.І.Тихеєвої міститься більш обґрунтоване розуміння  взаємин самонавчання дитини і навчання з боку дорослого.

В.М.Бехтерєв ще в дореволюційні  роки говорив про необхідність спрямовуючого  впливу дорослого не тільки у відношенні фізичного розвитку, що визначалося  багатьма, але й у відношенні психічної  сфери дитини.

У його роботах обґрунтовуються  загальні завдання і принципи виховання  дітей раннього віку з позиції  активної ролі дорослого, є ряд цінних практичних рекомендацій по здійсненню педагогічного впливу з метою  розвитку органів чуття дитини, мови, рухів. Ці думки отримують подальший  розвиток у роботах. М.М. Щелованова і його співробітників.

На основі вивчення  онтогенетичного  розвитку дитини М.М. Щелованов робить важливий висновок: «Меті обґрунтування  справи виховання дітей у яслах  повинне служити ретельне вивчення розвитку нервової діяльності дітей  з моменту їхнього народження». М.М.Щелованов, підтверджуючи необхідність і визначальну роль виховання  з перших днів життя дитини пише: «При відсутності виховання, чи недостатності  впливів, що викликають і організовують  нервово-психічну діяльність дітей, не тільки не може бути досягнутий повноцінний  розвиток поводження дітей, але і  не може бути забезпечено їхнє здоров’я, не може правильно розвиватися організм». Конкретизуючи цю точку  зору, Н.М.Аксаріна стверджує, що в новому розумінні  виховання не є для дорослого  пасивним процесом, це перш за все «творчий процес активного формування нових  якостей і властивостей, відсутніх  у дитини при народженні і не визначених спадковістю».

Поступово в розвитку системи  перед дошкільного виховання  відбуваються значні зміни, з’являються  нові погляди  з питань методики педагогічних впливів. Майже повне  заперечення виховних впливів дорослого, спрямованих на розумовий розвиток маленької дитини, змінюється ідеями про обов’язкову організацію  педагогічної роботи, необхідність створення  «середовища, що виховує», ствердженням особливої ролі активності дорослого, що виховує дітей перших трьох  років життя. У роботах Н.М.Аксаріної  відзначається, що виховательці належить ведуча роль «усі дії дитини в основному  регулюються нею, вона навчає дітей  відповідно до заздалегідь поставленої  мети».

У вітчизняній педагогіці і психології також доведено, що чим молодше дитини, тим значніша роль безпосереднього навчання. (Н.М.Аксаріна, М.Ю.Кистяківська).

Вітчизняними психологами  і педагогами (М.М,Щеловановим, Н.Л.Фігуріним, М.П,Денисовою, М.Ю,Кистяківською, Л.А.Венгер) доведено необхідність особливої уваги  до своєчасного розвитку зорового і  слухового аналізаторів у перші  місяці життя дитини. Дослідження  свідчать, що розвиток зору і слуху  у дітей раннього віку мають визначальний вплив на найбільш складні і важливі  нервово-психічній процеси: спокійне неспання, позитивний емоційний стан, виконання цілеспрямованих рухів, предметну діяльність, мову.

На основі розробленних М.М,Щеловановим  і його співробітниками показників нервово-психічного розвитку дітей  перших трьох років життя визначена  ефективна система педагогічних впливів.

Відомий той факт, що особистість  дорослого дуже рано стає сильним  подразником нервово-психічної сфери  дитини. М.Ю.Кистяківська, Л.А. Венгер зазначають, що схилене над дитиною усміхнене  обличчя вихователя (або мами), його очі, фігура приковує до себе погляд дітей  значно краще, ніж найяскравіший  і блискучий предмет.

На даному етапі ми маємо  значні успіхи в дослідженні питань виховання і розвитку дітей раннього віку. По-перше вони стосуються вивчення загальних проблем (розвиток мови, рухів, ігор…), починаючи з перших років  життя, по-друге, це питання сьогодення – проблема адаптації дитини до умов дитячого закладу, новоутворення, особливості виховання дітей раннього віку в родинних умовах в т.п.

Зрозуміло, чому саме ранній вік викликає такий великий інтерес  у дослідників. У силу високої  вразливості дітей цього віку, бурхливого темпу зростання і  розвитку, особливої ролі виховання  і навчання саме з моменту народження зростає безпосередній інтерес  до вивчення систем роботи з дітьми раннього віку.

Поняття «госпіталізм». Поряд  з органічними потребами (їсти, спати) у дитини з перших днів життя існує  потреба в активній діяльності аналізаторів, одержанні зорових, слухових, тактильних відчуттів, мовленнєвому спілкуванні, рухливій активності. Якщо мозок не одержує цих подразнень в достатній  кількості або вони одноманітні, а умов для рухів і інших  видів активної діяльності не створено, то вникає явище «госпіталізму» - різке  відставання у фізичному і  психологічному розвитку дитини, яка  виховується в дитячій установі закритого типу (дитячі будинки і  будинки дитини) або знаходиться  в родині, де їй зовсім не приділяють уваги.

