Роль громадських організацій на поширення освіти на поділлі наприкінці хіх початку хх століття

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………….........3

РОЗДІЛ 1

СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ  – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ………………………………………………………………...5

1.1. Політичні передумови розвитку освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття……..………………………………………………………..5

1.2. Економічні передумови розвитку освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття……………………………………………………………..18

РОЗДІЛ 2

РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ПОШИРЕННЯ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ НАПРИКІНЦІ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ…………………………………………………………….………….29

2.1. Земства та їх вплив на поширення освіти на території Поділля наприкінці ХІХ початку ХХ століття.………………………………………….33

2.2. Громадсько-просвітницькі товариства та їх роль в поширенні освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття……….………………………...39

2.3. Молодіжні громадські організації та їх роль в поширенні освіти……………………………………………………………………………..66

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ………………………………….…………………..72

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………..……..76

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

У сучасних умовах розбудови  української держави перед нашим суспільством постала актуальна проблема наукового вивчення і переосмислення історичного минулого українського народу. Об'єктивне висвітлення проблем становлення і розвитку просвітницьких товариств стало можливим тільки з проголошенням незалежності України. Нові політичні умови уможливили використання нових архівних матеріалів, документів. В них ґрунтовно висвітлюються проблеми становлення та розвитку просвітницьких товариств, форм і методів їх діяльності, підкреслюється їх роль в українському національно-культурному та освітньому русі.

Актуальність  дослідження зумовлена науковою цінністю та практичною значущістю, діяльності громадських національно-культурних організацій, що діяли на території Поділля наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Вивчення й осмислення історичних традицій і досвіду їх діяльності, мають важливе значення для сучасності і дає можливість: по-перше, вивчити процес становлення і розвитку просвітницького руху на Поділлі у контексті українського національно-культурного відродження, де осередками освіти насамперед виступали міста; по-друге, виявити провідні тенденції і напрямки розвитку цього руху, осмислити творчий досвід визначних просвітителів краю, що зумовили позитивну трансформацію цілісних основ українознавчого світогляду; по-третє здійснити актуалізацію всього цінного з минулого для соціуму сьогодення. Вивчення просвітницького руху на Поділлі, як складового компоненту відродження духовності України, дає можливість краще зрозуміти її історію та культуру.

Мета дослідження полягає у розкриті значення громадських організацій у поширені освіти на Поділлі в другій половині XIX – початку XX ст.

Об'єктом дослідження  є розвиток культурно-просвітницького руху на Поділлі в другій половині ХІХ –– на початку ХХ ст.

Предметом дослідження  є роль громадських організацій у поширені освіти на Поділлі в зазначений період.

Завдання:

1. розкрити економічні та політичні передумови розвитку освіти на території Поділля наприкінці ХІХ – початку ХХ століття;
2. з’ясувати стан та розвиток освіти на Поділлі в другій половині XIX – першої третини XX ст.;
3. охарактеризувати діяльність громадських організацій, та їх вплив на поширення освіти на Поділлі в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.;
4. розкрити роль молодіжних організацій, що діяли на території Поділля, на поширення освіти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

 СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

 

1.1. Політичні передумови розвитку освіти на Поділлі в рамках загальноімперської системи освіти

 

Розглядаючи політичні передумови розвитку освіти на Поділлі в другій половині XIX - на початку XX ст., потрібно відштовхуватись від того, про яку освіту буде йти мова - національну систему освіти чи про освіту на Поділлі в руслі «великодержавницької» освітньої політики. І в тому, і в іншому випадку перш за все потрібно брати за основу законодавчу базу Міністерства народної освіти Російської імперії, як основоположне джерело реформ і перетворень в сфері розвитку освіти. Проте, якщо для системи російськомовної освіти це був позитивний вплив, то для української національної - переважно негативний, а то й руйнівний. Насамперед, під політичними передумовами слід розглядати ті умови для розвитку освітньої галузі, які були складені в результаті рішень керівних органів щодо даної сфери. В даному випадку, під ними ми можемо розуміти укази імператора, циркуляри міністрів освіти, постанови уряду чи інші правові акти, які мали на території Російської імперії юридичну силу і були обов'язковими для виконання. Особливо прогресивними були в той час реформи, в тому числі і в сфері освіти.

З середини XIX ст. в імперську економіку почали активно проникати елементи ринкових відносин. Кріпацтво з його натуральним характером та екстенсивними методами нарощування виробництва вже доживали останні свої дні, адже не могли забезпечити конкурентоздатність російських товарів на світовому ринку. Промисловці почали запозичувати досвід західних сусідів, які досягали кращих результатів у виробництві з використанням найманої і кваліфікованої праці. Відповідно, це дало поштовх політикам до усвідомлення необхідності реформ в економіці. А оскільки дана сфера напряму залежала від робочої сили і її якості, то почати реформування саме із неї було найдоцільніше.

Прямим результатом цього  можна вважати і реформування в сфері освіти, адже побудова нової  освітньої мережі була обумовлена потребами  капіталістичного розвитку господарства.[4, с.104] Власне це і можна вважати однією із політичних передумов розвитку освіти у вищезгаданий період як по всій Російській імперії, так і в Подільській губернії зокрема.

Відміна кріпосного права  в Російській імперії теж посприяла  подальшому поштовху до розвитку народної освіти в її окраїнах, в тому числі  і на Поділлі.[18, с.42-45]

Додатковою передумовою  для такого розвитку, що безпосередньо пов'язана із політичною сферою, стали події польського повстання 1860-х років. Як реакція на ті події, на Правобережжі і на Поділлі зокрема почався наступ на народне шкільництво і систему української школи, щоб унеможливити повторення польського сценарію.

Загалом, на Правобережній  Україні ще на початку XIX ст. склалася система державного управління за зразком  Російської імперії. Коли було утворено Міністерство народної освіти, то під  його егідою почала формуватись нова мережа навчальних закладів. До неї  входили навчальні заклади чотирьох типів:

- парафіяльні училища, які призначалися для дітей найвищих станів;

- повітові училища для дітей дворян, купців, державних службовців, заможних ремісників;

- класичні  повітові  гімназії і  неповні  прогімназії - найпоширеніший тип середньої школи;

- ліцеї, університети - вищі навчальні заклади.

Найбільше відкривалось платних  приватних пансіонів для дітей  дворян.

На Поділлі існували всі  згадані типи навчальних закладів, крім вищих. Вищу освіту подоляни здобували  поза межами краю, в університетах  Києва, Харкова, Одеси...[3, с.10]

Але в краї були всі необхідні  передумови для успішного впровадження перетворень у сфері освіти, в  тому числі і політичні. В другій половині XIX - на початку XX ст. тут були міста, в яких, з огляду на помітну  урбанізацію, було просто необхідно  засновувати нові навчальні заклади. Зокрема, повітова Вінниця Подільської губернії своїм статусом відповідала стратегії уряду: «відкривати навчальні заклади в містах, що являють собою центри релігійної, духовної і громадської діяльності».[27]

У зв'язку із соціально-економічними реформами існуюча система освіти зазнала значних змін, які вносилися  і регулювалися відповідними урядовими  постановами.

Отже, спочатку про початкову  освіту і її правове регулювання  в пореформений період.

Про те, які зрушення в  сфері освіти спровокувала ліквідація кріпацтва свідчить, зокрема, той  факт, що одночасно зі звільненням  селянства, редакційними комісіями  із селянських справ були подані в  головний комітет попередні проекти  про сільські школи, і вже 28 липня 1861 року було засновано особливий  комітет для складання попереднього плану організації народних шкіл, а 18 січня 1862 року «за особливими обставинами  західних губерній» Міністерство народної освіти Російської імперії спільно  з Міністерством внутрішніх справ, не чекаючи кінцевого варіанту положення  про народні училища, зайнялись  влаштуванням тут народних училищ. Було відпущено близько 10 тис. крб. для  обладнання шкільних приміщень.[50]

У пореформений період відбулися  безумовно позитивні зміни і  в галузі початкової освіти: існуючі  типи початкових шкіл, які передбачались  статутом 1828 року, а саме: повітові і  сільські школи міністерства освіти, училища Міністерства державних маєтностей, церковно-парафіяльні і єпархіальні школи, зберігалися і оголошувалися загальнодоступними. Вони об'єднувалися однією назвою - початкові народні училища і повинні були працювати за єдиною програмою. Жінки отримували дозвіл на вчителювання в народних училищах.

Отже, створювалась єдина  система початкової освіти з курсом на поступове запровадження на місцях загального початкового навчання.[17, с.11-13]

У процесі реалізації урядового  курсу, практика народних училищ дійшла і на Поділля. Так, 1 квітня 1908 року Вінницька  дума прийняла рішення «відкривати  кожного року по одній двокомплектній школі» (училище з двома учителями  на 100 учнів). [29]

В квітні 1915 року Вінницький голова повідомляв подільського губернатора, що згідно плану в місті було відкрито 11 училищ, зокрема в районах: Дубовецькій  Слободі, Липках (Замостя), Садках, Старому  місті, Малих хуторах, при окружній лікарні, в «Мурах» та ін.. Ці школи  переважно були однокласними і двокласними. В перших навчалися три роки, в  других - чотири.