Явище «госпіталізму» було відкрито М.М. Щеловановим, велика роль в характеристиці цього явища  також належить Н.М,Аксаріній. «Госпіталізм»  характеризується:

• різким відставанням за основними показниками фізичного розвитку (зріст, вага, об'єм грудної клітини);
• наявністю серйозних захворювань;
• малою рухливістю;
• пізнім розвитком рухів (до 2-х років);
• пізнім розвитком мови (до 3-х років);

У вітчизняній науці М.М.Щелованов  вперше описав явища «госпіталізму». Раніше воно було пов’язане з англійськими школами. М.М.Щелованов співвідніс його з будинками піклування і дитячими будинками в Росії.

Взагалі, поняття – «госпіталізм»  розуміється як недолік спілкування, тобто процес спілкування з дитиною  зводиться тільки до безпосереднього  догляду за нею. За дитиною доглядають: її годують, контролюють, виконують  визначеними комплекс культурно-гігієнічних  процедур. Але поряд з цим виникає  гостра нестача мовленнєвого, емоційного, дійового спілкування, що порушує психологічний  комфорт дитини, формує у неї комплекси. Знання ненебезпечних наслідків  цього явища допоможе педагогам, психологам створити необхідні умови  для успішного розвитку дітей  с перших днів народження. Як наслідок – кращий загальний стан дитини і можливість безболісного адаптаційного  періоду як у дитячій установі, так і у суспільстві і цілому, тобто позитивні перспективи  соціалізації дитини в суспільстві. Ось чому в 1926 році М.М,Щелованов  обґрунтував необхідність виховання  і свою систему впливу на дитину з перших днів життя.

Він вказував на те, що елементарного  догляду за дитиною з перших днів його життя недостатньо для того, щоб весь подальший процес становлення  дитини як особистості здійснювався успішно. Для цього необхідне  емоційне, чуттєве спілкування з  дитиною, організація рухливої активності та спеціального навчання з перших днів життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6. Роль сімї в розвитку мовлення дітей раннього віку

Мабуть, кожну родину, де росте малюк, непокоїть питання: як забезпечити  повноцінний розвиток дитини в дошкільному  віці в цілому та мовленнєвий розвиток зокрема. 
Мовленнєве виховання дитини починається в ранньому віці. Навички правильної мови, як і всі хороші навички, набуваються в сім’ї. Все те, що роблять батьки для загального та мовленнєвого розвитку своєї дитини не забутнє для самої дитини. Розвиток мовлення дитини, що закладене у сім’ї, розвиток в ній художніх смаків, має велике значення для подальшого життя. Сім’я може і повинна допомагати дошкільному навчальному закладу, а потім і школі в справі виховання культури рідної мови. 
Мова будь-якої людини збагачується і вдосконалюється впродовж всього життя. А найважливішим періодом її розвитку є період дитинства, коли відбувається інтенсивне освоєння засобів мови, форм і функцій мови, письма і читання, культури мовлення. 
Мовленню потрібно вчити перш за все шляхом прикладу. Чує дитина правильне мовлення, чітко і ясно сприймає його, мало-помалу добрі навички набувають могутню силу звички. Якщо вухо дитини сприймає який-небудь неправильний діалект, те чи інше неправильно вимовлене слово і також непомітне останнє стає його другою звичкою. 
З вадами мовлення важко боротися як педагогам, так і самій дитині. Тому важливо, що і в якому стані сприйме слух дитини в найбільш сприятливі роки його життя. В цей час закладається фундамент, на якому пізніше будується все його мовлення. Це повинні пам’ятати батьки і всі ті, хто оточує дитину. 
Вся увага та старання батьків повинні бути направлені на те, щоб діти чули мову правильну, чітку і логічно послідовну, без помилок та вад. 
Ніяке сюсюкання, підробка під лепет дітей, не припускається. Розмовляти з дітьми потрібно звичайною, правильною мовою, але мовою простою і, головне, розмовляти повільно, чітко і голосно. Мова дорослого повинна бути доброзичлива, м’яка, лагідна, емоційна й виразна, звучати плавно, мелодійно. Не допускати у спілкуванні з дітьми спотвореної вимови слів, вимовляти завжди слова правильно, як за звуковим складом, так і за формою. Треба прислухатися, чи правильно звучить запитання дитини, а потім на нього відповідати. У розмові з дітьми батьки повинні враховувати рівень їх мови, але разом з тим його власна мова повинна бути більш досконалою: різноманітною за побудовою речення, багатою за словником, виразною за інтонацією. Спонукаючи дитину до запитань, розвивається її пізнавальна активність, забезпечується повноцінний розвиток дитини. 
Більш всього можуть дати своїм дітям в їх дошкільний період самі батьки. Систематизувати хороші навички в справі розвитку мовлення дітей звичайний обов’язок самої матері. 
Потрібна цілеспрямована послідовна робота з розвитку усного мовлення дитини з використанням народної творчості, звичаїв, традицій, визначених природних та історичних особливостей свого краю. 
Якщо б батьки в певній мірі розуміли, яке величезне значення для духовного та всебічного розвитку дітей має обдумане, відповідно їх інтересам словесне спілкування з ними, вони знаходили б більше часу для занять зі своїми дітьми. 
Від простої зрозумілої пісні, казки, образно і захоплююче розказаної де-небудь на дивані, який вміщує і матір, і дітей, виразно прочитаного вірша чи оповідання за столом, біля якого зібралася вся сім’я, душа дитини розцвіла б і набула хорошого враження добра і краси, яке залишає в ній незабутні сліди. 
Яке б було щастя для окремої дитини і для культури народу, якби батьки зрозуміли, що мова є головним предметом в справі виховання, зрозуміли б значення особливої ролі і відповідальності в справі розвитку мовлення підростаючого покоління. Знімаючи з себе відповідальність, передаючи її навчальним закладам, вони наносять своїм дітям величезну шкоду. 
Сім’я є тією ареною, серед якої формується і розвивається розум дитини, його смаки і інтереси, а це все є фундаментом правильної, літературної усної та писемної мови. Саме у сім’ї складається те чи інше відношення до літератури. Домашні сімейні читання, розповіді в сімейному колі, живі бесіди дітей з батьками та близькими людьми дають направлення літературному розвитку дітей, а також розвитку їх мовлення. 
Бажано мати в сім’ї хоча б невеличку дитячу бібліотеку. Привчаючи дитину бережно ставитися до своїх перших книжок, буде закладено прагнення зберегти їх, як найкращих друзів, на все життя. 
В сім’ї, де високо цінується знання рідної мови в повсякденному житті, де приділяється увага вивченню рідної літератури, де можна чути художнє слово, розвивається мовлення чітке, образне, літературне, де підтримується навіть невеличка зацікавленість літературних знань, мовлення дитини не може не розвиватися правильно і всебічно, не можуть не сформуватися здорові навички і смаки. 
Опанування дітьми дошкільного віку правильного мовлення створить надійне підґрунтя для їхнього успішного шкільного навчання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7. Проблеми виховання дітей раннього віку в родині.