Починаючи з 70-х років XIX ст. , в містах, в тому числі і на Поділлі, відкривались початкові школи  нового типу з шестирічним терміном навчання, які отримали назву міських  вищих училищ. Їх поява була обумовлена потребами капіталістичного розвитку господарства. Вищі училища давали випускникам закінчену початкову освіту, необхідну для роботи в канцеляріях, на транспорті тощо.[4, с.103]

Щодо правового регулювання  середньої освіти, то тут в результаті реформування намітились такі зрушення.

Міністерство народної освіти Російської імперії, реагуючи на об'єктивну  вимогу часу, коли державі потрібні були освічені освітні кадри для  промисловості, торгівлі та інших галузей  капіталістичного господарства, 19 листопада 1864 року затвердило статут реальних гімназій.[11] Вони прирівнювались до класичних гімназій, але курси стародавніх мов - латини і грецької, були замінені на сучасні європейські мови: французьку, німецьку, англійську. Реальні гімназії відкривали шлях випускникам у вищі навчальні заклади, а в практичній діяльності давали можливість стати помічниками інженерів.[4, с.92]

У 1871 році російський уряд провів нову реформу середньої школи, спрямовану на повне відокремлення класичної  освіти від реальної. Згідно цієї реформи  класичні гімназії повинні були залишатися закладами освіти для привілейованих, а реальні гімназії перетворювались  в реальні училища, які призначалися для «среднего сословия, которое еще не привыкло долго и много учиться».[28]

Навчальна програма реальних училищ будувалась на зовсім новій  організаційній основі: надання учням  загальної освіти і технічних  знань з врахуванням практичних вимог регіону. Входячи з місцевих потреб, реальні училища могли  мати від трьох до семи класів.

Наступним етапом на шляху  реформування системи освіти стало  відкриття жіночих навчальних закладів. І першим провісником нового часу стали саме закони про всестанову жіночу освіту відкритого типу.[46, с.9]

Питання про організацію  жіночої середньої освіти на державному рівні вирішувалось в Міністерстві народної освіти. Вихідним пунктом  перетворень у цьому відомстві  щодо жіночих шкіл була доповідь міністра освіти С. Норова 5 березня 1856 р., в якій він детально виклав свої погляди  на головні вади існуючої системи. Міністр  підкреслив, що особи середнього стану  в губернських і повітових  містах не мають можливості дати своїм  дочкам необхідну освіту. «Між тим  від цього залежить як розвиток в  масах народних справжніх уявлень  про обов'язки кожного, а також  і всіляке покращення сімейних нравів та суспільної свідомості взагалі, на що жінка має могутній і надзвичайний вплив». Тому заснування середніх жіночих  навчальних закладів відкритого типу було б, на його думку, подією величезної ваги для країни.

Схвалююча резолюція Олександра II на цю доповідь поклала початок організації середньої жіночої освіти на державному рівні. У травні 1858 року він затвердив «Положення про жіночі училища відомства Міністерства народної освіти». Але на території України воно поширювалося на всі губернії, крім трьох - Київської, Подільської та Волинської. Попечителі шкільних округ і начальники губерній вказували на головну ваду цього документу - усунення від управління училищами представників тих станів і товариств, на кошти яких вони утримувалися, а також про надмірність повноважень навчальних закладів. Тому вже через два роки - 10 травня 1860 р. - було затверджено проект нового положення про жіночі училища Міністерства народної освіти, згідно з яким при кожному училищі засновувалися дві ради: попечительна і педагогічна. Основна ідея положень 1858 - 1860 років полягала в тому, щоб залишити за жіночими училищами характер приватних навчальних закладів. Зі свого боку, уряд взяв на себе ініціативу керівництва цією справою через начальників губерній та училищне керівництво Міністерства народної освіти з наданням цим закладам деяких прав нарівні з державними.

Досвід існування перших закладів нового типу протягом десятиріччя  виявив необхідність внесення змін у  навчальний процес. Тому в травні 1870 року було затверджено нове положення  про жіночі  гімназії і прогімназії  Міністерства народної освіти, за яким жіночі училища перейменовувались  на гімназії і прогімназії. Крім того, згідно з новим положенням, для  проходження повного курсу в  гімназії вводилося сім років  навчання замість шести, як це було раніше.[75, с.68]