Форми надання допомоги родині.

Основною умовою успішного  розвитку дитини є  задоволення її фізичних, духовних і соціальних потреб. Ці потреби в кожнім віці свої і  від того, як і якою мірою вони задовольняються, залежить, чи буде дитина розвиватися нормально, чи відстане від своїх однолітків, чи її розвиток буде небажаними шляхами. Звідси впливає  наступний важливий висновок:

Задоволення потреб дитини складає головний зміст батьківства  і материнства, регулює відносини  між батьками і їх дітьми.

Але виховання підростаючого  покоління є справою не тільки конкретних батьків, конкретної дитини, але й справою всього суспільства. Лише в тісній триєдності: батьки –  дитина – суспільство може бути досягнута гармонічна взаємодія  сторін, у результаті якої розвиваються таланти і здібності дитини. Стосовно до сукупності  прав і обов’язків батьків варто сказати, що з одного боку – батьки знаходяться поруч  з дитиною, дають йому ім’я, виховують  його, з другого представляють  його інтереси у суспільстві. Якщо батьки по тим чи іншим причинам не в  змозі здійснювати свої законні  права стосовно дитини, це зробить  за них суспільство.

На жаль, ми не відкриваємо  ніякої таємниці, якщо констатуємо, що в наші дні, помітно зросла кількість  так званих «сиріт при живих батьках».

Викликає тривогу велика кількість молодих батьків і  матерів, що поводяться так, немов у  них немає дітей і отже, вони не несуть за них ніякої відповідальності. Деякі «батьки» воліють віддати  своїх дітей не просто в дитячий  заклад, а неодмінно в будинок  дитини, а  якщо й у дитячій  заклад, то краще н в щоденній, а в тижневі групи, так ще час  від часу «забувають» прийти за ними у вихідні і святкові дні. Мотиви подібного відношення, таких горе-батьків  до своїх дітей до примітивного прості: дитина «занадто заважає» їхнім інтересам, вони самі ще дуже молоді і хочуть пожити в своє задоволення. Подібна картина  спостерігається і в родинах, в яких задовольняються лише біологічні потреби дитини, але не робиться нічого з того, що може принести дитині радість, а батькам почуття повного  щастя. В одних випадках  обмеження  психічних потреб дитини викликається або незнанням, або необізнаністю  батьків про те, що дитині потрібно насамперед, в інших випадках тим, що вони самі нездатні на прояв щирих  почуттів. Існує ще третя категорія  неспроможних батьків, які ховають  свої почуття через страх заподіяти  шкоду дитині, чи навпаки, надто його розпестити. Такі батьки вважають, що якщо вони стануть занадто багато приділяти  уваги своїй дитині, чи відкрито виражати свої симпатії, їхня дитина виявиться  непідготовленою до життя де, на жаль, занадто мало місця займають чуйність, турбота й увага навколишніх  один до одного.